У столиці Польщі, на православному цвинтарі на Волі, поховано близько 100 діячів та воїнів армії Української Народної Республіки, які брали участь у боротьбі за незалежність України в 1917–1921 роках та воювали проти більшовицької Росії разом з поляками, а після поразки українських визвольних змагань емігрували до Польщі. Відвідавши це кладовище, ви побачите десятки козацьких хрестів з короткою інформацією про ім’я, прізвище та роки життя померлого. Але за цими короткими написами криються унікальні історії людей. Про них ми й розповімо у цьому матеріалі.
Як воїни армії УНР потрапили до Польщі?
На початку ХХ сторіччя українські землі були поділені між двома імперіями – Австро-Угорською та Російською. Перша світова війна (1914–1918) радикально змінила геополітичний порядок у Європі і призвела до розпаду вищезгаданих держав. Українці отримали шанс створити власну державу, що і сталося 22 січня 1918 року із проголошенням незалежності Української Народної Республіки.
Проте, найбільшою загрозою для молодої української держави були більшовики на чолі з Володимиром Леніном, котрі після жовтневого перевороту 1917 року захопили владу у Росії. Ленін хотів відстояти землі старої Російської імперії, тому для нього першочергове завдання полягало у поверненні під свій контроль українських земель.
Наприкінці 1919 року майже уся територія Української Народної Республіки була захоплена більшовиками. Українські війська перейшли до партизанських методів боротьби, проголосивши Перший зимовий похід (грудень 1919 – травень 1920 року). У той самий час Симон Петлюра, очільник Директорії УНР, виїхав до Варшави, щоб підписати мир і союзний договір з керівником польської держави Юзефом Пілсудським.
21 квітня 1920 року між Українською Народною Республікою та Польською Республікою був підписаний військовий союз, який увійшов в історію як Варшавський договір або ж угода Петлюри-Пілсудського. Згідно з умовами договору, Симон Петлюра визнавав територію Галичини та частини (які в 1919 році були окуповані поляками) за Польщею, натомість Юзеф Пілсудський повинен був допомогти звільнити територію Наддніпрянщини від більшовиків і відновити там владу Української Народної Республіки.
25 квітня 1920 року згідно з військовою конвенцією розпочався спільний похід українських та польських військ на схід проти більшовиків. Симон Петлюра у відозві до народу говорив: «Народе український! Спільною боротьбою заприязнених армій – української та польської – ми виправимо помилки минулого, а кров, пролита вкупі в боях проти давнього історичного ворога – Московщини, яка зруйнувала колись Польщу і занапастила Україну, освятить нову добу заприязнених відносин українського та польського народів».
На початковій фазі наступу польсько-українські війська мали успіх й навіть змогли визволити Київ у травні 1920 року. Проте, вже на початку червня 1920 року відбувся широкомасштабний контрнаступ більшовицьких військ, котрий вдалося зупинити лише під Варшавою. Саме там відбулася вирішальна Варшавська битва у серпні 1920 року, яку польсько-українські війська виграли.
Польсько-більшовицька війна завершилася підписанням 18 березня 1921 року Ризького мирного договору. Територія України була поділена між більшовиками та поляками, котрі отримали Галичину та частину Волині. Для тогочасних українців Ризький мир назавжди залишився «зрадою» […] і «моральним ляпасом [зі сторони поляків]», – відзначає український історик Геннадій Корольов у статті для Історичної правди. Це була також особиста поразка маршала Юзефа Пілсудського, який 15 травня 1921 року сказав українським воякам: «Вибачте мені, панове, вибачте мені. Так не мало статися».
Кільканадцять тисяч воїнів армії УНР, які перед тим були союзниками Польщі, були затримані, роззброєні та розміщені в спеціальних таборах для інтернованих. Через хвороби та погані побутові умови багато воїнів загинуло. Остаточно табори для інтернованих були ліквідовані лише в 1924 році.
Після звільнення колишні солдати та офіцери української армії переїхали до різних польських та європейських міст, продовжуючи займатися активною громадською діяльністю. Частина з них буде пізніше похована на православному кладовищі у Варшаві.
Православний цвинтар на Волі у Варшаві
У ХІХ сторіччі Польщі, як незалежної держави, не існувало на картах світу, а Варшава перебувала у складі Російської імперії (1815–1915). Довший час російська адміністрація, чиновники та солдати православного походження не мали свого окремого кладовища у Варшаві. Проте, їхня кількість постійно зростала, тому у 1834 році на Волі, передмісті Варшави, почали будувати цвинтар. Місце обрали не випадкове – саме тут, під час національно-визвольного Листопадового повстання поляків і литовців проти Російської імперії (1830–1831), залишилися братські могили російських солдатів після штурму Вольської редути, яку обороняли поляки. З часом на кладовищі почали ховати не тільки царських чиновників та солдатів, але й цивільних.
Перша світова війна (1914–1918 роки) призвела до масової евакуації православного населення (так званого біженства) з Варшави, а також до часткового знищення кладовища. Проте, окрім руйнувань і хаосу, війна дала змогу полякам відновити свою незалежність, а Варшава знову стала столицею Польщі.
У міжвоєнний період (1918–1939 роки) лунали ідеї, щоб ліквідувати кладовище «як символ русифікації», проте цього не було зроблено. Навпаки, вдалося частково упорядкувати та відновити цвинтар, хоч і в значно зменшеному розмірі. Саме тоді на кладовищі з’явилися перші могили діячів та воїнів армії УНР, надгробки яких робили у формі «козацького хреста».
Друга світова війна (1939–1945) не принесла сильних знищень цвинтарю (на відміну від інших районів Варшави), проте він став свідком «Різанини на Волі» – масового вбивства нацистами цивільного населення столиці Польщі, скоєного у серпні 1944 року у дільниці Воля. Лише на території цвинтаря було розстріляно 60 осіб та спалено трупи близько 1,5 тисячі місцевих жителів. На цвинтарі нацисти також вбили близько 140 вихованців православного дитячого будинку з персоналом і місцевим духовенством. Серед загиблих був вікарій парафії святого Яна Клімака Антон Калішевич, який походив із Волині.
У післявоєнні роки кладовище поступово занепадало. Коштів на його реновацію не було, адже першочерговим завданням польських комуністів була відбудова Варшави. «[В часи комуністичної Польщі, українські хрести на кладовищі] були розбиті, понищені, з них повідривали тризуби, деякі стояли під огорожею цвинтаря, а деякі лежали на землі. Я тоді був іще школярем», – згадує Юрій Рейт, перший голова Об’єднання українців у Польщі (1990–1996) та лідер Громадської ініціативи з догляду за могилами воїнів Української Народної Республіки у Варшаві.
Лише наприкінці 1980-х років починається перша реновація надгробків. Особливу роль у цій акції, окрім Юрія Рейта, відіграли отець мітрат Анатоль Шидловський, історик і літературознавець Микола Сивіцький, історик та активний діяч української громади Олександр Колянчук, публіцист та дослідник українського життя у Польщі Роман Шагала, котрі шукали донорів та документацію. Ремонт пам’ятників було зроблено згідно з проєктами архітектора Богдана Боберського.
Могили воїнів армії УНР сконцентровані переважно на двох ділянках кладовища: №36 та №93. Урочисте освячення та відкриття комплексу могил на ділянці №36 відбулося у 1999 за участі президентів Польщі та України (Александр Квасневський та Леонід Кучма) як відповідь на відновлення у Львові «Цвинтаря Орлят», а у 2000 році (за участі прем’єр-міністра України Віктора Ющенка) – ділянки №93. Тоді ж на обох ділянках зʼявилися пам’ятні споруди присвячені українським воїнам, де з однієї сторони пише «Борцям за волю України 1918–1920», а з другої сторони «Україно, Україно, ось де твої сини».
У 2019 році, з ініціативи Юрія Рейта, в обох кварталах проведено ще один капітальний ремонт. Тоді ж було відремонтовано 84 надгробки, два пам’ятники воїнів армії УНР та пам’ятник жертвам Голодомору в Україні 1932–1933 років, установлений у 2009 році.
«Україно, Україно, ось де твої сини»
На Вольському кладовищі знаходиться майже 100 надгробків воїнів та діячів армії УНР. В усіх них приблизно однакова історія – служба в царській армії, участь у Першій світовій війні, перехід на бік УНР після розпаду Російської імперії, кількарічні бої та еміграція.
Найвідомішим українцем, похованим на цьому кладовищі, вважається генерал-хорунжий Марко Безручко (1883–1944), котрий відомий у Польщі як символ «польсько-українського братерства». Він народився в Токмаку (сучасна Запорізька область), навчався в одеському юнкерському училищі, а потім у Миколаївській академії Генерального штабу в Петербурзі, яку закінчив саме перед початком війни – влітку 1914 року.
В 1917 році, коли російський цар Микола ІІ зрікся влади і почалася українська революція, взяв активну участь у створенні частин української армії. У 1919 році став начальником штабу корпусу Січових Стрільців, командиром якого був полковник Євген Коновалець (майбутній творець і очільник Організації Українських Націоналістів). Цей корпус був однією з найбоєздатніших частин армії УНР, котрий успішно воював проти більшовиків.
Наприкінці 1919 року корпус був інтернований поляками, проте після підписання Варшавського договору у квітні 1920 року, було сформовано, в основному з колишніх Січових Стрільців, 6-ту січову стрілецьку дивізію Армії УНР, яку очолив Марко Безручко.
Свою славу він заслужив наприкінці серпні 1920 року, коли очолив польсько-українські війська та став командувачем оборони Замостя, стримуючи значні сили кінної армії більшовицького генерала Семена Будьонного. Завдяки цій обороні більшовики не змогли перекинути підкріплення до Варшави, а полковник Марко Безручко отримав звання генерала-хорунжого Армії УНР.
Проте, вже наприкінці 1920 року, коли між поляками та більшовиками почалися мирні переговори, його разом із воїнами було інтерновано в табір біля Щипйорно. Там він керував табором і старався покращити добробут українських солдатів. У 1921 році на кілька місяців став військовим міністром УНР та віцеміністром уряду УНР в екзилі.
Після ліквідації табору в 1924 році переїхав до Варшави, де почав працювати у Картографічному інституті польського війська. Займався активною громадською діяльності: очолював українське воєнно-історичне товариство, редагував військовий альманах, писав власні книги про історію визвольних змагань 1917–1921 років.
Український історик Вадим Джувага, в статті для Історичної правди пише, що у 1938 році польська влада хотіла нагородила Марка Безручка орденом «Vіrtutі Міlіtarі» – найвищою військовою нагородою Польщі за мужність перед лицем ворога, проте той його не прийняв, сказавши: «Я воював за Україну, а не за Польщу».
Іншою відомою особою, похованою на кладовищі, є генерал-хорунжий Всеволод Змієнко (1886–1938). Одесит, котрий навчався разом з Марком Безручком в одеському юнкерському училищі, а потім Миколаївській академії Генерального штабу в Петербурзі. В 1917 році організовував український рух в Одесі. Став начальником штабу Одеської гайдамацької дивізії, а потім і військовим комендантом Одеси.
У 1920 році став начальником штабу 6-ї січової стрілецької дивізії, командувачем якої був його старий друг Марко Безручко. Разом керували успішною обороною Замостя від більшовиків, після якої Всеволод Змієнко також отримав звання генерала-хорунжого армії УНР.
В 1921 році проживав разом з Марком Безручком та іншими солдатами в таборі для інтернованих в Щипйорно. Завдяки підробленим документам йому вдалося таємно провезти з Одеси до Польщі двох своїх дітей, проте третього сина вивезти не вдалося і він залишився у родині маминої сестри. Під час перебування в еміграції у Польщі впродовж 1928–1936 років, Всеволод Змієнко працював у Генеральному штабі Армії УНР і очолював підрозділи розвідки і контррозвідки. Зокрема, завдяки його діяльності уряд УНР в екзилі знав про Голодомор 1932–1933 років.
Серед похованих на Вольському цвинтарі – генерал-хорунжий Володимир Сальський (1885–1940). Народився в Острозі на Волині у дворянській родині. Закінчив Віленське військове училище, а потім, як і наші попередні герої, Миколаївську академію Генерального штабу в Петербурзі у 1912 році. В 1917 році включився в процес формування українських військових частин. У червні 1919 року очолив Запорізьку Дивізію – один з найбоєздатніших підрозділів армії УНР, змінивши на цій посаді не менш відомого полковника Петра Болбочана.
Наприкінці 1919 року став командувачем армії УНР та отримав посаду військового міністра. Протягом 1920 року, завдяки союзу з поляками, старався покращити санітарно-побутові умови в армії, а також боровся з тифом, який вбивав більше воїнів, ніж ворожі кулі. У вересні 1920 року пішов у відставку. Тоді ж отримав звання генерала-хорунжого. Наприкінці 1920 року був інтернований у польському таборі в Каліші. Згодом оселився у Варшаві.
У міжвоєнний період брав активну участь у громадсько-політичному житті. З 1924 до 1940 року був військовим міністром УНР в екзилі. Працював співробітником військово-наукового та літературного часопису «Табор», котрий був заснований з ініціативи Симона Петлюри Українським військово-історичним товариством у Польщі.
Коли 1939 року почалася Друга світова війна і нацисти окупували Варшаву, генерала Сальського кілька разів викликали на допит до гестапо, що підірвало його здоров’я. Помер в 1940 році і похований біля своєї дружини Надії Сальської (1895–1933).
В Армії УНР служив також рідний брат Володимира Сальського – хорунжий Олександр Сальський (поручик — посмертно), який брав участь у Другому Зимовому поході (листопад 1921 року) – останній спробі військ армії УНР визволити територію України від більшовиків. Потрапив до радянського полону та був розстріляний під Базаром.
Син Володимира Сальського – Юрій (1915– 1996) закінчив польську льотну школу у Дембліні в 1939 році. У 1939–1945 роках, як льотчик польських військово-повітряних сил, брав участь у боях проти німців у Польщі, Франції та Великобританії. В 1951 році він переїхав до Канади, де працював радником з військових питань Військового міністерства Канади. З 1980 до 1992 року очолював Архівний комітет Державного центру УНР в екзилі.
Найзагадковішою фігурою на кладовищі є генерал-хорунжий Євген Гамченко (1874–1931). Історикиня Олеся Ісаюк звертає увагу, що на хресті написано, що генерал упокоївся у 1944 році, проте, в реальності його було розстріляно комуністами в 1931 році в Лук’янівській в’язниці у Києві.
Євген Гамченко був доволі контроверсійною фігурою. Він відмовлявся служити в армії УНР, вступивши в її ряди лише влітку 1920 року, коли боротьба за незалежність добігала кінця. Вже у грудні 1920 року він дезертирував, почавши вести життя емігранта в Польщі, Чехії та Німеччині. У 1923 році виїхав до радянської України. Про життя Євгена Гамченка в СРСР відомо мало, але обірвалося воно у 1931 році. Нам не відомо, чому все ж таки існує його могила на варшавській Волі і чому подано «1944 рік» як дату смерті.
Віктор Кущ (1878–1942) – начальник оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР, генерал-хорунжий. З ініціативи Юзефа Пілсудського у 1927 році було створено військово-повстанчий штаб армії УНР при міністерстві військових справ Польщі, який на початковому етапі існування очолював Віктор Кущ. Штаб мав створити план відновлення української армії та визволення території Наддніпрянщини від більшовиків у разі початку нової польсько-радянської війни. Завдяки діяльності штабу, близько 60 колишніх генералів і старшин армії УНР було скеровано на контрактну службу у польське військо.
На кладовищі похований також сотник армії УНР та учасник бою під Крутами Яків Рябокінь-Розанов (1895–1935). Під час бою під Крутами (29–30 січня 1918 року) очолював 3-ю сотню, котру без втрат (не враховуючи поранених) вивів з бою. Брав участь у Першому та Другому зимовому походах. Після поразки Другого Зимового походу (листопад 1921 року) залишився у радянській Україні, де до 1923 року проводив партизанську боротьбу проти більшовиків. Опісля повернувся до Польщі.
Серед померлих є теж лицарі ордена Залізного хреста – однієї з найголовніших відзнак армії УНР, котрою нагороджували учасників Першого зимового походу та наступних боїв. Троє з цих лицарів (Левко Галайденко (1895–1941), Яків Химочка (1900–1940) та Левко Гаєвський (1899–1935) належали до сотні Чорних Запорожців, які були частиною вищезгаданого Запорізького корпусу. «Чорні Запорожці наважувалися атакувати кількаразово більші сили лобовою атакою. Вони ніколи не здавалися в полон і не брали в полон», – пише Олеся Ісаюк.
На жаль, чи не половина могил має напис «Незнаний козак Армії УНР», а одна має інскрипцію «Незнаний сотник армії УНР». Роки життя чи смерті цих воїнів є невідомими, тому на всіх надгробках вказана лише дата визвольних змагань – 1917–1921.
Серед кількох військових капеланів, похованих на кладовищі, найвідомішим є Павло Пащевський (1874–1944) – православний священник, протоієрей Української Автокефальної Православної Церкви. Працівник Департаменту віросповідань Міністерства внутрішніх справ УНР, брав участь у Першому Зимовому поході (грудень 1919 – травень 1920). Під час походу був поранений. Після повернення з походу його призначили начальником Управи Душпастирства (головним капеланом) Армії УНР.
Після поразки визвольних змагань 1917–1921 років, перебував у таборі для інтернованих у Каліші, де організував курси військових священників. Після виходу з табору інтернованих став настоятелем Христовоздвиженської Церкви в Луцьку, котра на той час була єдиною українською православною парафією в місті. Викладав релігію в Луцькій українській гімназії імені Лесі Українки. Мав 7 дітей, котрі були таємно переправлені з території СРСР до Польщі в 1922 році.
Хто ще, окрім військових
Одним з небагатьох цивільних, хто тут похований, є Петро Холодний. За фахом фізик, котрий став художником-імпресіоністом. Поруч з Михайлом Бойчуком та Олексою Новаківським був одним із засновників українського національного стилю в образотворчому мистецтві – «неовізантинізму», суть якого полягала у використані технік іконопису в світських композиціях.
Однією з найвідоміших його картин є «Дівчина і пава» (1915 року). З 1918 до 1920 року (з перервами) був міністром освіти УНР. Після завершення польсько-більшовицької війни залишився у Польщі. У 1924–1930 роках працював над оздобленням Успенської церкви у Львові, для якої виконав ікони та вітражі.
Ще одним цивільним діячем був Василь Біднов (1874–1935) – історик церкви, член Української Центральної Ради та Наукового Товариства імені Шевченка. Займався вивченням історії православної церкви у Речі Посполитій. У 1918 році став професором новоствореного Кам’янець-Подільського університету. На еміграції працював в Українському вільному університеті в Празі, а потім у Варшавському університеті, де викладав історію Православної Церкви.
Серед кількох жінок, котрі спочивають на цьому кладовищі, є громадські діячки, дружини діячів та військових армії УНР (наприклад, Надія Сальська), а також одна жінка-військова – медсестра армії УНР Пракседа Галайденко (1895–1955), про яку практично нічого не відомо.
Натомість найвідомішою українкою, похованою на цьому кладовищі, є Домініка Огієнко (1882–1937) – «найдорожча дружина-помічниця» майбутнього митрополита Івана Огієнка (1882–1972). Її чоловік був істориком, теологом, філологом, а в часи визвольних змагань був першим ректором новоствореного Кам’янець-Подільського державного українського університету (1918–1921) та займав почергово посади міністра освіти і міністра сповідань в уряді УНР, проводячи активну українізацію освітнього та релігійного життя країни. Після поразки визвольних змагань, займався перекладом Біблії, а також працював в учительській семінарії у Львові, а потім у Варшавському університеті.
Домініка Огієнко, як справедливо зазначено на її надмогильній плиті, була для свого чоловіка «найвірнішим другом життя і творчості». Саме вона упорядкувала величезну бібліотеку дослідника, редагувала і переписувала його праці. Смерть дружини стала ударом для Івана Огієнка і спонукала його прийняти чернечий сан в 1940 році, взявши собі ім’я Іларіон. Через кілька днів після цього був висвячений на єпископа Холмського і Підляського. Після Другої світової війни емігрував до Канади, де доклав чимало зусиль для розбудови українського культурного та релігійного життя в цій країні. В 1951 році його обирають на предстоятеля Української греко-православної церкви в Канаді, яку він очолював аж до своєї смерті.
Післямова
Щороку в різних містах Польщі проходить українсько-польська акція «Полум’я братерства». Вона відбувається в переддень річниці Варшавської битви і її головною метою є спільне вшанування пам’яті воїнів Української Народної Республіки, які разом з поляками в 1920 році боролись проти більшовиків, а також підтримати сучасну українську боротьбу проти російських окупантів.
У цьому контекст варто зацитувати лист Симона Петлюри до військового міністра УНР полковника Володимира Сальського, після підписання Варшавського договору 1920 року: «Ми, Польща і Україна, повинні досягти порозуміння, щоб перед Москвою устояти. Посилатися на історію польсько-українських порозумінь в минулому для сучасної реальної політики не є аргумент […]. Одна тільки невтомна праця може нас урятувати. Ми повинні в ім’я державності зараз не рахуватися з розпукою, а мати тверду державну волю і не піддаватися на провокацію, все одно – чи останнє походить з нервів політичних, зі свідомих чи недобрих мотивів».
Підготував Дмитро Димидюк