Марія Золкіна
Рік, що минув, був політично непростим для відносин України і ЄС. Якщо брати винятково двосторонні відносин, то було важливі позитивні сигнали на майбутнє і конкретні результати вже на цей час. Але спроби Росії переписати умови співіснування на європейському континенті – майже «Ялта-2», налагодження діалогу між ЄС і США після трампівського президентства, а також внутрішні відмінності між «старою» і «новою» Європою не могли не впливати і на відносини між Києвом та Брюсселем.
Тож про які позитивні сигнали можемо говорити? А які ризики мають місце і як їх мінімізувати?
Стриманий оптимізм: рух у правильному напрямку
Жовтневий саміт Україна-ЄС був доста успішним. Так, з одного боку, сторони зафіксували низку результатів, а з іншого – погодили ряд політичних позиції на майбутнє. І те, і інше матиме однозначно позитивний вплив на двосторонні відносини.
Спочатку, про результати. Україна і ЄС нарешті підписали так звану «угоду про відкрите небо». На практиці це створить більш конкурентне середовище на українському авіаринку – дозволить європейським та українським авіакомпаніям без обмежень на кількість рейсів літати між ЄС і Україною. До цього часу ці обмеження на кількість можливих перельотів на конкретних напрямках була і впливала, безумовно, на ціну.
З часом це відкриє і низку інших можливостей – в тому числі право європейських компаній здійснювати внутрішні перельоти в Україні. Але для цього Україна має змінити своє законодавство і імплементувати цілу низку стандартів стандартів як технічного, так і безпекового та екологічного порядку. Без цього «відкрите небо» залишиться реалізованим лише частково. Втім, попри ще довгий період запуску угоди, вона однозначно є досягненням цього року і запускає інтеграцію України в авіаційний простір ЄС.
Другим важливим досягненням у 2021 року стала домовленість про необхідність перегляду Угоди про асоціацію. Так, на тому ж таки саміті Брюссель і Київ погодилися: Угода, включно з додатками що неї, мусить бути переглянути, оновлена. Це комплексний підхід. Найперше, він стосуватиметься перегляду митних ставок, а це чи найбільш чутливе питання в контексті Угоди. Цього не станеться завтра, цьому передуватимуть складні переговори, але ЄС вже визнав таку необхідність і погодився над цим працювати. Для бюрократичного і неповороткого Брюсселя, який донедавна взагалі не визнавав публічно і в документах, що Угода про асоціацію несе зобов’язання не тільки для України, але і для ЄС – це вагомий крок вперед.
Третім важливим підсумком цього року, щоправда, вже не позитивним для України, стала історія із Північним потоком-2. Так, газопровід був добудований всупереч початково негативній позиції США, та й взагалі – відвертій загрозі енергетичній і в колективній безпеці ЄС загалом. Найгіршим для України підсумком у цьому контексті було те, що Києва не було за столом переговорів взагалі. Попри російську ескалацію на українських кордонах навесні 2021 року, прямий вплив на перспективи транзиту через Україну, остання де-факто лишилася осторонь цих переговорів. США і Німеччина домовилися про добудову ПП2, пообіцявши Україні абсолютно примарну підтримку в разі. По суті – жодних гарантій в обмін на транзитне обеззброєння України.
І тільки у другій половині 2021 року українська сторона змогла активніше включитися у переговори по запуску нового газопроводу, і паралельно – про транзит через територію України після 2024 р. Але якщо Росія не вчинить радикально агресивних дій, зокрема, нового вторгнення в Україну, Північний потік-2 буде ліцензований і запущений.
ЄС в цьому контексті виступив з позиції власних економічних і політичних інтересів. Але це – короткострокова вигода, хоча стратегічно – програш. Чим Росія вже і користується, шантажуючи Європу тими ж цінами на газ. Україна тут колективному Брюселлю була нецікава – і це важливий негативний для Києва результат із далекосяжними наслідками.
Ще один важливий підсумок цього року: без реформ в Україні підтримка від ЄС піде на спад. Євросоюз чітко артикулював: судова реформа, боротьба з корупцією, Конституційний суд України – все це потребує відчутних результатів. Не буде реформ – обсяги фіндопомоги Україні зменшуватимуться. Це «яблуко розбрату» між Україною та ЄС – тривала історія, але колишніх політичних поблажок для України при виділенні допомоги далі чекати не варто. Результативність реформ сьогодні ЄС чітко пов’язує із виділенням коштів на підтримку України.
А з реформами, як і раніше, серйозні проблеми. Кризою конституційного судочинства влада не займається. Судовою реформою – теж. А чи не головним скандалом кінця 2021 року став штучний, інсценований провал конкурсу на керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП). Так, участь міжнародних експертів в конкурсній комісії, навіть присутність дипломатів з групи Великої сімки (!) – нічого не завадило підконтрольним владі членам комісії нахабно бойкотувати голосування за призначення переможця конкурсного відбору. А конкурс на Керівника САП – далеко не просто внутрішнє питання України. Національне антикорупційне бюро, САП і інші нові антикорупційні органи мають визначальне значення для міжнародної фінансової і політичної допомоги Україні.
Нагадаємо, наприклад, що Європейська Комісія кожного року публікує звіт-моніторинг виконання країни, що мають з ЄС безвіз, критеріїв для цієї візової лібералізації. ЄС перед запуском безвізу для України спростив механізм призупинення безвізу, тому відслідковування, чи немає в країні відкату назад у реформах, заявдки яким цей режим безвізу був наданий – важлива і щорічна практика. А антикорупційна інфраструктура – одна з ключових вимог до України в цьому контексті.
Одним словом, співпраця України та ЄС з кожним роком дедалі більше набуває доста прикладних форм. А тут без внутрішніх реальних реформ Україні мало на що можна буде розраховувати.
Сигнали на майбутнє: нові можливості vs. перестороги
Цього року були і деякі далекоглядні сигнали і нові тенденції, які проявлятимуться і надалі у двосторонніх відносинах.
Один з таких сигналів – можливостей – це підтримка Брюсселем так званого «асоційованого тріо» в рамках Східного партнерства. Справа в тім, що після відвертого розділення Східного партнерства на дві групи країни як зацікавлених в інтеграції з ЄС (Україна, Молдова та Грузія), так і тих, що цих амбіцій геть не мають (Білорусь, Вірменія та Азербайджан) перша група стала просувати ідею «різних швидкостей» для учасниць Східного партнерства. Ідея полягала у тому, аби виділити «асоційоване тріо» і з ним працювати над поглибленням співпраці та інтеграції.
І до цього року ЄС до такої ідеї ставився геть скептично. Але восени 2021 року вперше визнав: така диференціація виправдана. І хоча саме Східне партнерство далеко не інтенсивна програма, радше – навпаки, таке політичне «визнання» асоційованого тріо – це майданчик, умови для просування інтересів цих країн перед Брюсселем.
Наступний сигнал з розряду стабільних настроїв в ЄС – про жодні перспективи членства ЄС говорити не готовий. І гучні заклики Президента Володимира Зеленського до ЄС надати Україні європейську перспективу залишаються і надалі залишатимуться без відповіді та уваги з боку колективного Брюсселя. Сподіватися на прорив тут точно не варто, але і зупинитися лобіювати цю тему – теж. Це буде надто зручно і Росії, і ЄС, який всіляко прагне уникати подібної теми.
Але у чинного Президента та МЗС України просувають достатньо вдалу з політичної точки зору ініціативу. Так, Україна почала підписувати двосторонні Декларації з членами ЄС про підтримку європейської перспективи України. За 2021 рік вже сім країн підписали такий документ і офіційно підтримали рух України до Євросоюзу: Польща, Естонія, Латвія, Литва, Хорваті, Словенія та Словаччина.
Ще один сигнал – Україні варто максимально поглиблювати двосторонні відносини з важливими для нас членами ЄС. На тлі російських погроз вчергове стала очевидна різниця між «старою» Європою, яка за чи не будь-яку ціну готова домовлятися з Москвою і діє на вмиротворення агресора, і «новою» Європою, яка усвідомлює загрозу Росії не тільки для України, але і буквально для себе. Це передовсім Польща, країни Балтії, а в дещо ширшому розумінні – Бухарестська дев’ятка (додатково Болгарія, Румунія, Словаччина, Угорщина та Чехія). Тільки Угорщина з числа цих держав має специфічно теплі відносини з Кремлем, а Болгарія – займає більш «скромну» позицію, і не діє так відверто і жорстко відносно Росії, які інші члени ініціативи. Інші ж країни наполегливо тиснуть на Брюссель з основною вимогою: позиція ЄС щодо Росії має бути більш жорсткою і діяти треба на випередження.
І хоча Німеччина, Франція, Італія є важковаговиками Євросоюзу, для спільної політики щодо Росії потрібен консенсус. А тут вже чим більше ми будемо мати підтримки від окремих членів ЄС зі Східної та Центральної Європи, тим менш вірогідним будуть ризиковані чи неприйнятні для України сценарії ілюзорного примирення Європи з Росією.
Тут Україні варто дедалі більше зосереджуватися на нових альянсах з членами ЄС – як той самий Люблінський трикутник (Польща, Литва та Україна).
Головні перестороги для України, звісно ж, пов’язані із можливістю повернення ЄС до business as usual з Росією. Остання наразі фактично примушує Об’єднану Європу до миру. Спочатку – начебто економічними аргументами про взаємовигідність того ж таки Північного потоку-2 та начебто суто економічну співпрацю. Далі – погрожує новим наступом на Україну і вимагає «віддати» країни колишнього СРСР у сферу впливу Кремля.
Але ЄС критично боїться масштабного воєнного загострення. І може бути готовий домовлятися на різних умовах. В тому числі – за рахунок певних поступок в «українському питанні». Офіційно ніхто, звісно, не оголосить про призупинення руху України до ЄС і НАТО, але загальмувати процес на практиці – цілком можливо.
Тому сьогодні, коли починаються переговори між Заходом і Росією, Україні треба бути максимально проактивною і принциповою. І чи вистачить на це політичної волі і бажання у українського керівництва – питання номер один.
Європейський марафон
Відтак, сьогодні європейський напрямок потребує системної роботи. При цьому як на наднаціональному рівні – з інституціями самого ЄС, так і можливо навіть більшою мірою – на міжурядовому, з членами Євросоюзу.
Російська протидія європейській та євроатлантичній інтеграції України нікуди не зникне. Але активно поглиблювати свої відносини з ЄС Україні в цій ситуації ще більш необхідно.
В українському суспільстві сформувалося стабільне ядро переконаних, свідомих прихильників членства в ЄС (56% станом на грудень 2021 року за опитуванням Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва). Жодна інтеграція з Росією і близько не має тієї підтримки, що була 2014 року: сьогодні лише 8% підтримують інтеграцію до Євразійського економічного союзу, у 2013 році було 33%.
Наступний рік починатиметься в умовах високої міжнародної напруги, але українська дипломатія має всі шанси відстояти вигідні Україні позиції у трикутнику Захід–Україна–Росія. В тому числі – завдяки відповідним суспільним настроям.
Якщо Росія піде агресивним сценарієм, то довгострокові системні програми підтримки з боку ЄС відійдуть на другий план. Якщо Росія обмежиться шантажем і/або локальною операцією, наприклад, на Донбасі, то певну позитивну динаміку 2020 року у відносинах з ЄС цілком можна буде використати на користь Україні.
Марія ЗОЛКІНА
