Коли у 2016 році у Варшаві відкрили Українську суботню школу, її засновники – фонд «Український дім» – прагнули надати дітям можливість вивчати рідну мову та культуру. За десять років заклад випустив понад 500 учнів, відкрив нові філії, не припиняв навчання в час пандемії та продовжив роботу після початку повномасштабної війни.
Про історію школи, систему української освіти в Польщі, виклики суботніх шкіл і те, як зберегти українську мову серед дітей за кордоном, «Нашому вибору» розповів директор школи, член Освітньої ради Європейського конгресу українців Олександр Пустовий.
Цьогоріч Українська суботня школа у Варшаві відзначила своє 10-річчя. На завершення навчального року було велике свято, на яке зібралися учні, випускники, батьки, вчителі та друзі школи – були привітання, спогади і навіть величезний святковий торт. Повернімося на десять років назад. Як виникла ідея створити навчальний заклад такого типу?
10 років тому в «Українському домі» у Варшаві вже працював дитячий клуб «Рукавичка», де українські діти знайомилися з мовою, культурою й традиціями. Згодом ми зрозуміли, що після таких занять потрібен наступний освітній етап – щось на кшталт початкової школи, де діти могли б систематично вивчати українську мову. У нашому місті діяв пункт навчання для української національної меншини, тобто для громадян Польщі українського походження. Ми знали, що така форма освіти існує, як вона організована, що заняття відбуваються у суботи і які предмети там викладають.
Найбільшою перепоною стало те, що українських дітей, які не мають польського громадянства, перестали приймати до таких пунктів навчання. Причина полягала у фінансуванні. Якщо дитина є громадянином Польщі, а її батьки задекларували бажання вивчати мову національної меншини, її історію, культуру й географію, вона має на це право, а польська держава фінансує таке навчання через збільшену освітню субвенцію. А громадяни України на таку освіту до моменту отримання польського громадянства не мають права.
Водночас ми знайшли відповідну норму в законі про освіту, яка дозволяє дипломатичним представництвам або культурно-громадським організаціям проводити навчання рідної мови та культури. У законі це сформульовано досить незвично, але така можливість передбачена. Місцева школа може для такої потреби безплатно надати приміщення та дидактичні матеріали, однак фінансування має забезпечувати сама організація.
Ми звернулися до Міністерства національної освіти Польщі із запитом, чи має право «Український дім» (тоді – фонд «Наш вибір») провадити таку форму діяльності. Річ у тім, що в законодавстві діяло застаріле визначення, яке залишилося ще з 1960-х років. Ми отримали офіційне підтвердження, що можемо це робити.
Наступними нашими крокам було звернення до Бюро освіти міста Варшави та відділу освіти району Воля з проханням надати нам приміщення. Нам виділили школу на вулиці Огродовій – Комплекс шкіл стенографії та іноземних мов. Саме там у вересні 2016 року відбулися перші заняття.
Як тоді був організований навчальний процес і що змінилось за ці 10 років?
Спочатку у нас було п’ять чи сім учнів і одна вчителька української мови. Я викладав предмет «Культура України». Це був широкий курс, який охоплював історію, географію та українознавство.
Відтоді школа кілька разів змінювала місце роботи, адже ми користувалися приміщеннями, які нам надавали на пільгових умовах. Ми компенсували витрати на воду, електроенергію та утримання приміщення, але це були не ринкові ставки. Власне, відповідно до закону ми взагалі не повинні були сплачувати за користування приміщенням, однак така форма співпраці дозволяла школі працювати. З 2021 року ми функціонуємо в одній з початкових шкіл неподалік центру міста. Щороку продовжуємо договір, щоб і надалі користуватися цим приміщенням.
Згодом ми зрозуміли, що до нас хочуть приходити не лише діти з Варшави, а й ті, хто живе в передмістях. Для багатьох дорога займала надто багато часу, тому ми вирішили відкрити ще один осередок. Нам вдалося домовитися з владою Легіонова, і тепер в одній з місцевих шкіл працюють дві групи наших учнів.
У 2024 році ми також розпочали співпрацю з Місією Православної церкви України у Варшаві. Учні її недільної школи можуть навчатися в нас української мови і культури.
За моїми підрахунками, за десять років через школу пройшло понад 500 дітей, які відвідували заняття. У 2025/2026 навчальному році ми працювали вже у трьох локаціях. Було 11 вікових груп, у яких викладали чотири вчительки та один учитель. За навчальний рік провели 566 уроків української мови й 40 занять із культури та історії України. Загалом упродовж року у школі навчалися 152 учні та учениці.
Чому заняття відбуваються саме в суботу і чому школа має таку назву?
Законодавство Польщі не визначає, коли саме і в якій формі має відбуватися навчання рідної мови та культури. Ми вирішили не винаходити велосипед, а діяти за зразком пунктів навчання для національних меншин. У Варшаві вони працюють у суботу. Це оптимальний час, щоб діти могли доїхати навіть із віддалених районів міста чи передмість.
Альтернативою могли б бути заняття у будні, наприклад, о 16-й чи 18-й годині. Але, на нашу думку, це лише ускладнило б доїзд. Крім того, після повноцінного навчального дня додаткові два-три уроки діти сприймають зовсім інакше.
Насамперед ми прагнемо навчити дітей читати й писати українською. А читання й особливо письмо потребують, щоб дитина могла спокійно сісти й зосередитися. Висидіти дві-три години непросто, але, як нам здається, зробити це в суботу значно легше, ніж після занять у загальноосвітній школі.Тому якщо ми навчаємо в суботу, то й є суботньою школою.
Крім того, назви «суботня школа» та «недільна школа» давно використовують українські громади в різних країнах світу. Якщо говорити про недільну школу, то насамперед вона асоціюється з релігією. Натомість суботня школа переважно покликана навчати української мови, традицій і культури та інших українознавчих предметів. Такі школи діють, зокрема, в Канаді, країнах Європи та на інших континентах.
Так ми стали Українською суботньою школою у Варшаві. Згодом, після відкриття філії в Легіонові, частіше використовуємо повну назву – Українська суботня школа Фонду «Український дім».
Чи плануєте відкривати філії в інших містах?
У принципі, ми готові працювати й в інших містах. Зокрема, була спроба відкрити пункт навчання в Отвоцьку. Ми мали охочих навчатися й звернулися до місцевої влади, щоб отримати приміщення для занять.
У кожній громаді Польщі діє власний порядок організації роботи закладів освіти. У випадку Отвоцька віцепрезидент міста повідомив, що дозвіл на таку діяльність має надати міська рада. Питання винесли на голосування за зверненням групи батьків, однак депутати його не підтримали. Тож наразі філії там не вдалося відкрити.
Водночас ми й надалі готові розширювати діяльність і відкривати нові пункти навчання, якщо для цього з’являться відповідні можливості та підтримка з боку місцевої влади.
Як відбувається навчання у школі зараз: які там викладають предмети й яким загалом є навчальний процес?
Ми обмежені польським законом про освіту. У ньому чітко зазначено, що навчання має охоплювати рідну мову та культуру. Саме так у нас і організований навчальний процес.
Є також обмеження: загальна тривалість занять не може перевищувати 5 годин на тиждень для кожної дитини. Тобто навіть якби ми хотіли, не могли б проводити більше п’яти уроків у суботу. Для молодших і середніх груп ми, як правило, проводимо два уроки української мови тривалістю 45 хвилин. Це оптимальний час, протягом якого діти можуть зосереджено навчатися без довгої перерви. Для найстаршої групи передбачено три уроки, оскільки вони психологічно готові довше працювати й їм комфортніше залишатися на заняттях. Саме найстарша група має додатковий предмет «Культура України». Він охоплює не лише культуру, а й історію та географію, адже складно говорити про українську культуру, не звертаючись до історичного й географічного контексту.
З якого й до якого віку приймають дітей до школи?
Ми приймаємо дітей від шести років – саме з цього віку вони можуть розпочати навчання в польській школі. Звісно, усе залежить від самої дитини, але наразі саме 6 років є мінімальним віком для вступу до нас.
Формально ми можемо навчати дітей до 18 років. Однак на практиці, коли учні переходять до ліцею чи технікуму, вони зазвичай припиняють відвідувати заняття через значне навантаження у інших закладах освіти. Тому найстаршим нашим учням зазвичай 13-14 років. Більшість дітей навчається в нас до закінчення восьмого класу польської школи, а далі їм уже складно поєднувати навчання в ліцеї чи технікумі із суботніми заняттями.
Варто зазначити, що ми не працюємо за системою класів. Насамперед ми об’єднуємо дітей за віком. Якщо ж бачимо, що старша дитина ще не володіє українською мовою на рівні молодших учнів, то зараховуємо її до молодшої групи. Тобто перший критерій – вік, другий – рівень володіння українською мовою. Він може бути дуже різним. Це залежить від того, чи дитина раніше навчалася в українській школі, чи вдома спілкується українською чи польською мовою, чи вміє читати українською, чи батьки з нею займаються, чи навчається вона паралельно в українській школі онлайн. Тому рівень знань української мови не завжди відповідає віку дитини.
На яких умовах відбувається навчання в школі?
Навчання в нашій школі завжди було принципово безплатним. Ми попереджаємо батьків, що може настати момент, коли нам не вдасться знайти фінансування і доведеться просити їх оплачувати навчання. Але за десять років такої потреби жодного разу не виникало.
Ми заохочуємо батьків робити благодійні внески. Як директор школи, я завжди наголошую, що це виключно добровільні пожертви. Я навіть не знаю, хто їх робить і в якому розмірі, – знаю лише, що кошти надходять на рахунок фонду. За всі десять років я жодного разу не поцікавився, хто саме їх переказував. Якщо ми говоримо, що внески є добровільними, то вони справді мають такими залишатися. Якщо ж опинимося у критичній фінансовій ситуації, тоді будемо думати, як діяти далі.
Протягом цих 10 років з якими найбільшими викликами стикалася школа?
Ці виклики можна поділити на кілька груп. Звичайно, я бачу це крізь призму координатора й директора школи.
По-перше, організаційні питання. Потрібно знайти приміщення, кошти на його утримання та на оплату праці вчителів. До 2022 року також було проблемою знайти хорошого вчителя. Ми хотіли, щоб людина мала українську освіту, а в ідеалі – ще й досвід роботи в українській школі. У цьому були свої плюси й мінуси. Якщо людина не мала досвіду роботи в українській школі, це впливало на якість викладання. Якщо ж мала багаторічний стаж, то їй було важко зрозуміти специфіку функціонування суботньої школи. За різних обставин кілька людей від нас пішли, однак ми вдячні їм усім за натхненну і творчу роботу.
По-друге, виклики, що стосуються приміщення: доступу до нього та повʼязаних юридичних питань. Іноді трапляються труднощі з доступом до школи – наприклад, через аварію в будівлі. У таких випадках ми оперативно інформуємо батьків, хоча це трапляється вкрай рідко. Я як директор, спільно з правлінням фонду «Український дім», стараємося робити все, щоб ці проблеми, якщо вони виникають, не відбивалися на учнях.
Інша наша проблема – відсутність формальної, зовнішньої мотивації учнів. Ми не виставляємо оцінок, які враховувалися б у польській системі освіти, як це відбувається у школах для національних меншин. Ми можемо видавати довідки про те, що дитина прослухала певну кількість годин української мови. Теоретично школи в Україні мають їх зараховувати, але на практиці було буквально до п’яти таких звернень від батьків.Тобто це навчання формально нічим не винагороджується. Також через велике навчальне навантаження, як я говорив уже, діти після 13-14 років майже перестають відвідувати заняття.
Але є й проблема внутрішньої мотивації самих учнів. Батьки й учителі мають спільними зусиллями пояснювати дітям, чому вони мають ходити до суботньої школи, чому в суботу мають обирати її замість інших гуртків і чому не можуть просто залишитися вдома. Це проблема не лише наша – вона загальносвітова.
«Український дім» нині є членом Світового конгресу українців. Я нещодавно увійшов до Освітньої ради Європейського конгресу українців, тому маю можливість спілкуватися з директорами суботніх і недільних шкіл з різних країн Європи та інших частин світу. Усі вони говорять про те саме: переконати дитину відвідувати суботню школу замість інших занять непросто.
Пригадую, коли до Варшави приїжджав нинішній президент Світового конгресу українців Павло Ґрод, він розповідав дітям, що в дитинстві мав таку саму проблему. Павло Ґрод народився й виріс у Канаді, але ситуація була аналогічною: його друзі ходили на баскетбол, плавання, хокей чи інші гуртки, а він – до суботньої школи.
Суботні школи завжди конкурують зі спортивними секціями, шкільними поїздками та іншими заняттями. Вони впливають на графік вихідних усієї родини: молодших дітей потрібно привезти й забрати, а батькам – організувати свій час.
Ще одна проблема, про яку ми знаємо, хоча в діяльності школи стикаємося з нею не так часто, – це поширене уявлення батьків, що якщо дитина вдома говорить українською, то вона вже знає мову і додатково вивчати її не потрібно. Логіка проста: дитина спілкується українською з батьками, дідусем і бабусею, то навіщо ще ходити до суботньої школи? На жаль, із таким нерозумінням ми самотужки багато не зробимо. Тут потрібне ширше усвідомлення того, що мову потрібно вивчати, щоб володіти нею на належному рівні.
Цього року моя колега була екзаменаторкою на матуральному іспиті з української мови як іноземної. Більшість, якщо не всі учасники, були громадянами України або людьми українського походження, які народилися і виросли в Польщі. І саме під час такого іспиту людина часто усвідомлює, що розмовної мови недостатньо: важко повноцінно розкрити тему, правильно будувати речення, зрозуміти складний текст чи спеціалізовану лексику. Тобто проявляються цілком реальні проблеми з активним володінням мовою.
Звісно, дехто свідомо обирає асиміляцію, хоче повністю перейти на польську й розчинитися в польському суспільстві. Це їхній вибір. Але якщо людина хоче зберегти українську мову, то її потрібно не лише використовувати в побуті, а й систематично вивчати.
Хто навчається у вашій школі? Чи відвідують школу діти з української меншини?
Ні. Для дітей української національної меншини існує окремий пункт навчання, який розташований неподалік від нас.
Ми кілька разів намагалися проводити спільні заходи – діти-громадяни України приходили до пункту, де навчаються представники меншини. Але далі ця співпраця не розвинулася. Влада дільниці пояснила це тим, що не може об’єднати обидві групи, оскільки тоді виникли б питання щодо фінансування та розподілу коштів. Тому навчання відбувається окремо.
До повномасштабного вторгнення приблизно половина наших учнів уже народилася в Польщі. Однак вони не мали польського громадянства, а можливо, дехто не має його й досі, тому не могли навчатися у школах для національної меншини. Хоча, можливо, для когось це було і свідомим вибором.
Іншу половину становили діти, які приїхали з України. Під час заповнення заяви ми просимо вказати дату та місце народження дитини, щоб у разі потреби можна було оформити відповідні довідки. Ми ніколи не проводили спеціальної статистики, адже це персональні дані, але моє загальне враження було саме таким: приблизно половина дітей народилася вже у Варшаві.
Зараз більшість наших учнів – це діти, які приїхали до Польщі після 2022 року. Так сталося насамперед через загальне збільшення кількості українських дітей у країні. Водночас ми з колегами з інших суботніх шкіл очікували, що у 2022–2023 роках кількість учнів зросте значно більше.
Однак наші прогнози не справдилися. По-перше, багато дітей продовжували, а дехто й досі продовжує навчатися онлайн в українських школах. По-друге, багато родин жили з думкою про швидке повернення до України: «Ми тут ненадовго, скоро повернемося». Уже четвертий рік люди повторюють це, тому не всі бачать сенс відвідувати суботню школу, якщо дитина й так навчається онлайн.
У результаті маємо ситуацію, коли діти, які пішли до першого класу, наприклад, у 2019 році, могли майже не навчатися очно. Спочатку був COVID-19, потім повномасштабна війна. Тому інколи до нас приходять діти, які формально закінчили чотири чи п’ять класів української школи, але фактично провели за партою лише кілька місяців.
Поділитеся, яка зазвичай панує атмосфера серед учнів у школі?
Це діти, які приходять не лише навчатися, а й поспілкуватися, погратися, трохи побешкетувати зі своїми однолітками. Вони мають такі самі інтереси, як і їхні польські ровесники: обговорюють тренди, музику, яку слухають, ігри, в які грають. Оскільки з понеділка по п’ятницю я працюю в польських загальноосвітніх початкових школах, то не бачу якоїсь суттєвої різниці між цими дітьми.
Як зазвичай проходять уроки? Чим займаються діти на заняттях?
Уроки української мови загалом побудовані так само, як і в українській школі, але навчальна програма значно спрощена. Ми орієнтуємося на наказ Міністерства освіти, який регламентує українознавчий компонент.
Зазвичай це два-три уроки української мови, під час яких діти вчаться писати, читати, а в старших класах – обговорюють художні твори та вивчають граматику. Якщо говорити про уроки культури та українознавства, то вони включають перегляд відеоматеріалів, обговорення різних тем і знайомство з українською культурою.
Ми не використовуємо підручники, тому що таких підручників просто не існує. Немає універсальних навчальних матеріалів, які були б придатні для суботніх і недільних шкіл української діаспори в усьому світі. Адже важко створити підручник, який однаково добре підходив би, скажімо, для Японії, Аргентини й Польщі. Тому вчителі самостійно добирають дидактичні матеріали та працюють із ними.
Щороку, коли приходить нова група дітей, учитель аналізує її рівень і можливості, визначає, що саме вдасться опрацювати, і відповідно будує навчальний процес.
З одного боку, це схоже на звичайні шкільні уроки, але всі розуміють, що тут немає оцінок, навчання є добровільним і фактично функціонує як гурток. Хтось ходить на футбол, а хтось – на заняття з української мови.
Можете ще трохи прочинити двері до ваших уроків? Про що ви зазвичай говорите з учнями?
Я історик, тож у мене фокус на подіях і постатях. Ми обговорюємо пам’ятні дати впродовж навчального року – від Дня української писемності та мови й Дня пам’яті жертв Голодомору до Шевченківських днів і річниці Чорнобильської катастрофи. Основні державні свята України – День Конституції, День Української Державності та День Незалежності – припадають на літні канікули, тому говоримо про них наприкінці або на початку навчального року.
Навчальний рік триває близько 30 субот, і приблизно третина занять так чи інакше пов’язана з пам’ятними датами. При цьому одну й ту саму тему можна розглядати з різних боків. Наприклад, до Дня захисників і захисниць України говоримо не лише про сучасність, а й про свято Покрови та його зв’язок із козацькою традицією. До Дня святого Миколая більше уваги приділяємо культурним і релігійним традиціям, вивчаємо колядки й щедрівки.
Друга засада добору тем – історична. Вона побудована за хронологічним принципом і допомагає показати українську історію в ширшому контексті. Наприклад, коли говоримо про День Української Державності, водночас згадуємо Київську Русь і проводимо паралелі з матеріалом, який діти вивчають у польських школах.
Під час випускного я звернула увагу, що ваші учні беруть участь у різних олімпіадах. Школа їх якось заохочує до цього?
Мабуть, ви маєте на увазі насамперед конкурс імені Петра Яцика. За кордоном його проводять лише другий рік. У 2024 році до Варшави приїжджала тодішня віцепрем’єр-міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук. Під час її зустрічі з українською громадою в «Українському домі» було створено чат, який згодом переріс у регулярні щомісячні онлайн-наради, присвячені питанням українців за кордоном. Я намагаюся брати участь у цих зустрічах, коли обговорюють освіту, а це одна з провідних тем.
Саме під час цих нарад ми запропонували проводити українські освітні конкурси не лише в Україні, а й за її межами. Одним із результатів цих обговорень і наших пропозицій, підготовлених спільно зі Світовим конгресом українців, стало рішення проводити Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика за кордоном.
Цього року конкурс відбувся вже вдруге. Я був головою організаційного комітету в Польщі, а одна з наших учительок увійшла до його складу. Ми активно долучаємося до організації конкурсу та намагаємося залучити до участі якомога більше українських освітніх осередків.
Ви працюєте вчителем у польських школах. Чи маєте також досвід викладання в Україні?
Ні. За освітою, здобутою в Україні, я історик і викладач закладу вищої освіти. Педагогічну підготовку для роботи в школі я вже отримав у Польщі. Спочатку я почав працювати з українською національною меншиною, а згодом вирішив поширити цей досвід і на громадян України. Із 2021 року я також працюю вчителем у польських загальноосвітніх школах.
Чесно кажучи, я не планував ставати шкільним учителем. Але так склалося, що з’явилася вакансія, була відповідна пропозиція, можливість пройти додаткову педагогічну підготовку – і зрештою я обрав цей шлях.
Ви згадали, що спочатку працювали з українською національною меншиною. І на початку розмови ми також згадували осередки для навчання українців – громадян Польщі. У чому полягає різниця системи навчання?
Система навчання для представників української національної меншини організована досить подібно до інших шкіл. Вчителі працевлаштовані в польських школах, отримують заробітну плату від держави, мають стабільний доступ до приміщень і більше можливостей для довгострокового планування.
Там так само уже давно немає нових підручників чи готових дидактичних матеріалів. Проте є краще розуміння специфіки роботи, адже в Польщі діє близько ста таких пунктів навчання для української меншини. Це дає можливість обмінюватися досвідом, обговорювати спільні виклики та порівнювати, як працюють різні осередки. Тобто такі заклади можуть значно краще координувати свою роботу, ніж суботні школи, які створюють громадські організації.
Ще одна відмінність полягає в тому, що громадські організації переважно працюють за авторськими програмами, тоді як для навчання української мови як мови національної меншини існує державний освітній стандарт, якого потрібно дотримуватися.
Ключова різниця полягає також у системі оцінювання. Оцінки з української мови, історії, культури та географії України вносяться до свідоцтва польської школи. Зокрема, оцінка з української мови як обов’язкового предмета впливає на середній бал учня за навчальний рік або після закінчення восьмого класу.
Чи стикаєтеся ви в роботі з учнями української національної меншини з такими самими мовними труднощами, як і в роботі з дітьми-громадянами України?
За моїм досвідом, одразу чути, коли батьки дітей з української національної меншини спілкуються з дітьми українською мовою, а коли ні. Відповідно, ці групи мають різний рівень володіння мовою, і це потребує різних підходів до навчання.
Якщо говорити про дітей-громадян України, то на перервах вони рідко переходять на польську мову. Іноді можна почути російську, але переважно вони спілкуються українською.
Натомість діти української національної меншини між собою на перервах розмовляють польською. Вони знають, що всі навколо володіють українською, адже разом навчаються, але для них існує усталений поділ мовних середовищ. Якщо дитина звикла гратися польською мовою, то саме нею вона й бавиться з ровесниками, поки ті її розуміють. Для неї це природно й комфортно. Водночас я припускаю, що якби ці діти поїхали, наприклад, до літнього табору в Україні, де більшість однолітків спілкувалася б українською, вони досить швидко перейшли б там на українську.
Працюючи і з дітьми української національної меншини, і з дітьми українських мігрантів, які ще відмінності ви для себе помітили?
Мені важко однозначно відповісти чи є принципові відмінності, адже неможливо повністю зрозуміти, як вони самі себе сприймають.
Діти української національної меншини, як правило, мають польські імена та прізвища. Наприклад, ми можемо звертатися до дівчинки як до Оленки, але офіційно вона – Хелена. Їхнє життя в польській школі суттєво відрізняється від життя дитини, яка нещодавно приїхала з України. Можна припустити, що вони почуваються впевненіше, хоча це вже певною мірою моє суб’єктивне враження.
Найпомітніша різниця, на мою думку, полягає у ставленні батьків. Для батьків дітей української національної меншини українська мова й традиції є свідомою цінністю, яку вони прагнуть зберегти та передати своїм дітям. Серед батьків дітей-громадян України також є ті, для кого це важливо. Але для багатьох українська мова – це радше щось природне й звичне, що просто існує саме собою, а не цінність, яку потрібно свідомо підтримувати й плекати.
Які емоції у вас викликає завершення вже десятого навчального року в Українській суботній школі?
Перша моя емоція – це легка недовіра. Коли починаєш якийсь проєкт, дуже важко уявити, яким він буде за десять років. А коли ці десять років минають, виникає інше відчуття: невже справді минуло вже стільки часу? Я дуже тішуся, що проєкт живе. Українська суботня школа щороку має дедалі більше учнів. Попри всі труднощі, ми можемо оплачувати працю вчителів, забезпечувати функціонування школи, користуватися приміщеннями. За ці десять років були різні ситуації, але нам як фонду «Український дім» і колективу суботньої школи вдалося найголовніше – систематично, кожного навчального року вчити дітей української мови, історії та культури.
Друга емоція – це задоволення від того, що бачиш результати своєї праці. Робота педагога непроста, але є особливі моменти, які все компенсують: усмішки дітей, щирі слова вдячності від батьків. Без пафосу, просто звичайне «дякую». Саме тоді розумієш, що працюєш недаремно.
Ми також бачимо результати наших учнів у різних конкурсах. Це підтверджує, що навчання дає реальний ефект, а рівень володіння українською мовою був би значно нижчим, якби діти не відвідували суботню школу. Саме заради цього ми й працюємо. Це одна зі складових місії фонду «Український дім», і, думаю, у цьому напрямі нам вдається досягати хороших результатів.
Що особисто мотивує вас продовжувати працювати в українській суботній школі й розвивати цей проєкт уже десять років?
Долученість до великої української справи. Це не зовсім місія, але дуже сильне відчуття причетності до української громади й спільної справи, яка нас тут об’єднує. Я нещодавно говорив із директором однієї польської школи. Він казав, що субота для нього – день сім’ї, а неділя – день релігії, бо він дуже релігійна людина. І тоді я подумав, що моя праця в українській громаді хоч і не є заміною релігійного життя, але вона надає відчуття служіння чомусь більшому.
Мені надзвичайно приємно, що наш фонд, організовуючи зокрема і суботню школу, створює умови для продовження професійної діяльності та розвитку свого фаху вчителькам з України. Їхні уміння та знання не лише виявилися потрібними за кордоном, але й служать запорукою якісної роботи закладу.
Ми бачимо результати цієї роботи. Діти вивчають українську мову, вчаться писати кирилицею, опановують те, що, ймовірно, залишиться з ними на все життя. Я точно знаю, що це їм не завадить. Чи скористаються вони цими знаннями – ніхто не може сказати точно. Але ми даємо дітям і їхнім батькам шанс вивчити рідну українську мову.
Після 2022 року у Варшаві з’явилося багато українських освітніх ініціатив. У батьків є вибір: можна обрати різні школи або не обирати жодної. Тому я не можу сказати, що якщо ми перестанемо цим займатися, то українська освіта для дітей у Варшаві зникне. Але поки ми це робимо, ми значною мірою докладаємося до її розвитку.
Важливою для мене є й підтримка спільноти. Під час святкування десятиріччя школи, яке відбулося 20 червня, були присутні гості. Комусь їхні виступи могли здатися формальністю – дорослі приходять, виголошують промови, зачитують привітання. Але для мене це результат багаторічної співпраці й тих зусиль, які ми вкладали. Одна українська школа, якою б важливою вона не була, сама по собі не змінить ситуацію. Саме тому так цінно, що навколо нас сформувалася спільнота однодумців.
Ми постійно співпрацюємо з українською державою, посольством, Православною церквою України, іншими українськими організаціями. Минулого року фонд «Український дім» став членом Світового конгресу українців. Завдяки цьому ми ще сильніше відчуваємо себе частиною світового українства й бачимо, що таку саму роботу виконують українські організації в різних країнах.
Коли ми починали, у Варшаві було лише дві українські суботні школи для дітей-громадян України. Сьогодні їх уже значно більше. Це означає, що люди бачать сенс у такому навчанні й готові приводити дітей до школи навіть у вихідні.
Мабуть, є й певне відчуття гордості від того, що ми робимо свою частину великої української справи. Вона здається дуже широкою й неосяжною, але кожен може зробити свій внесок. Є такий вислів: «Праця вчителя торкається вічності, тому що ми працюємо з майбутнім». Іноді приємно думати, що колись, коли тебе вже не буде, хтось із твоїх учнів згадає тебе «незлим тихим словом».
Розмовляла Тетяна Шарапова