Голодомор 32-33-х років, безумовно, є однією з найбільших трагедій українського народу. В Україні про цей нелюдяний злочин згадують часто: у школі, в медіа, на політичній арені. І якщо кожен українець знає хоча б якісь загальні речі, що відбувалось у ті страшні роки, то для багатьох людей у світі ця тема залишається досі невідомою. Свого часу радянські ідеологи зробили все, аби якнайменше людей повірило в трагедію голоду в Україні. Однак, як би вони не старались, а правда живе й досі.
Сьогодні, напевно, найкращим способом розкрити світові тему Голодомору є кінематограф, а саме – художнє кіно. Нехай історії, як такої, в таких картинах може бути менше, але вони мають значно більший шанс зацікавити нейтрального глядача, адже пропонують не просто загальну розповідь про історичний факт, а історію персонажів, яким співчувати значно легше. Фільм режисерки Аґнєшки Голланд «Громадянин Джонс» («Ціна правди» в українському прокаті), знятий у співпраці Польщі з Великою Британією та Україною, є саме таким.
В центрі сюжету – Гарет Джонс (Джеймс Нортон), молодий радник британського прем’єр-міністра та валлійський журналіст, котрий вже встиг прославитись тим, що взяв інтерв’ю в Адольфа Гітлера. Наступною ціллю героя є поїздка в СРСР – країну, про яку на Заході в ті роки ходили легенди. Поки капіталістична Британія страждала від кризи, газети писали про щасливе та багате життя під керівництвом Сталіна. Натхненний Джонс відправляється в Радянський Союз, щоб власними очима побачити «диво» соціалізму та взяти інтерв’ю в одного з найуспішніших правителів світу. Так він думав…
Фільм – це історія персонажа, котрий, шукаючи правди, опиняється у жахливих обставинах. Всі ілюзії, які були створені навколо СРСР, почали розвіюватись буквально з першого дня його перебування у Москві. Постійний нагляд за іноземцями зі сторони спецслужб; байдужість та зверхність радянської номенклатури; безініціативність, страх та, навіть цинізм іноземних журналістів, котрі працювали у Москві. Репортера, який приїхав із серйозними намірами, намагаються звабити нічним розпусним життям, алкоголем та наркотиками. Здається, що вирватись із «червоних пут» та побачити недозволене неможливо, але, завдяки винахідливості та допомозі знайомих, Джонсу це вдається. Він відправляється на південний захід Радянського Союзу, щоб побачити родючі українські землі, славнозвісне «золото Сталіна», яке так старанно ховають від світу.
Сказати, що побачене шокує головного героя – не сказати нічого.
Разом з Гаретом глядач, а особливо глядач не з України, відкриває для себе історію геноциду українського народу, про яку раніше міг і не чути. Атмосфера відчаю, страху, болю та голоду передається в першу чергу через операторську роботу. Зйомка відрізняється у моментах, коли герої знаходяться у відносній безпеці (сцени у Британії та кілька сцен у «показовій» Москві), та коли за героями слідкують, переслідують, чи коли вони відчувають біль. У першому випадку переважає середній план: ми маємо змогу сконцентруватись на жестах героїв та мові їхнього тіла. У другому ж випадку – крупний план, камера знаходиться так близько до облич героїв, що здається наче вони перебувають під постійним наглядом. Подекуди від таких кадрів ставало по-справжньому некомфортно.
Майстерно передають історію, яку намагається нам розповісти режисерка, зірковий акторський склад – Джеймс Нортон у ролі Гарета Джонса, Ванесса Кірбі у ролі Ади Брукс, журналістки «Нью-Йорк таймс», Пітер Сарсґарда у ролі журналіста, очільника московської редакції «Нью-Йорк таймс» Волтера Дюранті.
Певною несподіванкою у фільмі стала поява Джоржда Орвелла (Джозеф Моул), який, фактично, виступав у ролі оповідача. У кіно навіть згадується його славнозвісний «Колгосп тварин».
Фільм було знято також за участі українських акторів (Яків Ткаченко, Олег Драч, Анна Шайдюк та інші).
Не можна не помітити, що люди в Україні розмовляють українською. Звичайно, вона звучить не так часто як російська з уст радянських чиновників і різниця для іноземця може бути не відчутною, але для загальної картини – це достатньо важливий елемент. Так само важливий, як трагічна українська пісня про голод, яка звучить у найбільш драматичних моментах.
Побачене на екрані, має спонукати розважливого глядача після перегляду самотужки відшукати інформацю про цей страшний злочин.
Показово, що навіть сьогодні Росія продовжує заперечувати правду про штучну природу Голодомору. Кіно Аґнєшки Голланд провладні російські журналісти звинувачували у «клюкві» та демонізації Радянського Союзу.
Але «Громадянин Джонс» – це фільм не лише про Голодомор, не лише історія життя кореспондента. Передусім, це фільм про щоденну людську жорстокість, байдужість та несправедливість.
Та, напевне, найголовніший мотив картини – це правда. Правда незручна, болюча і та, яку намагались приховати. Це історія про пошук правди, про боротьбу за правду, про жертовність в ім’я правди.
Чи варто дивитись це кіно? Чи варто рекомендувати його якомога більшій кількості друзів і знайомих? Безперечно.
Адже правду має дізнатись кожен.
Михайло БУРЛАК
Читайте також: The Guardian включив стрічку польської режисерки про Голодомор до списку найкращих фільмів року
Читайте також: Президент України нагородив орденами Агнєшку Голланд та Енн Еплбом за твори про Голодомор