Протягом останнього двадцятиріччя Україна ніяк не може вибрати чіткого курсу у своїй зовнішній політиці – при цьому твердо заявляючи, що наше місце в Європі. Тож чи маємо ми шанс в найближчі перспективі опинитися в сім’ї європейських країн та що для цього треба робити Києву?
Ще Леонід Кучма проголошував євроінтеграційний курс України, який мав привести нашу державу до членства в Європейському Союзі. Але наблизитись до ЄС так, як це зробила Польща, Україна в ті роки не змогла. За Віктора Ющенка здавалося, що нам це вдасться і Україна, як ніколи, наблизилась до того, щоб долучитись до європейської сім’ї. Та вже через кілька перших місяців правління нової влади стало зрозуміло, що ні Європа нас не готова прийняти, ані українська влада не знає, що для цього маємо робити.
Фото: donbass.ua
З перемогою на президентських виборах у 2010 році Віктора Януковича, для якого євроінтеграція далеко не була пріоритетом, стало зрозуміло, що ми знову зависли, як і в попередні роки – між Заходом і Сходом, прагнучи жити, як на Заході, і не позбавляючись при цьому східного радянського менталітету. Лютий 2013-го став тим місяцем, коли практично чимало ЗМІ знову почали піднімати питання євроінтеграційних перспектив України. Причиною цьому послужив саміт Україна–ЄС, який відбувся 25 лютого в Брюсселі: хоч насправді цей саміт нічого нового не приніс – він був лишень черговим у довгій та безрезультатній українській євроінтеграції. Основним досягненням лютневого саміту став сам факт його проведення: адже оцінюючи антидемократичні дії української влади, Європа вже б давно могла її ігнорувати.
Наступна важлива зустріч з питання підписання Україною Угоди про асоціацію відбудеться в травні. Багато хто з експертів починає говорити, що саме ця зустріч стане визначальною, адже після неї буде зрозуміло, чи зможе Україна в листопаді підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Та чи справді так? Чи дійсно в травні щось для України може вирішитесь? Як ми можемо спостерігати протягом трирічного правління В. Януковича і його команди, Україна балансує між Європою та Росією. Українські олігархи, представники влади розглядають геополітичну стратегію України з точки зору двох складових: дешевого російського газу для своїх підприємств та відкритого європейського ринку збуту для своїх товарів. Однак саме ці складові в українських реаліях часто взаємно виключають одна одну.
Росія готова надати Україні дешевий газ, але взамін на стратегічні об’єкти (газотранспортна система чи авіабудівничий комплекс). Росія далеко не готова бачити Україну членом ЄС, тому докладає максимум зусиль, щоб цього не сталося. Зі своєї сторони, українська влада дуже добре розуміє, чого аж ніяк її не хочуть приймати в Кремлі, а, отже, своєю такою «стрімкою» євроінтеграцією просто не може дражнити Росію й використовувати це як розмінну карту в переговорах щодо ціни на газ. Невипадково після саміту Україна–ЄС В. Янукович відразу поїхав до Москви, щоб черговий раз обговорити з Владіміром Путіном питання підписання нового газового контракту.
Європа чудово розуміє, що за теперішньої української влади Україна якнайменше відповідає вимогам ЄС, однак припинити переговори з Україною також не може, бо тоді це ще далі б відкинуло Україну від європейської перспективи та сприяло б зближенню з Росією. Хоча, можливо, більш жорсткі дії з боку Європи щодо української влади змусили б останню переглянути свою внутрішню політику. Передбачити дії Києва після запровадження жорстких мір Європою дуже важко, адже теперішня українська влада радше живе близькими перспективами і найважливішою зараз для неї є якомога довше утримати своє правління.
До травневого засідання українська влада повинна виконати кілька основних вимог ЄС, до яких, перш за все, належить питання політичного переслідування в Україні. Оскільки Брюссель вважає і Юлію Тимошенко, і Юрія Луценка політичними в’язками, тому, насамперед, має відбутись звільнення цих політиків. Судячи з останніх висловлювань В. Януковича, можливе звільнення Ю. Луценка, але сподіватись на звільнення Ю. Тимошенко не варто. Вона нині залишається основним конкурентом для В. Януковича, а президентські вибори – не за горами. Треба також враховувати особистісний чинник у конфлікті між представниками теперішньої влади та колишньою прем’єркою: звільнення Ю. Тимошенко могло б розцінюватись як слабкість теперішньої влади.
Хоч Брюссель і заявляє, що Київ має припините вибіркове правосуддя, але у своїх документах чітко імен не проставляє: це означає, що при звільненні тільки одного з них, наприклад, Ю. Луценка, може «прикрити око» на «недовиконання» Києвом усіх вимог. Так, як це робить ось уже протягом трьох років.
Наступною важливою вимогою ЄС є зміна виборчого законодавства, що Київ може частково виконати. Президентська команда може створити новий закон про вибори, який буде схвалений ЄС, але на практиці може виявитись, що цей закон знову-таки підлаштований під одну політичну силу, як і попередній. Варто пригадати, що спочатку Брюссель позитивно оцінив нове виборче українське законодавство, яке після активних протестів зі сторони української опозиції піддав критиці. Тільки малоймовірне, що до травня парламент зможе встигнути прийняти новий закон про вибори – адже Верховна Рада ще не встигла себе повністю представити. Останнім часом у парламенті в основному відбувається блокування засідань з боку опозиційних партій, що дозволяє гальмувати прийняття законів, підтримуваних президентською більшістю.
Третьою важливою вимогою зі сторони Брюсселя від Києва є внесення низки законодавчих змін для економічної інтеграції. Тут українська влада здатна провести ці зміни, навіть заручившись підтримкою під час голосування опозиційних сил. От тільки знову – замало часу на впровадження змін, адже, як зазначено вище, Верховна Рада практично недієва, робота парламенту блокується і закони не приймаються. Також не меншою перешкодою тут виступають самі олігархи – такі можуть болюче «вдарити» по їхніх прибутках. В Україні надалі непрозорими залишаються державні тендери, надання державних пільг деяким приватним підприємствам, монополізація певних галузей економіки і т.п. Таким чином, повільна зміна чи радше стабільна стагнація економічного законодавства в Україні протримається доти, доки олігархи матимуть вплив на законодавчу та виконавчу владу в державі.
Тож, як бачимо, теоретично Україна має невеликий шанс, щоб у травні отримати від ЄС зелене світло на підписання в листопаді цього року Угоди про асоціацію. Європа надалі буде очікувати, а Україна – прагнути. Основною перепоною України в її євроінтеграційних прагненнях є нерозуміння владою того, яких саме змін від нас чекає Європа. Побороти корупцію, провести масштабні реформи з дотриманням прав і свобод громадян та демократичних принципів, змінити систему суддівської влади – це те, чого очікує від України Європа. Та очікування, схоже, поки будуть очікуваннями, принаймні до 2015 року. Скоріш за все, тільки у 2015 році Брюссель знову зможе повернутись до обговорення питання підписання Угоди про асоціацію з Україною, якщо до такого підписання не дійде в листопаді цього року.
Ольга ПОПОВИЧ