Олександр Івахнюк: “Вечеря канібалів”

0

Колись давно, у 1995 році я закінчив Дніпропетровське театральне училище і  пішов працювати у театр. Причому,  театр обрав у Чернівцях, де, як мені здавалося, повинні були бути і глядачі, яким потрібна українська інтелектуальна продукція, і сам театр теж працюватиме на освіченого україномовного глядача.

Шість років роботи у театрі показали мені, що я там – зайвий.   Режисери приїздили тільки для того, щоб їм дали квартиру, яку вони продадуть і поїдуть у наступному театрі робити вигляд, що вони тут надовго. Акторам більш важливі були городи ніж репетиції. А  на репетиціях було стільки фальші і пафосу, що хотілося втекти звідти якнайшвидше.  Найпротивніше, що за все це мистецтво не платили грошей. Я не можу назвати зарплатню у півтора мільйона купонів грошима. На них неможливо було прожити. Коли я прийшов у театр у березні 1995 року, платити взагалі перестали. Тому доводилося працювати в одній школі керівником театрального гуртка, в іншій – вести факультатив у початкових класах, ще писати фонограми і сценарії для шкільних свят по всіх Чернівцях і бути музикантом у команді КВН. Всього цього ледве вистачало на їжу.

Якось нам заплатили зарплатню свининою, якою розрахувався за виїзд якийсь сільський клуб.  У мене було враження, що свиня померла своєю смертю, причому, від голоду.  Попри те, що ми були дуже голодні  – довелося те м’ясо викинути. Рятували тільки «діди морози» перед різдвом. За два тижні «дідморозіння» вдавалося заробити зарплатню актора за рік.  Але так тривати довго не могло.

Втеча затяглася на 6 років. Зрештою, мені довелося обирати, чи ходити на репетиції якоїсь масової сцени у шароварній виставі, чи керувати службою новин чернівецької комерційної радіостанції. Мене звільнили за статтею «За невихід на роботу». Причому, на зборах профкому за це рішення проголосував молодий актор, якому я щойно допоміг влаштуватися диктором на державне радіо. Отака історія. Звичайно, осад від театру залишився такий, що  я думав – більше ніколи туди не повернуся. Аж ось, побував на виставі варшавського театру «Полонія»… І згадав, що я актор. І захотілося мені працювати так, як працюють поляки. А можливо, разом з ними.

Спершу розповім про систему потрапляння у театр. Квитки коштують від 45 до 100 злотих. Але можна придбати квиток за 30 злотих, якщо  ви почекаєте зняття бронювання за 15 хвилин до початку вистави.  Я так і зробив разом з 20-30 іншими людьми які чекали зі мною у черзі. Місця всім вистачило, хто сидів на сходах, хто – на приставних стільцях.

Тепер про саму виставу. Це прем’єра листопада 2014 року. Називається “Вечеря канібалів”. Історія про французьку компанію з семи людей різного віку, які в окупованому німцями Парижі зібралися відзначити день народження господині дому. Поки збираються, мило спілкуються, приносять з собою дефіцитні продукти: цукор, панчохи, як подарунок, і вінець всьому – шампанське «Дон Періньон». Раптом постріли за вікном, хтось пропонує вийти і допомогти перевірити, убиті чи поранені двоє, що лежать на тротуарі, і допомогти їм, якщо це ще можливо. Інший член компанії закликає не втручатися у сторонні справи і жити своїм життям (отут, зізнаюсь, я пізнав себе). Раптом заходить гестапівець, знайомий з власником помешкання і заявляє, що за двох вбитих німецьких офіцерів він розстріляє 20 французів. По двоє з кожного помешкання, вікна якого виходять на місце вбивства. Двох для розстрілу забере з цієї компанії. Кого саме – пропонує обрати їм самим. Ну і далі починається те, через що вистава так називається. Фінал не розкажу, щоб було бажання подивитися. Скажу лише, що там навіть є сюжет, злизаний з «Пишки» Мопасана – хазяйку дому компанія з дозволу чоловіка і за ініціативи свекра відправляють переспати з гестапівцем у сподіванні на те, що він обере когось іншого з інших квартир, а їх лишить у спокої.

Загалом, цю виставу варто подивитися і акторам українським і режисерам, бо це справді професійний театр. Що я маю на увазі: жодного шепелявого чи з незмиканням зв’язок.  (Я знайомий з кількома українськими режисерами – вони не вважають відсутність звука «С» у актора причиною для того, щоб його не зайняти у виставі. Те саме з проблемами горла. Те саме з ефірами радіо і телевізора. Шепелявих і безголосих студентів у театральному університеті у Києві дуже багато. Як їх відбирали – невідомо.)  Польські актори говорять так, що навіть я, іноземець,  чую кожне слово і розумію 95 відсотків. Все органічно. Режисер не “випендрювався”, як люблять у нас, а просто допоміг акторам правильно розташувати себе на сцені.

Вистава дві години йде в одних декораціях, абсолютно реалістична, навіть, я б сказав, банальна побутова картинка. І при цьому гра акторів не дає можливості відволіктися,  змушує сміятися і задумуватись над тим, як ми живемо. Адже у нас теж війна… До речі, можливо, ця вистава змушує задуматись і європейців, зокрема поляків. Адже поряд війна, а їхні політики інколи говорять щось таке, типу я не я і хата не моя….

Але особливо мені гріло душу те, що я у столиці Польщі дивлюсь виставу польською мовою. А якою ж ще мовою грати виставу для поляків? – спитаєте ви. Не російською ж!!! Звичайно, поляки говорять польською. А от в Україні навколо питання якою мовою грати виставу для українців досі дискусія. А поки йде дискусія – мільйони гривень витрачаються на «русскій мір»в українських державних театрах, на кіно мовою народу, який з нами воює. За державні гроші.  Тобто я теж за це плачу.

Олександр ІВАХНЮК,
головний редактор сайту ЕРАМЕДІА

Share.