Українська «валізка без ручки» для кандидатів до парламенту Польщі

0

У Польщі 25 жовтня відбудуться парламентські вибори, які визначать, хто керуватиме країною впродовж найближчих чотирьох років. Нагадаю, Польща – це парламентськa країна, в якій виконавча влада знаходиться в руках прем’єр-міністра. Отже значення недільного голосування для Польщі – дуже велике, оскільки, скоріш за все, у Варшаві зміниться правляча еліта, а це, в свою чергу, може мати вплив  на динаміку розвитку польсько-українських відносин.

Старі та нові кандидати та їхня підтримка

У цьогорічних парламентських перегонах у Польщі 8 виборчих комітетів, що зареєстрували своїх кандидатів у понад половині виборчих округів і ще 9 виборчих комітетів, які зареєстрували свої списки тільки в деяких виборчих округах. Загалом у Польщі нараховується 41 виборчий округ. Та саме представники цих 8 виборчих комітетів   «великої вісімки» і вважаються фаворитами на проходження до Парламенту.

В усіх без виключення рейтингах лідирує консервативна партія «Право і справедливість» (ПіС) екс-прем’єра Ярослава Качинського та Беати Шидло. За списками цієї сили балотуються також кандидати від менших правих угруповань, зокрема «Солідарна Польща» та «Польща Разом». Партія «розігналася» під час вдалої президентської кампанії, та вирвалася далеко вперед після того, як її кандидат Анджей Дуда став президентом Польщі.

На другому місці (у рейтингах) – правляча ліберальна «Громадянська платформа» (ГП) прем’єрки Еви Копач. Ця сила перебуває при владі протягом останніх 8 років, проте останні опитування свідчать про відставання від ПіС у 10-12%. Такого «запасу» цілком достатньо, аби позбавити партію прем’єр-міністра великих надій на третю поспіль (2007 та 2011 роки) перемогу в виборах до Сейму.

Проте подальші розклади вносять більше плутанини, ніж дають відповідь на питання, хто ж іще потрапить до парламенту. Найбільші шанси на подолання 5-відсоткового бар’єру для партій та 8-відсоткового для блоків мають:

– «антисистемний» та консервативний рух «Кукіз’15» відомого рок-музиканта Павла Кукіза, який зробив фурор на травневих президентських виборах, посідаючи третє місце;

– блок «Об’єднана лівиця», в якому «зустрілися» старі ліві партії, що зробили висновки з  провальної президентської кампанії та «за п’ять хвилин перед розстрілом» спромоглися об’єднатися та створити виборчу коаліцію. До складу блоку увійшли п’ять угрупувань, зокрема «Союз лівих демократів» екс-прем’єра Лєшека Міллєра та«Твій рух» Януша Палікота. Лідером коаліції обрано Барбару Новацьку;

– створена перед виборами (або під вибори) ліберальна партія «Nowoczesna» (Сучасна) відомого економіста Ришарда Петру, яку опоненти звинувачують у відстоюванні інтересів банків та великого бізнесу.

На межі подолання прохідного бар’єру балансує «Польська селянська партія» віце-прем’єра Януша Пєхоцінського, яка, варто підкреслити, була присутньою в усіх скликаннях парламенту посткомуністичної Польщі.

Деякі соціологічні опитування свідчать, що до Сейму може також увійти ультраправа сила скандально відомого євродепутата Януша Корвіна-Мікке «KORWiN» (Коаліція відновлення Речі Посполитої Воля та Надія), яка прагне повторити свій успіх у виборах до Європейського Парламенту 2014 року (7%).

Підтримка ще однієї лівої партії «Разом», яка не має визначеного лідера, коливається у межах 1-2%, що не дозволяє їй реально думати про проходження до парламенту.

На Польщу чекає політичний матріархат?

 Беата Шидло, Єва Копач. Фото: wyborcza.pl

Беата Шидло, Ева Копач.
Фото: wyborcza.pl

Не потрібно бути політичними аналітиком, аби спрогнозувати, що новим польським урядом буде керувати жінка: або кандидатка на прем’єр-міністра від опозиційної партії «Право і справедливість» та віце-голова цієї сили Беата Шидло, або діюча глава Ради Міністрів Польщі Ева Копач – лідер правлячої «Громадянської платформи».

Той факт, що дві провідні партії, які вже 10 років домінують на польській політичній сцені, ведуть до Сейму жінки – є дуже специфічною рисою нинішніх парламентських перегонів. А якщо додати, що блок «Об’єднана лівиця» також очолила жінка – Барбара Новацька, то можна припустити, що новий парламент буде мати абсолютно нову якість. Варто наголосити, що лідерство жінок, навіть якщо і формальне, дозволило «Праву і справедливості» та «Об’єднаній лівиці» мобілізувати сталий електорат, притягнути нових виборців та зміцнити свої позиції у рейтингах.

Майбутній Сейм: один проти всіх, або всі проти одного?

Те, що 25 жовтня переможе «Право і справедливість» майже ні в кого не викликає сумнівів. Питання в іншому, чи вдасться партії Ярослава Качинського та Беати Шидло отримати достатньо голосів для створення однопартійної більшості в 460-особовому парламенті? Партії, які мають шанс потрапити до Сейму, і які мають в окремих справах збіжні консервативні погляди з ПіС, наприклад «Kukiz’15» та «Польська селянська партія», вже виключили свою участь у можливому союзі з партією Качинського-Шидло. Поки що, голосів для самостійного «панування» в ПіС не вистачає, а рельних коаліціантів «не видно».

Проте, вихід є – це уряд меншості, коли президент Польщі номінує представника партії-переможця парламентських виборів на посаду прем’єр-міністра, останньому лише потрібно зібрати в Сеймі понад половину голосів під час голосування його кандидатури без офіційної більшості. Готовність підтримати уряд меншості сформований «Правом і справедливістю» вже висловив Павел Кукіз. На думку частини експертів – це найбільш вірогідний сценарій, проте уряд меншості нестійкий, а ПіС вже має подібний досвід – створений у 2005 році уряд меншості Казімєжа Марцінкєвича не протримався навіть року.

Найменш ймовірним сценарієм могло б бути створення широкої коаліції «анти-ПіС», в якій навколо «Громадянської платформи» об’єдналися б «Новочесна», «Польська селянська партія» та «Об’єднана лівиця». Проте, для реалізації такого плану мають одночасно спрацювати одразу декілька чинників (невеликий відрив ПіС від ГП, проходження до парламенту всіх потенційних союзників «Громадянської платформи», вміння йти на компроміси тощо), відтак, у такий варіант слабо вірять навіть самі члени правлячої партії.

Україна – «ризикована» передвиборча тема?

Тема України, відносин Варшави з Києвом та конфлікту на Донбасі майже відсутня в передвиборчій риториці партій та блоків. Це і не дивно з декількох причин.

По-перше, політики зосередилися внутрішній ситуації в Польщі: податки, зарплатня, нові місця праці, соціальних захист тощо. Якщо вже заходить мова про закордонну політику, то провідні партії дискутують більше про відносини Польщі з Брюсселем і Берліном (бути солідарними з рішеннями, що приймаються в ЄС, або мати свою особливу думку), про отримання більших гарантій безпеки від США і НАТО, про «проблему Росії» а також про роль Варшави у регіоні Центральної Європи.

По-друге, як показали останні події, заслуги польських політиків у вирішенні українських проблем не зробили на виборцях у Польщі великого враження. Екс-глава МЗС Радослав Сікорський, якому приписують припинення кровопролиття на Майдані в лютому 2014 року та початок повалення режиму Януковича, розтринькав своє реноме одного з найбільш популярних політиків та взагалі не балотується в цих виборах. Екс-президент Броніслав Коморовський, який був «другом України», за вуха тягнучи Януковича до підписання Угоди про асоціацію з ЄС, програв травневі президентські вибори. «Адвокатів України» в Європейському Парламенті – Павла Залєвського та Павла Коваля – взагалі не включили до виборчих списків їхні політичні сили.

По-третє, реакція Києва на можливу активізацію польської політики щодо України, часто спантеличує польські еліти. Наприклад, не встиг новообраний президент Польщі Анджей Дуда заявити, що переговори на тему врегулювання російсько-українського конфлікту мають відбуватися за участі Польщі, як президент Петро Порошенко відповів, що альтернативи «Нормандському формату» (Україна – Росія – Німеччина – Франція) немає. Або, після того як вже екс-президент Броніслав Коморовський вийшов із сесійної зали Верховної Ради України після проголошення історичної промови, народні депутати проголосували за визнання воїнів ОУН-УПА борцями за незалежність України.

По-четверте, протягом останніх років над Віслою все більше звертають увагу на історичну політику, яку веде український уряд. Йдеться передусім про визнання УПА, що на польські праві сили та «кресові» організації діє, як червона плахта на бика. Якщо ліберальні партії, як ГП, в цій справі займають помірковану позицію, то консервативні кола, підбурювані «кресовими» середовищами та російською п’ятою колоною у Польщі, лякають польських громадян Степаном Бандерою та героїзацією УПА, яка є відповідальною за «Волинську різню» – масові вбивства поляків у 1943-44 роках на Західній Україні, називаючи це геноцидом польського народу, забуваючи про формулу «пробачаємо та просимо вибачення», яка поєднувала наші народи.

По-п’яте, як показують останні дослідження, ставлення поляків до українців є надзвичайно поляризованим і протилежним. За опитуванням Центру громадської думки CBOS, як антипатію, так і симпатію до українців відчуває майже рівна кількість поляків. А отже «грати» питанням підтримки України та справою українських трудових мігрантів великі партії не наважуються, адже не відомо, як це буде сприйнято польським суспільством. Саме тому, під час виборчої кампанії Україна є для польських політичних сил такою собі «валізкою без ручки», яку неможна кинути, але важко нести.

Україна – в програмах та заявах основних кандидатів

Претендентка «Права і справедливості» на посаду прем’єр-міністра Беата Шидло в справі України немовби набрала води у рота. Проте, за повідомленням польського експерта Адама Бальцера, «остання конференція ПіС ухвалила програму, що треба підтримувати Україну, але якщо вона поділятиме польську точку зору на історію, в тому числі на Волинську різню». Якщо це дійсно виявиться правдою, і цей пункт буде реалізований на практиці, то від антиросійського за традицією уряду «Права і справедливості» годі очікувати більш проукраїнської політики, а відносини між Києвом та Варшавою можуть затьмаритися хмарою нерозуміння як з боку Польщі, так і з боку України.

Лідер «Громадянської платформи», якщо і згадує про Україну, то лише для того, аби підкреслити успішну позицію уряду під час російської агресії. Під час телевізійних дебатів Ева Копач також згадала і про поляків з Донбасу, які цього року були евакуйовані до Польщі. А за кілька тижнів до виборів, уряд, зокрема під тиском опозиції, розпочав процедуру повернення на історичну Батьківщину ще й етнічних поляків з Маріуполя. Частина експертів вгледіла в цьому «передвиборчий трюк» прем’єрки, адже таке рішення слід було приймати щонайменше рік тому, коли на Донбасі тривали регулярні бойові дії.

Лідер руху «Кукіз’15» про Україну також майже не говорить, проте в програмі угрупування можна прочитати: «Наш уряд дбатиме тільки і виключно про польські інтереси, а не німецькі, російські, українські чи європейські». Нагадаю, що під час президентської кампанії Павел Кукіз, який свого часу палко підтримував Революцію Гідності, вже виступав проти військової допомоги «бандерівській Україні».

Блок «Об’єднана лівиця» у своїй програмі, за традицією, прагне «стабілізації і позитивного розвитку відносин з Російською Федерацією (особливо в суспільному і економічному вимірах), підтримки для розвитку України та сусідське співробітництво з Білоруссю». Як це все поєднати? Відповіді лідерка блоку Барбара Новацька не дає.

А от партія «Новочесна», здається повторює передвиборчу риторику «Громадянської платформи» та «Права і справедливості» з минулих років про підтримку трансформацію в Україні – як програмний пункт майбутньої зовнішньої політики уряду. «Польська активність щодо України й інших держав на Сході – це наш національний інтерес. Адже стабільність і трансформація цього регіону є ключовою для безпеки Польщі», – читаємо в програмі цієї сили і немовби повертаємося на 4 або 8 років назад.

А от лідер партії «KORWiN» про Україну висловлюється охоче і продовжує дивувати. Нещодавно Януш Корвін-Мікке в ефірі одного з польських телеканалів заявив, що він боїться України. «Україна – це улюбленець німців, а Німеччина і Україна мають до нас територіальні претензії. Росія до нас таких претензій не має. (…)  Україна є ворогом, а не Росія. Там зараз голосують за бандерівців», – заявив одіозний депутат, по-суті представивши погляди своєї партії на те, як мають виглядати польсько-українські стосунки.

Розвиток польсько-українських відносин, безперечно, продовжиться і після виборів. Незалежно від того, хто керуватиме Польщею – консерватори чи ліберали, Варшава залишиться союзником та адвокатом Києва, а російський імперіалізм лише зміцнюватиме політичні, економічні та суспільні зв’язки між країнами. Єдине, що може пригальмувати динаміку польсько-українських відносин, це гра трагічною спільною історією Польщі та України. Проте, дуже не хотілося б, аби складне минуле наших народів кидало тінь на майбутнє наших стосунків.

Андрій Шеремет

Share.