Materiał ten jest dostępny również w języku polskim/
Цей текст також можна прочитати польською мовою
Саміт НАТО у Вільнюсі вже увійшов до історії, хоча й не став історичним. Принаймні для України. Повторити «диво», як при отриманні статусу кандидата в ЄС, не вдалося. Альянс, і перш за все США, вирішили не запрошувати Україну. Принаймні поки що. Українцям, однак, немає часу заламувати руки. Йде війна, наступний саміт НАТО відбудеться у Вашингтоні у 2024 році. До того часу Україна хоче переконати США та інших, що вона заслуговує на конкретні заяви про своє членство в Альянсі.
Київ прагне, щоб найближчим часом були підписані так звані двосторонні угоди, гарантії безпеки, узгоджені з країнами G7 та іншими державами, що приєднались до Спільної декларації під час саміту НАТО, який відбувся 11-12 липня у Вільнюсі. Вони мають підвищити безпеку України у перехідний період – до моменту вступу України в НАТО.
«І зроблю невеличкий анонс: ми починаємо відповідні переговори зі Сполученими Штатами наступного тижня. Безпекові гарантії для України будуть конкретними й довготривалими зобов’язаннями, що забезпечать здатність України перемагати зараз і стримувати російську агресію в майбутньому. Це будуть чітко описані формати й механізми підтримки», – заявив 30 липня керівник Офісу президента Андрій Єрмак.
Сполучені Штати, очевидно, є пріоритетом для Києва. Переговори з іншими «гарантами» залежатимуть від того, як ці «гарантії» будуть опрацьовані під час переговорів. У тому, що роль США є вирішальною у питаннях безпеки України, Київ переконався під час Вільнюського саміту.
Боротьба за запрошення до Альянсу
30 вересня минулого року Україна подала заявку на вступ до НАТО, очікуючи на запрошення на саміт НАТО у 2023 році. Тобто, фактично, прагнула повторити успіх із отриманням статусу кандидата в ЄС.
Незадовго до саміту і українська влада, і значна частина експертного середовища не лише вважали, що є шанс впоратися із запереченнями деяких держав-членів щодо «запрошення» України, а й намагалися вплинути на таке рішення.
В Офісі президента України майже до кінця зберігали інтригу щодо візиту президента Володимира Зеленського до Вільнюса. 29 липня заступник керівника Офісу президента Ігор Жовква в інтерв’ю Reuters зазначив, що президент Володимир Зеленський планує приїхати до Вільнюса за умови, що Україна отримає там позитивний результат.
«Президент не поїде… на саміт, якщо лідери будуть схильні демонструвати або будуть демонструвати дефіцит мужності, тоді як Україна з усією мужністю, волею й силою і високим бойовим духом бореться проти російської агресії», – сказав Жовква.
За кілька днів речник президента Сергій Никифоров у коментарі «Суспільному» зазначив, що рішення з цього приводу ще не прийняте і залежатиме від ситуації на фронті.
«Я не виключаю, що рішення і мова декларації щодо запрошення України будуть ухвалені лише у Вільнюсі. Тому я вважаю, що президенту Зеленському варто туди приїхати. Щоб він своєю присутністю та аргументами вплинув на присутніх там лідерів, щоб саміт у Вільнюсі справді вдався, а не виявився історичним провалом», – розповіла Альона Гетманчук, директор Центру «Нова Європа» у коментарі для Gazeta Wyborcza за тиждень до саміту.
Зеленський справді прилетів, однак це не допомогло. Вже дорогою до Литви український президент, напевно, отримав інформацію, що Україна не отримає запрошення. Зеленський відреагував емоційним дописом у Telegram.
«Безпрецедентно й абсурдно – коли немає жодних часових рамок і для запрошення, і для членства України; і коли натомість додається якесь дивне формулювання про “умови” навіть для запрошення України… Це схоже на те, що немає готовності ані запросити Україну в НАТО, ані зробити її членом Альянсу. А значить, залишається можливість торгуватися членством України в НАТО – у переговорах із Росією. А для Росії це означає мотивацію й надалі продовжувати свій терор», – написав українській президент, прямуючи до Вільнюса.
Довгий і незавершений шлях до НАТО
Сьогодні вже мало хто пам’ятає, однак українська дорога до НАТО почалася чи не одразу після проголошення незалежності. Україна першою з пострадянських держав приєдналася до ініціативи НАТО «Партнерство заради миру». Президент Леонід Кучма, попри свою «багатовекторність», пробував розвивати відносини з Альянсом до певного моменту. Одним із прихильників вступу до НАТО був соратник Кучми Володимир Горбулін. Саме за президентства Кучми було підписано «Хартію про особливе партнерство НАТО та України».
Проте подальша прозахідна політика Кучми була затьмарена «касетним скандалом», звинуваченнями у вбивстві журналіста Георгія Гонгадзе і так званим скандалом «кольчуга-гейт» (звинувачення на адресу Києва у продажу Іраку сучасних радіолокаційних систем «Кольчуга»). Надалі підтверджень продажу Кольчуг Іраку не знайшли. Однак на початку 2000-х років скандал сильно охолодив відносини Києва з Вашингтоном і Лондоном. Це явно було на користь Росії, яка хотіла за будь-яку ціну зупинити інтеграцію України із Заходом. Після Помаранчевої революції та остаточної перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах інтеграція до НАТО була оголошена одним із пріоритетів нової влади. Це було нелегко, оскільки в країні діяв цілий фронт проросійських сил, як у парламенті, так і поза ним. Але Україна хотіла отримати План дій щодо членства (ПДЧ).
У квітні 2008 року під час Бухарестського саміту НАТО відкрило двері Україні та Грузії, але водночас, попри великі надії, вирішило не надавати Україні ПДЧ, хоча шанс був. Німеччина та Франція виступили проти, і є чимало ознак того, що їх позиція була продиктована страхом перед Росією. Під час саміту відбулося засідання Ради Росія – НАТО, на якому Володимир Путін нібито пригрозив країнам-учасницям, що у разі подальшого зближення між НАТО та Україною, Росія нападе на Україну. Україна не отримала ПДЧ, а через шість років Росія все одно напала.
Після втечі проросійського президента Януковича в Україні знову відновили курс на інтеграцію в НАТО. Він став пріоритетним для наступних двох президентів: Петра Порошенка та нинішнього Володимира Зеленського.
Після повномасштабної агресії Росії підтримка членства в НАТО серед українців значно зросла. Згідно з останніми дослідженнями, майже 90% з українців хочуть, щоб їхня країна приєдналася до Альянсу.
Без запрошення, без ПДЧ, проте із зобов’язаннями безпеки
Вільнюський саміт не приніс Україні історичного прориву у вигляді запрошення. Деякі експерти відзначають, що саміт у Вільнюсі став своєрідним продовженням саміту у Бухаресті 2008 року.
«Нібито у Вільнюсі зроблено значний крок, і в Бухаресті теж зроблено такий. Було визнано, що Україна і Грузія в майбутньому стануть членами Альянсу, але при цьому не ставилося жодної перспективи і ніхто не хотів робити практичних кроків, навіть надавати ПДЧ», – підкреслював в коментарі для Gazeta Wyborcza Олександр Сушко, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження».
Однак, Вільнюський саміт пішов набагато далі, хоча й без повної ясності. По-перше, знято вимоги щодо проходження Україною ПДЧ для набуття членства. Було вирішено спростити процедуру, але при цьому не вказано чітких умов і термінів, які має виконати Україна.
Ще одним кроком, який свідчить про підвищення рівня взаємовідносин, є створення Ради Україна – НАТО, засідання якої можуть скликатися на вимогу Києва. Перша така кризова нарада на рівні послів відбулася 26 липня. Її темою став вихід Росії із «зернової угоди» та обстріл української портової інфраструктури.
Більш важливим рішенням саміту була прийнята у Вільнюсі декларація про надання безпекових гарантій країнами G7 та іншими державами, які приєднаються до цієї ініціативи. Вони повинні мати два виміри. По-перше, це пов’язано з війною, що триває. По-друге, створити певні механізми на випадок чергової російської агресії після закінчення нинішньої війни.
Хтось одразу може згадати Будапештський меморандум 1994 року, в якому Росія, США та Велика Британія задекларували гарантії безпеки для України (зобов’язання поважати суверенітет і територіальну цілісність України) в обмін на те, що Україна позбудеться ядерної зброї. Як відомо, Україна виконала свої зобов’язання, але це не зупинило російську агресію.
Проте тепер «гарантії», а точніше «зобов’язання», мають принести Україні конкретну користь. У Вільнюсі підписали лише загальну декларацію без конкретики. Це має бути прописано у двосторонніх угодах з кожною державою, яка заявила про участь у наданні безпекових зобов’язань Україні.
Відомо, що вони будуть містити, перш за все, зобов’язання окремих держав щодо подальших поставок озброєнь. Може здатися, що в цьому немає нічого нового, адже українські партнери все одно постачають зброю. Але ці зобов’язання дадуть Україні впевненість, що така допомога не припиниться і країни, що підписали зобов’язання, допомагатимуть, поки триває війна. А як же «гарантії» після закінчення війни? Тут менше ясності, в принципі вони також можуть означати трансляцію військової допомоги (зброї, боєприпасів) у ситуації, коли Росія знову вирішить напасти.
Переконати США
Як це виглядатиме на практиці, покажуть перші укладені договори. Заява Єрмака від 30 липня про початок переговорів зі США на тему зобов’язань найближчим часом не залишає сумнівів у тому, що позиція США буде вирішальною для домовленостей з іншими країнами.
Як зазначає редактор «Європейської правди» Сергій Сидоренко у статті про «безпекові гарантії», опублікованій 28 липня, «для захисту України від російської агресії визначальними є гарантії лише однієї держави – США». Саме на позицію Вашингтона будуть орієнтуватися ще дві «ядерні» країни НАТО – Франція та Велика Британія. А домовленості України з тими країнами будуть орієнтиром для інших.
Як зазначає Сидоренко, у Києві чудово розуміють ключову роль США, але певна проблема вже помітна на стартовому етапі. Це інший підхід, оскільки Київ говорить про «гарантію безпеки», а США повністю уникають цього терміну, вживаючи «безпекові зобов’язання».
Але вирішальна позиція США стосується не лише цього дуже важливого питання гарантій. Позиція Сполучених Штатів важлива як щодо військової допомоги, так і щодо майбутнього членства України в НАТО. А це, попри провал у Вільнюсі, залишається пріоритетом для України, коли йдеться про безпеку.
Цікаво, що якби ми повернулись на мить до Бухарестського саміту, саме тоді американська адміністрація прагнула надати Україні ПДЧ, а колишні лідери основних європейських країн були проти. У Вільнюсі була зворотна ситуація, насамперед США були проти запрошення України зараз, хоча Франція та Великобританія підтримали Україну.
Ще один ризик для України пов’язаний з президентськими виборами у США наступного року. Якщо переможе Дональд Трамп, це означатиме проблеми для України. Наступний саміт НАТО відбудеться у Вашингтоні під час виборчої кампанії. Тому не дивно, що і українська влада, і українське експертне середовище вважають, що цей час потрібно використати максимально. Мета – переконати американців та інших партнерів, що Україна заслуговує на запрошення до Альянсу. Звісно, в Україні всі чудово розуміють і на кожному кроці наголошують, що процес вступу до Альянсу може розпочатися лише після закінчення війни. Але українці також вважають, що вони заслуговують на чіткий сигнал від НАТО, що там є місце для України.
Щоб отримати «гарантії безпеки», а також запрошення до НАТО, Україна повинна взяти на себе зобов’язання щодо подальших реформ. Вони так само необхідні для членства в ЄС. Реформи реалізуються, а далі все залежить від політичної волі, враховуючи додаткові об’єктивні труднощі, пов’язані з війною, яка триває.
Пьотр Андрусечко, Київ