Тридцять років тому Радянський Союз перестав існувати. Колишні республіки почали свій незалежницький шлях і однією з них була Україна. Тоді це 52-ти мільйонна країна з ядерним потенціалом, родючим ґрунтом та вкрай занедбаною економікою. Чого вдалось досягнути, а що ще й досі не зроблено за ці тридцять років незалежності в Україні?
Дуже часто експерти, хоч не лише вони, а й звичайні громадяни, порівнюють Україну з Польщею. Цілком логічно, що таке порівняння зринає. Польща – західний сусід України, член європейського Союзу та НАТО, зараз це ще й країна, куди приїздить найбільша кількість українських громадян у пошуках роботи: чи то сезонної, тимчасової, чи постійної. На початку 90-х років минулого століття Польща розпочала свій демократичний шлях, маючи навіть гірший економічний старт, ніж Україна. Однак, на відміну від України, Польща була лиш членом комуністичного табору, але ніколи не була однією з республік Союзу. Та й Росія ніколи не дивилась на Польщу так, як на Україну, яку вважала природною частиною своїх територій і абсолютно не сприймала самостійницькі потуги. Ці два чинники є важливими для того, щоб краще розуміти чому Україні не вдалось свого часу зробити такого прориву у політичному та економічному житті, який зробила Польща.
Станом на сьогодні дослідники, які вивчали на архівних матеріалах розпад Радянського Союзу, зокрема серед них є український історик Сергій Плохій, переконані, що якби Україна 24 серпня 1991 року не проголосила свою незалежність, Союз міг би зберегтись. Не у такому стані, як це було до подій серпня 1991 року, але частина республік разом з Росією та Україною могла б і далі творити спільну державу. Тож, можна припустити, що Україна відіграла тоді ключову роль у припиненні існування такої держави як СРСР. Не останню, а радше одну з ключових ролей тоді відіграли українські комуністи, які разом з демократичною опозицією проголосували у свої більшості за Акт незалежності України у серпні 1991 року. Тоді комуністи становили більшість у парламенті, мали підтримку серед населення, і цілком логічно, що саме вони, перефарбувавшись, стали одними з тих, хто почав зміни в Україні.
Невідомо, як поточилась би історія незалежної України, якби на перших виборах президента у грудні 1991 року переміг лідер опозиційних продемократичних сил В’ячеслав Чорновіл, а не комуніст Леонід Кравчук, але історія не знає «якби». Леонід Кравчук став першим президентом України після проголошення нею незалежності. Верховна Рада України, депутати якої були обрані ще у 1990 році, з 449 обранців налічувала 239 колишніх комуністів, які далеко не спішили демократизувати країну, а більше дбали про власний комфорт та збагачення. Демократична опозиція становила меншість. Перші роки незалежності запам’ятались галопуючою інфляцією, страйками шахтарів, рекетом та дефіцитом товарів.
У 1994 році на президентських виборах переміг колишній комуніст та управлінець Леонід Кучма. Хоч його виборча кампанія і складалась з проросійських гасел, однак під час своєї першої каденції президенства (1994-1999 роки), Україна утверджувалась на міжнародній арені та зміцнювала свою ідентичність: впроваджено національну валюту гривню, прийнято Конституцію, стримано сепаратистські спроби проросійського політика Юрія Мєшкова на від’єднання від України Криму. Також Леонід Кучма був втілювачем політики багатовекторності, що блокувало вхід України до Північноатлантичного військового альянсу та Європейського Союзу. Не варто й забувати, що саме Леонід Кучма є одним з авторів та будівничим олігархічної системи в Україні, а на завершення своєї другої каденції одним з тих, кого називають ініціатором вбивства журналіста Георгія Гонгадзе.
Відхід Кучми від політики у 2004 році став переломним для українського суспільства. За прикладом Росії, українському виборцеві як наступника Леоніда Кучми було запропоновано тодішнього прем’єра Віктора Януковича. Від демократичних сил кандидатом став Віктор Ющенко – банкір, прем’єр України у 1999-2001 роках. Фальсифікація результатів виборів у листопаді 2004 вивела суспільство на протести і це змусило тодішнє керівництво держави погодитись на «третій» тур виборів, який засвідчив перемогу демократичного кандидата. Тоді вперше за роки української незалежності майже всі телеканали світу розповідали про Україну – висвітлювали мирні протести на київському Майдані і в інших містах країни та говорили про детермінацію суспільства. Росія ж показувала «антимайдани», переважно це штучні мітинги на підтримку Віктора Януковича і говорила про «помаранчевий переворот» у Києві. Віктор Ющенко, ставши президентом, на жаль, не зумів використати шанс на зміни в країні. Він був тісно пов’язаним з олігархічним середовищем та мав різнобічну команду – суттєвих радикальних змін у демократизації країни так і не відбулось. Не вдалось і значно просунути інтереси України й у напрямку євроінтеграції, хоч тут варто і брати до уваги налаштування самої Європи. Адже так звана «стара Європа» і надалі обережно оцінювала Україну на шляху її євроінтеграції та не спішила приймати у свої обійми. І ще один чинник, про який не варто забувати, критикуючи невдачі Віктора Ющенка – це Росія. Тоді влада у Росії зосередилась у руках колишнього кагебіста Володимира Путіна, а він за жодних обставин не хотів допустити відірвання України від Росії. Російські впливи в українській політиці, економіці та службах безпеки на той момент були немалими.
Розчарування суспільства політикою Віктора Ющенка, з яким пов’язували надії на суттєве покращення економічного стану та демократизацію держави, спричинило його поразку у 2010 році на президентських виборах. До влади прийшли відверто проросійські сили на чолі з Віктором Януковичем, який ніяк не міг забути свою поразку через Майдан у 2004 році. Втягування України в орбіту ще більшого впливу Росії та відмова від підписання умови про асоціацію з ЄС, спричинили масові протести у кінці листопада 2013 року в Києві та українських містах. Розпочався новий Майдан і було зрозуміло, що влада робитиме все, включно з силовим варіантом, щоб його розігнати. Силова спроба знищення Майдану, сотні жертв серед протестувальників та їхня мужня оборона спровокували втечу з країни Віктора Януковича та його соратників. Рівночасно Росія розпочала свою збройну агресію проти України, окупувала Крим і розпочала війну на частині Донецької та Луганської областей.
Україна втратила частину своїх територій, війна триває і українські громадяни й надалі гинуть на цій війні. Та шанси на остаточні і безповоротні зміни для країни, які українське суспільство отримало з перемогою Майдану у 2014 році стали очевидністю. За президенства Петра Порошенка (2014-2019) Українська православна церква отримала автокефалію, що стало початком відриву від ідеологічного впливу Росії через підконтрольну Російську православну церкву. Офіційно у зовнішній політиці Українська влада обрала напрямок до повноправного членства в НАТО та ЄС. З 2017 року для власників українських паспортів відкрилась Шенгенська зона, що значно вплинуло на зміцнення іміджу країни. Хоч економічні та політичні зміни ще тривають, для їх успіхів не завжди є політична воля, але найважливіше, що вдалось Україні здобути/зберегти – це право на вільний вибір і розуміння того, що це має значення для змін.
Ольга Попович