Materiał ten jest dostępny również w języku polskim/
Цей текст також можна прочитати польською мовою
До Дня Незалежності України кінооб’єднання «Вавилон’13» презентує документальну стрічку режисера Володимира Тихого «День Незалежності», зняту в Україні 24 серпня 2022 року – в 31 річницю проголошення незалежності країни. У Польщі фільм покажуть у вибраних студійних кінотеатрах. Про ідею створення «Дня Незалежності», роботу над стрічкою, історію героїв і героїнь фільму і перші покази в Україні режисер Володимир Тихий розповідає в інтерв’ю для «Нашого вибору».
Як виникла ідея «Дня Незалежності»?
Весь фільм побудовано на тому, що є декілька локацій і декілька героїв, які одночасно проживають той самий день. Це мозаїка, яка розгортається з ранку до ночі, і ми дивимось, як ці герої існують паралельно, але при цьому перетинаються завдяки монтажу. Я роблю такий фільм вдруге: першим був «День українського добровольця», знятий 14 березня 2022 року в Києві і околицях, на третій тиждень повномасштабного вторгнення. Так само як і в «Дні Незалежності», у фільмі декілька героїв, з кожним із яких ми проживаємо цілий день, в який [на той момент – авт.] вже шостий рік поспіль вся країна відзначає День українського добровольця – річницю дня, коли з Майдану вирушили спочатку на тренувальну базу, а потім і на Схід країни бійці-добровольці, сформувавши перший в Україні добровольчий батальйон. На момент фільмування цієї стрічки ситуація в країні була доволі хаотичною: з одного боку ми знаходимось у стані реальної війни вже не один рік, з іншого ж – багато хто виявився до цієї війни не готовий, для багатьох вона почалась раптово. Інформація, яка поширювалась про Україну в західному інфопросторі, часто була зробленою за калькою сюжетів, інтонацій, в яких висвітлювалась раніше війна, наприклад, у Сирії. Тобто біженці, бомбардування, гуманітарна катастрофа. З мого боку це була спроба показати справжнє щоденне життя українців в умовах протистояння агресору. Ми [«Вавилон’13» – неформальне кінооб’єднання з виробництва короткометражного та повнометражного українського документального кіно, засноване у 2013 році під час Революції Гідності – авт.], завдяки професійності команди, – а я вважаю, що нам вдалося об’єднати найкращих кінооператорів-документалістів України – досить ефективно і швидко все зняли. Цей фільм був показаний на фестивалі в британському Шефілді, де отримав відзнаку, а також його побачив менеджер ВВС, який пізніше купив права на показ фільму на каналі. Попри не найбільш вдалий час показу (прем’єра на каналі ВВС Storyville відбулася 20 вересня, наступного дня після похорону королеви Єлизавети ІІ), понад 3,5 мільйони британських глядачів вперше подивились на національному каналі документальне кіно про Україну, повністю створене українською командою. «День українського добровольця» показували також на польському телебаченні і кінофестивалях. Цей досвід продемонстрував інтерес до формату, де ми створюємо своєрідну фотокартку часу в різних просторах: де і в якому стані саме в цей день знаходиться Україна, як вона проживає цю мить. Новий проєкт, фільм «День Незалежності», знятий у тому ж форматі в 31 річницю свята, показує зовсім інший стан. Якщо «День добровольця» – це стан такого собі апокаліпсису, хаосу, гострого шоку, сюрреалістичності порожнього Києва, людей, які цілодобово живуть у метро, поки місто під артилерійськими обстрілами, розгубленості, мародерства, то в «Дні Незалежності» показано час, коли ворога вже багато звідки відбито, очікування скорого звільнення Херсона, піднесення, перемоги – принаймні, над власними уявленнями про те, що Росія непереможна.
Розкажіть про героїв «Дня Незалежності». У фільмі показані досить різні історії, на перший погляд, випадкові. Як добирали героїв, чому саме їх?
Ми хотіли показати певну репрезентативну добірку: героїв різних вікових, соціальних категорій, з різними поглядами. При цьому в фільмі немає конфлікту – герої не зустрічаються, як у ток-шоу, і не дискутують між собою, вони просто живуть своє життя. Це історія про буденність, яка відбувається в небуденний для України день у небуденних обставинах потужної війни. Чинників вибору було багато, але головний – різноманітність досвіду героїв. З одного боку, молода дівчина в драматичних декораціях зруйнованих будинків у Харкові, її навчальний заклад розбомбили, вона мріє стати професійною танцівницею. З іншого – історія державного виміру, офіціоз, який відбувається навколо святкування Дня Незалежності. У 2021 році я вже працював з Ярославом Кендзьором (Народний депутат України шести скликань, учасник дисидентського руху в УРСР, один з тих, хто працював над Актом проголошення незалежності України – ред.) над фільмом «Таємниці української незалежності» до 30-ї річниці проголошення Акту у Верховній Раді – це була цікава співпраця, і я не вважав тему розкритою до кінця. У нас взагалі існує доволі багато дискусій щодо рухівців [Рух, НРУ, Національний Рух України – українська політична партія, заснована у 1989 році, зіграла ключову роль у відновленні Незалежності України в 1991 році. Найвідоміші представники: Іван Драч, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь – авт.], наприклад, чи стало підписання Акту проголошення Незалежності України 24 серпня їхньою перемогою, чи все ж неприпустимим компромісом з комуністами, який став на заваді стрімкому розвитку української демократії і не дозволив йти шляхом країн Балтії. Мені було цікаво залучити Кендзьора в ще одному проєкті про Незалежність. Крім того, я розумів, що, якби не воєнні дії, він би був у цей день в Києві, брав би участь в урочистостях.
Натомість вийшла досить одинока, як на мене, історія.
Одинока і драматична. Від ранкового ефіру телемарафону і до вечірнього включення, кожен виступ пана Ярослава переривався сиренами повітряної тривоги, всі спускалися в бомбосховище, а ефіри зривались. Ця ситуація повторюється кілька разів протягом фільму, додаючи дещо трагікомічного ефекту. При цьому ми у фільмі відхилили завісу загадковості над питанням, яке багатьох бентежить і хвилює, – хто ж ті таємничі люди, які вмикають, іноді десятки раз за добу, сигнали повітряної тривоги, як це взагалі відбувається. У фільмі ми показали роботу працівників Державної служби з надзвичайних ситуацій в Київській області, які безпосередньо вмикають сирени. І на цьому впливі натиснення кнопки сигналу повітряної тривоги на життя того ж, наприклад, пана Кендзьора, будується драматично-іронічна драматургія фільму.
Для мене особисто однією з найцікавіших стала історія військової, командирки протитанкового підрозділу. Розповісте більше про неї?
Пані Чорновол – журналістка, розслідувачка, до початку Революції Гідності вона робила розслідування щодо корупції в органах влади. Була активісткою Майдану і однією з перших людей, які потрапили на територію Межигір’я після втечі Януковича. У 2013 році її жорстоко побили під час замаху на її життя під Борисполем. Чоловік Тетяни став одним з перших українських добровольців і загинув у бою поблизу Іловайська у 2014 році. Після загибелі чоловіка, вона пішла воювати замість нього, як вона сама казала, брала участь в обороні Маріуполя у складі батальйону «Азов». На якийсь час поверталась до цивільного життя, одне скликання пробула депутаткою Верховної Ради, але пізніше повернулась до лав ЗСУ і повномасштабне вторгнення зустріла як військовослужбовиця. Її підрозділ спеціалізується на роботі з протитанковими ракетними комплексами, саме вони зустрічали перші колони танків, які їхали на Київ у лютому 2022 року. Попри те, що пані Тетяна є доволі безстрашною, вона дуже відповідальна людина. Наша команда не вперше з нею співпрацювала, і щоразу я і мої колеги відмічали надзвичайну уважність до організації як безпеки самих документалістів, так і мінімального нашого впливу на роботу підрозділу. Коли ми планували цю зйомку, очікували полювання зі Стугною [«Стугна-П» – протитанковий ракетний комплекс, розроблений київським конструкторським бюро «Луч» – авт.] на танк, але вийшло навіть краще: справжнє військове святкування Дня Незалежності, така собі кульмінація фільму.
Яким був тридцять перший День Незалежності Володимира Тихого?
Я займався координацією ситуації. Паралельно сам знімав історію про запуск тривог працівниками ДСНС. Майже жодне фільмування, звісно ж, не пройшло повністю за запланованим сценарієм, тож я постійно був на телефоні з командою. Наприклад, знімаємо нашу художницю на дачі – вона дивиться і коментує парад, і я розумію, що для розвитку сюжету вона мала б опинитися там, на Хрещатику. Для цього треба, щоб вона приїхала туди на таксі. Говорю про це з операторкою, а героїня не хоче – довелось розмовляти, просити. Деякі речі були максимально непередбачувані, наприклад, історія з окопів. Вони відпрацювали, і тільки за декілька днів я дізнався, що все відзнято не так, як планувалося, бо одна з камер оператора Юрія Пупирина зіпсувалась через зливу, довелося дознімати на фотоапарат. Насправді саме ця історія виявилася найскладнішою – зливою залило не тільки нашу техніку, а й бойову, хлопці змокли до нитки, стало холодно. Військові навіть просили командування їх замінити на позиції, бо в такому стані вони були небоєздатні, але це вже не увійшло у фільм.
Їх замінили?
Звісно, ні (сміється), хто їх буде міняти? Це все ж не зима, якось потроху обсохли, зігрілися.
Скільки людей всього працювало над фільмом?
Десять операторів, звукорежисери, адміністративна група – десь близько двадцяти людей. Для такої складної документальної продукції це доволі демократично, але ми насправді завдячуємо цим професійності об’єднання «Вавилон’13». Певна частина людей, які працювали над фільмом, наразі є чинними військовими, тобто вони знаходились всередині подій і фіксували їх.
В Україні вже відбулися перші покази «Дня Незалежності». Як фільм був сприйнятий публікою, які відгуки?
Майже все, що знімається зараз в Україні, так чи інакше стосується війни. Ідучи в кінотеатр на новий українській фільм, люди очікують важкої історії, або ж чогось патетичного. Саме тому, тут ми часто мали справу з приємним здивуванням, бо фільм вийшов доволі ліричний. Попри те, що в ньому є і драма, і патетика, люди бачили його як життєствердний, світлий. Як правило, люди відгукувались вдячністю, приємним здивуванням, цікавістю щодо того, як саме створювалось кіно, чи дійсно ми всі історії знімали одночасно. Вчора [16 серпня – авт.] фільм вперше подивився Ярослав Кендзьор, буквально перед цим інтерв’ю він дзвонив поділитись враженнями. Коли ми тільки обговорювали план знімання, пан Кендзьор насторожився на словах «нетрадиційне кіно». Це людина, яку знімають все життя, але здебільшого це політична публіцистика. Часто люди, звиклі до зйомок у певному амплуа, досить негативно реагують на пропозиції відійти від нього. Одна справа – впевнено і переконливо говорити в студії, зовсім інша – впускати в особистий простір, показувати людину в повсякденному житті. Зрештою, результат пану Ярославу сподобався.
Що б Ви хотіли сказати українцям, які дивитимуться «День Незалежності» у Польщі?
У мене є знайомі, які виїхали за кордон, рятуючись від війни. Найважче для них – усвідомити, що вони, а зрештою й ніхто з нас, ніколи не зможе повернутися в те життя, що ми мали до війни, його вже не існує. З розмов із цими знайомими, я знаю про вічне почуття роздвоєності: з одного боку важкий процес звикання до нової країни, нового суспільства, маленькі радості від успіхів дітей і своїх власних; з іншого – втрата дому, втрата близькості з рідними, друзями, які лишились в Україні, зі звичним середовищем. Кожен з нас платить зараз свою ціну – хтось буквально платить своїм життям і здоров’ям, хтось психологічними травмами, хтось грошима, багато хто всім одразу. Варто пам’ятати, що ми це переживемо і переможемо. Пам’ятати, заради чого нам триматись – заради перемоги, заради повернення і єднання, заради того, щоб святкувати наступні Дні Незалежності у вільній, об’єднаній країні, не на зло ворогові, а заради нашого власного майбутнього.
Які плани маєте на тридцять другий День Незалежності?
Починається прокат фільму у кінотеатрах, найімовірніше будуть якісь події, пов’язані із цим – покази, зустрічі. А крім того святкуватиму з родиною в тому форматі, у якому вдасться.
Розмовляла Дар’я Лобанова