Як формувалась українська меншина в Польщі?

Українська меншина в Польщі з’явилася внаслідок подій Другої світової війни, зміни кордонів та післявоєнних депортацій. У межах нових кордонів Польщі 1944 року нараховувалося близько 1 мільйона громадян української національності (також тих, хто ідентифікує себе з лемками, бойками або місцевими).

Нова польська комуністична влада від початків прагнула бачити Польщу як однонаціональну державу. Згідно з договором між Державним комітетом національного визволення (пол. – PKWN) та урядом УРСР від 9 вересня 1944 року, вирішено, що проводитиметься обмін населенням – поляки з Західної України мали переміщуватися на принципах добровільності до Польщі, українці – до УРСР. Населення українського походження до виїзду в радянську Україну заохочували переселенські комісії й чисельний пропагандистський апарат. Коли виявилося, що не так і багато українців бажають покинути рідні землі, почався антиукраїнський терор із боку польського війська, міліції з метою примушення покинути Польщу. Про брутальні дії комуністичного польського війська свідчить, між іншим, факт, що близько 20 тис. українців із південного сходу Польщі втекли від терору до Чехословаччини. Деякі села, наприклад Завадка Морохівська в Сяноцькому повіті, були повністю знищені, а населення вбито.

Антиукраїнську акцію проводили також відділи антикомуністичного польського підпілля. Показовим став злочин у селі Пискоровичі на Підкарпатті. Тут від рук партизан націоналістичного підпілля НОВ загинуло кількасот українців, серед яких – жінки й діти. Під час насильницьких депортаційних акцій мали місце вбивства українського мирного населення, спалення цілих сіл, грабування та знущання. Остаточно в 1944–1946 роках Польщу покинуло близько 500 тис. українців.

Тих, хто залишився на території від Лемківщини до Південного Підляшшя, насильно виселили в ході військової операції з кодовою назвою акція «Вісла». Чергова депортація за національною ознакою почалася 28 квітня 1947 року: близько 150 тис. українців розкидано по території північної, північно-західної і південно-західної Польщі (в основному на німецьких землях, які опинилися у складі нової Польщі). Принцип розселення був чітким – українці в жодному з місць поселення не могли перевищувати 10% населення, їх розміщувано поза адміністративними центрами, у віддаленні від державного кордону. Усіх депортованих розділено за категоріями діяльності з метою позбавлення громади інтелігенції, авторитетних осіб. Бувало, жителі одного села попадали до кількадесяти нових місць проживання, рвалися родинні зв’язки, знищувалися регіональні спільноти, їхній побут та культура. Ліквідовано й конфісковано майно як приватних осіб, так і церковних та громадських установ. Багато церков просто зруйновано. Заборонено Греко-католицьку церкву; тим, хто не хотів стати римо-католиками, пропоновано перейти до Православної церкви (Польської автокефальної). Депортованим було заборонено покидати нове місце проживання, за будь-які, навіть дрібні, підозри арештовували та ув’язнювали в концтаборі Явожно (де знаходилося – часто без судового вироку – близько 4 тис. українців) або у в’язницях. До початку 50-х років усі форми збереження мови й культури заборонялися. Траплялися випадки, що лише за розмову українською мовою в публічному місці людину карали.

Період часткової свободи

Відлига розпочалася в СРСР, а також у всіх країнах соцтабору в 1953 році й принесла певні зміни в політиці польської держави щодо меншин. Польська влада в 1956 році дозволила заснувати національним меншинам товариства (по одному на меншину). Саме тоді виникло Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ) та подібні йому білоруське, литовське та інші організації національних меншин. Друком почав виходити україномовний тижневик «Наше Слово» (пізніше з додатком «Наша Культура» та дитячим «Світанком», річник «Український календар»). У деяких регіонах з’явилися передачі українською мовою на радіо (у м. Ряшів, Ольштин, Щецин, Кошалін). Держава почала підтримувати вивчення української мови та сприяла розвитку художнього аматорського руху. Проте період відлиги не означав повної волі: влада, для прикладу, всілякими способами перешкоджала поверненню українців на рідні землі, УСКТ сильно контролювався органами Міністерства внутрішніх справ (МСВ), уряду цензури й партійними органами. На початках головні пости в організації довіряли перш за все українцям-комуністам, особливо з довоєнної КПЗУ. Усі відхилення чи навіть підозри закінчувалися зняттям з посту, а бувало – й арештами. Уся громада протягом періоду 1944–1990 років знаходилася під ковпаком польських спецслужб, які тісно співпрацювали з КГБ та контррозвідкою радянських військ, котрі перебували на території ПНР. На всіх рівнях організації та громади влада побудувала систему контролю за допомогою донощиків (сексотів). Особливо регламентувалися й підлягали контролю зв’язки з діаспорою та… радянською Україною.

Попри тиск, різні форми заборон, особливо завдяки жертвенній роботі немалої групи активістів, громада не здавалася, діяв ліцей із додатковою українською мовою в місті Лігниця (який закінчили такі відомі активісти, як колишні депутат Сейму РП  В. Мокрий та М. Чех, єпископ В. Ющак, проф. Р. Дрозд, проф. І. Галагіда, проф. Я. Сирник), діяла початкова школа з українською мовою у м. Білий Бір та українські класи в середній школі в Гурові Ілавецькому та в початковій в Банях Мазурських. У регіонах працювало кілька десятків аматорських колективів – хорові (чоловічий хор «Журавлі», хор  «Чайка»), танцювальні («Олавяни» в селі Мокре,  «Веретено» у Гданську,   «Метелиця» у Щецині), театральні й вокальні («Чумаки» з Щецина, «Білі круки» з Гданська). Виникали також кабаре. УСКТ організовувало великі культурні заходи – дитячі фестивалі (у м. Кошалін та Ельблонг), фестивалі аматорських колективів УСКТ (проводилися в Сяноці, Варшаві тощо). Важливу роль для збереження українства відігравали церкви – більшою мірою de facto, а не de jure Греко-католицька церква, а також Православна. Завдяки літургіям, навчанню релігії, видаванню українською мовою Церковного календаря тощо, Церкви також стримували асиміляційні процеси. Це стало більш важливе особливо в контексті намагання влади  від половини 70-х років  зробити ПНР повністю однонаціональною.

Після перших років ейфорії, виникнення майже в усіх регіонах Польщі, де проживали українці, структур УСКТ, шкіл та пунктів навчання мови, колективів помітним став занепад. Причиною тому – розпорошення по немалій території, а також зміни політики влади щодо національного питання. З кінця 60-х років у Польщі помічається свого роду симбіоз комунізму з деякими елементами польського націоналізму. В результаті послідовно зменшується кількість учнів, які вивчають українську мову, ліквідуються школи (наприклад, ліцей у Перемишлі), державна адміністрація різними методами намагається згортати роботу УСКТ, мають місце персональні чистки, судові процеси, звинувачення в українському буржуазному націоналізмі. Деяких активістів примушують емігрувати за кордон  (М. Трухана, О. Васильків). Починається також процес добровільної еміграції активних українців до США й Канади.

Революція «Солідарності» й нові сподівання українців

Надії на обновлення життя, які пов’язувалися з громадськими протестами серпня 1980 року та виникненням профспілки «Солідарність», не обминули також українську громаду. Почалися процеси, подібні до тих, що мали місце серед поляків, – виникли нові ініціативи, почалося бурхливе мистецьке життя, сильно зросло зацікавлення рідними землями батьків і дідів (які молодь пізнавала в часі мандрівок під назвою «Карпати»). УГКЦ створила молодіжні табори «Сарепта». З’явився непідцензурний україномовний самвидав, вільніше стала доходити література з діаспори. Проблеми меншини почали висвітлювати офіційні польські видання. Частина українців залучалася до діяльності польської опозиції, були спроби заснувати СУС (Союз українських студентів). Введення воєнного стану 13 грудня 1981 року зупинило, але не зруйнувало ці процеси. Попри негатив – масову еміграцію молодих людей до Канади, повернення до зашкарублих форм роботи в УСКТ,  – громада все ж мінялася. З часом влада дала дозвіл на створення Загальнопольської ради культури студентів національних меншин. Її українська частина видавала між іншими часопис «Зустрічі», організовувала мистецькі акції, студентські мандрівки, так звані альтернативні «Маланки».

Результатами прагнення до змін в умовах демократичної (після виборів у червні 1989 року) Польщі стало виникнення в 1990 році нової організації ОУП, регіональних українських організацій на Підляшші та Лемківщині, плюралізм у медіа (поява нових видань українською та польською мовами, україномовних передач на телебаченні й нових регіональних радіостанціях), виникнення професійних товариств (лікарів, вчителів, істориків).

Зараз українська меншина – це кілька чинних організацій ОУП із 10 регіональними структурами, організаціями-прихильниками («Пласт», «Союз Українок»), друкованими й електронними ЗМІ); Об’єднання лемків (організатором «Лемківської Ватри» у с. Ждиня); Союз українців Підляшшя; Українське товариство (з осередком у Люблині); Українське вчительське товариство; Спілка політв’язнів і репресованих; Українське історичне товариство; Лікарське товариство. Активність на культурній та освітній нивах розгортають також  Греко-католицька церква (фестивалі релігійної творчості, табори, спортивні змагання). Українська громада за переписом нараховує близько 50 тис., вона постійно міняється. Головні осередки – це великі міста. Українська громада відрізняється від тої, якою була в 1944 році. Це не переважно селяни, а відомі журналісти, науковці, політики, самоврядні чиновники, підприємці та лікарі.

Петро Тима