Масштабна пандемія коронавірусу й карантин змінили багато в житті людей у всьому світі. Комусь ізоляція давалася емоційно важко, для когось цей час став своєрідним відпочинком від щоденних клопотів, інші ж втратили стабільність і навіть засоби для існування. Як пережили карантин українці в Польщі, з якими викликами та проблемами зіткнулися – читайте далі.
Валерій Бутевич – перекладач, літературознавець. У Польщі 10 років.
Під час карантину, звичайно, бракувало живого спілкування, проте з’явилося дуже багато вільного часу, який я використав на власну творчість і відпочинок. У мене нічого принципово не змінилося, і можу сказати, що карантин на мене вплинув навіть позитивно.
Софія Лесів – на початку карантину працювала офіціанткою кебаб-ресторану, зараз повернулася до Польщі на сезонні роботи. У Польщі декілька років із перервами.
Карантин для мене був не дуже добрим періодом. Кебаб, де я працювала на початку пандемії, функціонував нормально, а потім все рідше почалися замовлення «на винос», і нас «попередили», щоб були готові, що в будь-який момент ресторан закриється. Так і сталося – я залишилася без роботи. Також закінчувався термін дії необхідних для перебування документів. Мені не вдалося знайти нову роботу та поновити документи, і я повернулася в Україну. Але коли розпочалися пошуки сезонних працівників, я знову поїхала до Польщі. Дуже хочеться, щоб «карантин» нарешті закінчився і можна було нормально жити й не переживати, що буде далі.
Юлія Кірєєва – власниця косметичного салону «Lawenda Warszawa». У Польщі близько 6 років.
Якщо відверто, я і мій бізнес не відчули негативних наслідків карантину. Салон ми закрили відразу, як вийшло розпорядження, – 16 березня, а відкрилися знову 18 травня. Поки салон не працював, ми отримали компенсацію від держави, а також були звільнені на час карантину від сплати податків. Клієнтів за цей час не втратили, повноцінно працюємо й дуже сподіваємося, що і далі все буде добре.
Оксана Горленко – раніше працювала в акторській агенції, спеціалістка з гірудотерапії. У Польщі 7 років.
Останнім часом я працювала по догляду за людьми похилого віку. Коли почався карантин, я була опікункою одного професора. Частенько його провідувала дочка, яка проживає в Берліні. Востаннє вона приїздила напередодні оголошеної пандемії. На третій–четвертий день після її відвідин ми почали себе дивно почувати. Втрата смаку, нюху, шлункові розлади, температура 37.8. Дуже важко було додзвонитися до санепіду чи лікарні. Нарешті прибула швидка допомога: професора забрали до лікарні, а мене залишили вдома. Ніхто з родини, на жаль, не поцікавився моїм станом і не допоміг мені. Але, як кажуть у нас, світ не без добрих людей. Дуже мені допомогли Мирослава Керик, Оля Шиль, Олена Завадська, Роман Дабровський. Незнайомі люди приносили продукти, потім я вже дізналася їхні імена: Оксана Паламар, Гелена Кавказька. Щиро дякую всім, хто допоміг мені пережити тяжкі моменти хвороби й карантину.
Олена Міщенко, журналістка. У Польщі 3 роки.
– На початку карантину було трішки лячно, бо ніхто не розумів і не міг сказати, як довго все триватиме й чим закінчиться. Були дні, коли здавалося, що ці тотальні обмеження продовжуватимуться вічно.
Цікаво, що все, чим жила, може змінитися в один момент і не з власної волі: ні подорожей, ні кав’ярень, ні зустрічей із друзями. Суттєво на мене карантин не вплинув. Це був хороший період: я спокійно могла дописати наукове дослідження й виспатися досхочу.
Багато хто говорив, що це час для усвідомлення всіляких важливих у житті речей, але в мене такий період був після переїзду до Варшави. Тому я жартую, що свій особистий карантин уже відбула, коли змінила країну проживання.
На другому місяці сидіння вдома я так скучила за містом, кав’ярнями, людьми, що врешті відчула любов до Варшави, якої раніше ніколи не було. Живе спілкування та зустрічі – це те, чого бракувало найбільше.
Ольга Ткаченко – науковиця, журналістка. У Польщі майже 7 років.
На мене епідемія й обмеження, які виникли у зв’язку з цим, не дуже вплинули. Я вже 8 місяців на карантині – тобто у декретній відпустці. Єдине, що зачіпало, – що не можна було нормально бачитися зі знайомими. Також досі не можемо поїхати додому в Україну, оскільки по приїзді назад до Польщі всій сім’ї треба буде сидіти в ізоляції 14 днів, що неприпустимо для нас. У всьому іншому особисто на мене епідемія не вплинула.
Юрій Гнат – будівельник. У Польщі 2 роки з перервами.
Протягом останніх двох років я приїздив до Польщі «ривками», на тимчасові роботи. На момент, коли розпочалися «коронавірусні проблеми», я буквально нещодавно розпочав працювати на будівництві. Чесно кажучи, атмосфера, особливо на початку карантину, була дуже невизначена. Я не знав, повертатися в Україну чи залишатись у Польщі. Хлопці, з якими я працював і проживав, виїхали швидко додому, тому що в них маленькі діти. У якийсь момент я залишився сам у великій квартирі й не знав, що робити, чи не буде власник вимагати від мене повної суми оренди, яку я б не міг сплатити. Роботодавець також постійно тримав усіх в напрузі, мабуть тому, що сам не знав, що буде далі. Трохи «потріпав» мені нерви той карантин, але я вирішив все-таки перечекати й не повертатися до України. З проживанням питання якось вирішилося. На роботі мали місяць перерви. Я не жалію, що залишився в Польщі цього разу, тому що зараз робота є, а охочих немає стільки, як раніше, бо не всі «наші» повернулися з України.
Підготувала Дарина ПОПІЛЬ