Texty.org.ua опублікували розслідування, присвячене тому, як тема Волинської трагедії впродовж багатьох років ставала інструментом політичного та інформаційного впливу на польсько-українські відносини. Журналісти Андрій Гарасим та Надя Кельм дослідили мережу польських, українських і російських діячів та організацій, які, на їхню думку, сприяли перенесенню історичної дискусії в політичну площину.
У матеріалі наголошується, що автори не ставлять під сумнів саму трагедію чи масштаби страждань цивільного населення. Предметом розслідування стали механізми, через які пам’ять про Волинську трагедію, за їхніми висновками, використовували для політичних та інформаційних маніпуляцій.
Журналісти також нагадують, що наприкінці 1990-х років Україна та Польща взяли курс на примирення. Президенти Леонід Кучма й Александр Квасневський підтримували модель діалогу, засновану на взаємному визнанні трагедій обох народів, а символом цього процесу стала формула «просимо пробачення і пробачаємо». Згодом, як зазначається у матеріалі тема Волині дедалі активніше переходила з площини історичних досліджень у політичну сферу, а кульмінацією цього процесу стали 70-ті роковини трагедії у 2013 році.
Переповідаємо головні тези розслідування.
Як формувався дискурс про Волинську трагедію
На думку авторів, помітну роль у формуванні сучасного польського дискурсу про Волинську трагедію відіграли автори та громадські діячі, яких згодом пов’язували з проросійськими середовищами або які самі просували проросійські наративи. Саме їхня діяльність, як стверджується у розслідуванні, сприяла тому, що історична тема дедалі частіше ставала предметом політичного протистояння.
Одним із перших таких діячів автори називають Віктора Поліщука – юриста українсько-польського походження та автора книжки «Гірка правда. Злочини ОУН-УПА (сповідь українця)». Це видання протягом багатьох років було одним із ключових джерел для тих, хто просував тезу про геноцид поляків, вчинений українськими націоналістами. На думку журналістів, особливу вагу цим твердженням надавало те, що їх озвучувала людина, яка позиціонувала себе українцем.
У матеріалі також звертають увагу на окремі обставини біографії Поліщука. На початку 1980-х років він емігрував із соціалістичної Польщі до Канади, хоча в той час отримати дозвіл на виїзд за «залізну завісу» було непросто. Після переїзду Поліщук видав згадану книжку, яку, за його словами, профінансував власним коштом. Водночас журналісти зазначають, що не знайшли пояснення, звідки колишній працівник прокуратури соціалістичної Польщі мав кошти не лише на життя в Канаді, а й на видання книги.
Значну частину оприлюднених у книжці матеріалів становлять фотокопії протоколів допитів, проведених радянськими спецслужбами наприкінці 1940-х років. Частина документів написана від руки працівниками НКВС і не містить архівних шифрів чи інших реквізитів, які дозволили б встановити їхнє походження.
Як зазначається у розслідуванні, залишається незрозумілим, яким чином ці матеріали потрапили до особистого архіву Поліщука, адже у своїх працях він цього не пояснював. На думку журналістів, реконструкція історії цього архіву – хто передав копії документів, з яких архівів вони походили, за яких обставин були отримані та чи не є вони підробками, – могла б стати предметом окремого дослідження.
Автори також звертають увагу, що у 2012 році книжку Поліщука перевидав тодішній народний депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко, відомий своїми проросійськими поглядами. Уже наступного року він виступив у польському Сеймі, підтримавши кваліфікацію подій на Волині як геноциду. На думку журналістів, таким чином Колесніченко виконував ту саму роль, що й Поліщук, – представляв нібито українську сторону, яка підтверджувала польські звинувачення.
Віктор Поліщук не був єдиним популяризатором теми Волинської трагедії, біографія якого, на думку авторів, потребує критичного аналізу. У розслідуванні також звертають увагу на польського публіциста Едварда Пруса, який у 1990-х роках був одним із найвідоміших авторів книжок про Волинь. Під час Другої світової війни Прус спочатку був учасником польського підпілля, а згодом вступив до винищувального батальйону НКВС – допоміжного формування, створеного радянськими спецслужбами для боротьби з антирадянським підпіллям.
Окремий розділ присвячений польському Товариству вшанування пам’яті жертв злочинів українських націоналістів (Stowarzyszenie Upamiętnienia Ofiar Zbrodni Ukraińskich Nacjonalistów). Як зазначається у матеріалі, ця організація багато років займається дослідженням і популяризацією теми Волинської трагедії, видає книжки, проводить конференції та співпрацює з польськими інституціями у меморіальних проєктах. Водночас журналісти звертають увагу, що її засновник і багаторічний керівник Щепан Сєкерка, за наведеними ними даними, після служби в Армії Крайовій також перебував у лавах винищувального батальйону НКВС.
Автори вважають ці біографічні факти важливими для розуміння формування сучасного дискурсу навколо Волинської трагедії. Вони зазначають, що участь окремих його популяризаторів у структурах, створених радянськими спецслужбами, рідко стає предметом публічної дискусії в Польщі.
Окремо у розслідуванні порушується питання використання документів радянських спецслужб як історичних джерел. Журналісти зазначають, що значна частина аргументів, на які спираються прихильники концепції Волинської трагедії як геноциду, ґрунтується, зокрема, на протоколах допитів, складених НКВС після війни. На їхню думку, такі документи потребують особливо критичного аналізу з огляду на методи роботи радянських органів держбезпеки та обставини, за яких отримувалися свідчення.
Російські структури та польські партнери
Одним із ключових фігурантів розслідування є російський історик Олександр Дюков, який у 2008 році видав збірник «Забытый геноцид. “Волынская резня” 1943–1944 годов». Як зазначають автори, Дюков очолює фонд «Историческая память», що займається історичною тематикою в країнах Балтії, Україні та Польщі.
У матеріалі також наведенооцінку Служби внутрішньої безпеки Естонії (Kaitsepolitsei), яка ще у 2008 році звернула увагу на діяльність Дюкова. У своєму щорічному звіті спецслужба зазначала, що, попри відсутність у Дюкова наукового ступеня історика чи помітних академічних здобутків, він мав доступ до архівів Федеральної служби безпеки Росії, закритих для більшості дослідників. На цій підставі естонська контррозвідка дійшла висновку, що Дюков діяв із відома та за схвалення ФСБ.
Втім, як наголошують журналісти, важливішою за постать самого Дюкова є діяльність очолюваного ним фонду. У розслідуванні зазначається, що «Историческая память» не була звичайною науковою організацією. Її діяльність підтримували російські державні структури, зокрема Міністерство закордонних справ РФ. У звіті фонду йдеться про співпрацю з Федеральним архівним агентством Росії (Росархівом), проведення міжнародних конференцій, видання документальних збірників і монографій російською, англійською та польською мовами, а також про використання цих публікацій у зовнішньополітичній діяльності Росії. Зокрема, одну з книжок Дюкова представник президента РФ презентував на міжнародній конференції під егідою ОБСЄ.
Ключовим доказом автори називають звіт фонду за 2008–2018 роки, у якому організація фактично описує власні цілі та методи роботи в Польщі. Згідно з документом, Польща розглядалася як майданчик для впливу на історичну політику України та Литви. У звіті також стверджується, що презентації матеріалів про діяльність українських націоналістів були способом донесення до польських істориків і державних інституцій тез, які згодом польська сторона могла використовувати самостійно.
Особливу увагу автори звертають ще на одну тезу зі звіту. У ньому фонд прямо заявляє, що приділяв «велику увагу» темі Волинської трагедії, підтримував дослідницьку діяльність польських істориків, які працювали над цією тематикою, а також вводив у науковий обіг нові документи про ці події. Саме це, на думку журналістів, є одним із ключових свідчень російського впливу на формування польського історичного дискурсу щодо Волині.
Далі, як зазначається у розслідуванні, звіт фонду дає відповідь і на питання, через кого ці матеріали поширювалися в Польщі. Журналісти наводять ще один уривок документа, який, на їхню думку, демонструє зв’язок між історичними публікаціями та актуальним політичним контекстом. Зокрема, фонд повідомляє, що 30 листопада 2016 року – напередодні офіційного візиту президента України Петра Порошенка до Польщі – на сайті Росархіву було оприлюднено підготовлену ним добірку документів «Як і за що ми боремося з поляками», присвячену діяльності ОУН. У звіті також зазначається, що ця публікація привернула увагу українських і польських медіа.
У тому ж звіті, зазначають журналісти, міститься відповідь і на питання, хто допомагав поширювати ці матеріали вже в Польщі. У документі сказано, що у 2017 році підготовлене фондом документальне видання вийшло польською мовою у видавництві Myśl Polska (головним редактором якого є Ян Енгельгард) та було презентоване в Музеї незалежності у Варшаві. Автори звіту також стверджують, що ця публікація зробила внесок в обґрунтування кваліфікації Волинської трагедії як геноциду та була затребувана польськими істориками.
Саме після цього журналісти переходять до аналізу діяльності Myśl Polska, яке, на їхню думку, стало одним із головних майданчиків поширення російських історичних наративів у Польщі. Зокрема, після початку російської агресії проти України видання публікувало книжки ідеолога російського євразійства Олександра Дугіна.
Під редакцією Енгельгарда Myśl Polska систематично висвітлювала діяльність фонду «Историческая память», публікувала інтерв’ю з Олександром Дюковим, рецензії на його книжки та матеріали інших авторів, які просували найбільш конфліктне трактування українсько-польської історії. На думку журналістів, саме через такі медіа російські історичні наративи ставали частиною внутрішньої польської дискусії.
Окремий розділ присвячений авторам і членам редакційної ради видання. Зокрема, журналісти згадують політолога Матеуша Піскорського, якого у 2016 році затримало Агентство внутрішньої безпеки Польщі. Згодом прокуратура висунула йому обвинувачення у шпигунстві на користь російської та китайської розвідок. Після звільнення з-під варти Піскорський дав перше інтерв’ю російському пропагандистському медіа, у якому подякував польському політику Гжегожу Брауну за підтримку.
Серед авторів Myśl Polska журналісти також називають Анджея Запаловського – нині депутата Сейму від партії Конфедерація польської корони Гжегожа Брауна. За даними розслідування, Запаловський багато років популяризував трактування Волинської трагедії як геноциду, співпрацював із російським Sputnik Polska, а після початку повномасштабного вторгнення виступав проти масштабної допомоги Україні та підтримки українських біженців у Польщі.
Ще одним автором видання, на якого звертають увагу журналісти, є історик Богуслав Пазь. Як зазначається у розслідуванні, після початку повномасштабної війни він публічно заявляв, що Україна має погодитися з втратою окупованих Росією територій.
На думку авторів, ці приклади свідчать, що середовище, яке протягом багатьох років формувало відповідний історичний дискурс у Польщі, не залишилося на маргінесі. Як зазначається у розслідуванні, окремі його представники згодом отримали представництво в польському парламенті.
Автори також звертають увагу, що фонд «Историческая память» був не єдиною російською структурою, яка приділяла увагу темі Волинської трагедії. Вони згадують Російський інститут стратегічних досліджень (РІСД) – аналітичну установу, яку до 2009 року очолювала Служба зовнішньої розвідки Росії, а пізніше – її колишній директор Михайло Фрадков. Журналісти нагадують, що інститут був створений на базі науково-дослідного підрозділу Першого головного управління КДБ СРСР.
За даними розслідування, у 2010-х роках РІСД регулярно організовував заходи, присвячені російсько-польським відносинам, а у своїх публікаціях розглядав українсько-польські відносини крізь призму історичних суперечок. Як приклад журналісти наводять монографію «”Украинская Катынь”: Украину и Польшу ожидает “перезагрузка” гуманитарной политики», оприлюднену у 2010 році. У ній стверджувалося, що союз Польщі та України є нестійким через невирішені історичні питання, насамперед Волинську трагедію.
На думку авторів, діяльність фонду «Историческая память» та інших пов’язаних із російськими державними структурами організацій свідчить про системний інтерес Кремля до використання історичних суперечок між Польщею та Україною. Росія, як вважають журналісти, робила ставку не лише на великих політичних гравців, а й на мережу менших медійних, громадських та експертних середовищ, через які відповідні наративи поступово поширювалися в польському суспільстві.
Роль Вадима Колесніченка
Окремий великий розділ журналісти присвятили діяльності колишнього народного депутата від Партії регіонів Вадима Колесніченка. Автори називають його одним із ключових українських учасників кампанії, яка, на їхню думку, сприяла політизації теми Волинської трагедії та її використанню для погіршення польсько-українських відносин.
У розслідуванні зазначається, що Колесніченко був інтегрований у проросійські політичні та громадські структури. Зокрема, він очолював Всеукраїнську координаційну раду організацій російських співвітчизників, керував рухом «Русскоязычная Украина», а його діяльність, за даними авторів, підтримував російський Правфонд. Журналісти також нагадують, що у 2013 році президент Росії Володимир Путін нагородив Колесніченка відзнакою за популяризацію російської мови в Україні.
Автори також нагадують, що ще у 2010 році Колесніченко разом із польським Товариством вшанування пам’яті жертв злочинів українських націоналістів організував у Києві виставку «Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА». Відкриття експозиції супроводжувалося протестами та сутичками. Водночас журналісти звертають увагу на реакцію представників посольства Польщі, які, за їхніми словами, критично оцінили використання назви «Волинська різанина» та застерігали від політизації історичної теми.
Особливу увагу у розслідуванні приділено подіям 2013 року – напередодні 70-х роковин Волинської трагедії. Автори зазначають, що тоді Колесніченко разом із групою депутатів звернувся до польського Сейму із закликом визнати події на Волині геноцидом, а також активно співпрацював із польськими кресовими організаціями. За даними журналістів, саме на їхнє запрошення він прибув до Варшави, де взяв участь у заходах, присвячених річниці трагедії, та виступив у польському парламенті.
Під час цього візиту Колесніченко також зустрічався з представниками польських громадських організацій, істориками та політиками, зокрема пов’язаними з Myśl Polska. На думку авторів, цей епізод демонструє, як у той період перепліталися діяльність проросійських українських політиків, польських кресових середовищ і російських структур, які просували власний історичний порядок денний.
Тадеуш Ісакович-Залеський і кампанія 2013 року
Ще одним із центральних героїв розслідування став польський священник Тадеуш Ісакович-Залеський. На думку авторів, завдяки своєму авторитету він відіграв важливу роль у популяризації теми Волинської трагедії в польському суспільстві, перенісши дискусію з історичної площини у моральну та представляючи визнання Волинської трагедії геноцидом як питання історичної справедливості.
Водночас журналісти звертають увагу на окремі епізоди його діяльності. Зокрема, вони нагадують, що у 2010 році Ісакович-Залеський взяв участь у пресконференції в Києві, присвяченій кампанії проти присвоєння звання Героя України Степанові Бандері та Романові Шухевичу. Серед заявлених учасників заходу, як зазначається у розслідуванні, були колишній офіцер КДБ і представник ветеранських організацій радянських спецслужб Жорж Дигас, а також ізраїльський публіцист Авігдор Ескін, який після 2014 року став постійним учасником російської антиукраїнської пропаганди.
Журналісти також зазначають, що сайт Ісаковича-Залеського використовувався не лише як його особистий блог, а й як майданчик для публікації текстів інших авторів. За даними розслідування, там з’являлися матеріали із закликами до порозуміння з Росією, критикою підтримки України, твердженнями про загрозу з боку українських мігрантів та іншими тезами, які автори характеризують як співзвучні російським наративам.
На думку авторів, напередодні 70-х роковин Волинської трагедії у 2013 році ця тема набула в Польщі безпрецедентної публічності. У розслідуванні зазначається, що Ісакович-Залеський проводив численні зустрічі та лекції в різних містах країни, а тема Волині широко висвітлювалася в медіа, супроводжувалася публічними заходами та історичними реконструкціями.
Висновки розслідування
Підсумовуючи розслідування, автори зазначають, що після 2013 року тема Волинської трагедії остаточно закріпилася в польському політичному порядку денному. На їхню думку, навколо неї сформувалося коло політиків, громадських діячів, істориків, журналістів і медійних майданчиків, які протягом багатьох років визначали характер цієї дискусії.
Журналісти вважають, що важливу роль у цьому відіграло некритичне використання окремих історичних джерел, зокрема документів радянських спецслужб, а також співпраця з людьми й організаціями, які згодом пов’язували з російськими структурами впливу. Окремо автори звертають увагу на готовність частини польських політичних середовищ співпрацювати з будь-якими союзниками, які підтримували їхній історичний порядок денний. Як приклад вони наводять взаємодію з Вадимом Колесніченком, якого характеризують як проросійського українського політика.
На думку авторів розслідування, саме це створило умови, за яких російські структури змогли інтегруватися в уже існуючу польсько-українську історичну дискусію. Вони стверджують, що Кремлю не потрібно було створювати новий конфлікт навколо Волинської трагедії – достатньо було використати вже наявні суперечності, мережу контактів і сформовані раніше наративи.
Ознайомитися з повним текстом розслідування можна за посиланням.
О.К.