Рік, що минає, знову привернув увагу світової спільноти до України. Передусім через перманентну загрозу чергового російського вторгнення. Втім і внутрішні політичні процеси в Україні розгорталися з чималою динамікою. На цей рік припав екватор президентської каденції Володимира Зеленського, тож усі «білі плями» у внутрішніх політичних розкладах остаточно зникли. Інтереси всіх ключових гравців – досить зрозумілі. Отже, можна не тільки робити висновки про вже наявні політичні тренди, але й із високою вірогідністю визначити – на що чекати в найближчому майбутньому.
Спочатку – про міжнародний контекст
2021 рік був найбільш турбулентним після зміни влади в 2019-му. А міжнародна політика багато в чому визначала цілу низку внутрішніх політичних процесів в Україні.
На міжнародній арені Україна опинилася в центрі нової міжнародної гри Росії проти умовного колективного Заходу. Завершення так званого «режиму тиші» з боку Росії одразу переросло в скупчення військ на російсько-українському кордоні та масштабний політичний шантаж Кремлем західних держав, ЄС і НАТО.
Під кінець року напруження тільки зросло. А Росія висунула Заходу свій ключовий ультиматум – відмовити Україні й іншим пострадянським країнам у приєднанні до НАТО. Одним словом, Кремль прагне перерозподілити сфери впливу. І Україну, звісно, «закріпити» у своїй орбіті. Росія теж шантажувала Європу через запуск Північного потоку-2
На цьому фоні Київ усіляко намагався зробити стрибок у своїх відносинах із західними структурами. Користувався моментом, аби чітко заявити про свої наміри отримати план дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), перспективу членства в ЄС і поглибити партнерство із США. Багато хто критикував українську владу за відверті заяви, зокрема, про ПДЧ. Втім цю сміливість можна вважати виправданою.
Щонайменше, Україна отримала відповідь від західних партнерів: так само, як і на Бухарестському саміті 2008 року, головною перешкодою на шляху України до НАТО лишається Росія. Хоча формальною причиною, чому це досі не на часі, є, мовляв, невідповідність українських реалій стандартам НАТО. Ну що ж, завдяки ультиматуму Путіна тепер уже ніхто принаймні не згадуватиме цей аргумент про неготовність України до НАТО всерйоз.
Паралельно українська сторона будувала нові альянси. Серед регіональних мова, зокрема, про Люблінський трикутник, асоційоване тріо Східного партнерства, Квадригу (Україна–Туреччина). Започаткувала Кримську платформу як міжнародний майданчик для підготовки деокупації Криму.
Але чому ці альянси настільки важливі в цьому випадку? Бо це своєрідна диверсифікація дипломатичних зусиль. Причому – виправдана. Якщо до цього Київ більшою мірою орієнтувався на ЄС і НАТО, а також на США, то 2021 рік чітко показав важливість тісних двосторонніх відносин з окремими членами міжнародних об’єднань.
Росія відкрила енергетичний фронт через добудову Північного потоку-2 і впевнено домагається його запуску.
Нині загроза російського вторгнення в Україну – не єдиний сценарій розвитку подій, але цілком вірогідний. У разі, якщо Росія не відчує готовності Заходу запровадити вбивчі санкції, постачати Україні летальне озброєння та оборонні технології, ціна вторгнення для Кремля буде прийнятною, і він цим скористається. Захід, намагаючись домовитися з Росією, цілком може спокуситися залишити Україну осторонь цих переговорів. Офіс українського президента водночас і сам може помилково спробувати «продати» українському суспільству поступки та домовленості з Росією, аби начебто уникнути великої війни.
І зважаючи на все це, всі внутрішні процеси в Україні, всі підсумки 2021 року й нові політичні тренди набувають геть іншого значення, ніж було б у «спокійній» зовнішньополітичній обстановці. Чому? Власне, тому що ключовим у внутрішній політиці на наступний рік мають бути, по-перше, стабільність і ефективність державної системи та суспільства загалом, а по-друге – виконання обіцяних реформ, інакше це підточуватиме наші відносини із західними партнерами.
Що маємо в сухому залишку? Ключові підсумки року
Протистояння з конкурентами
У 2021 році в Україні дедалі більше загострювалася внутрішня боротьба між ключовими політичними силами. Причому команда Володимира Зеленського «воювала» одразу на двох політичних фронтах. Перший – проти проросійської «Опозиційної платформи – За життя» («ОПЗЖ»). У 2020 році вона повернула прихильність більшості тих своїх виборців на Сході та Півдні України, які в 2019 році ситуативно спокусилися на кандидатуру Володимира Зеленського та його «Слуги народу».
Розчарування колишнього електорату «Партії регіонів» у команді Зеленського додало підтримки відверто проросійській «ОПЗЖ». І саме тому проти цієї команди вперше було застосовано механізм санкцій Ради національної безпеки та оборони України.
Закриття телеефіру для каналів із групи Медведчука–Козака, поза претензіями до відверто проросійського контенту, мало й політичні мотиви. Так, «ОПЗЖ» позбавили інформаційного рупора. На Youtube глядачі за цими телеканалами не перекочовували. Образ жертви політичних репресій «ОПЗЖ» розвинути також не змогла – її виборець не надто активний у громадському та політичному житті. Незадоволення, розчарування, несприйняття влади – так, але виходити на вулиці ці виборці не стануть. І з політичної точки зору команда Зеленського змогла успішно вдарити по «ОПЗЖ». Рейтинг останньої у грудні 2021 року становив 10,5% серед тих, хто пішов би на вибори та визначився з вибором.
І хоча команда президента подавала цей кейс як боротьбу з проросійськими силами, мотив усунути чи послабити політичного опонента був дуже вагомим. Особливо після результатів місцевих виборів жовтня 2020 року, коли на Сході та Півдні партія «Слуга народу» повсюдно поступалася або місцевим, локальним партіям мерів, або «ОПЗЖ» чи іншим «наступникам» колишньої «Партії регіонів».
Втім, був і другий фронт внутрішньої політичної боротьби – з «Європейською солідарністю» і Петром Порошенком, зокрема. І якщо розпочався рік зі звинувачень у держзраді Віктора Медведчука, то завершується – підозрою Петра Порошенка в тих самих справах. Зокрема, в постачанні до України вугілля з підприємств на тимчасово окупованій території Донбасу. Високе напруження між «Європейською солідарністю» і «Слугою народу» – це характерна риса всього президентства Зеленського.
Однак якщо політична конкуренція у випадку із була одним із інших мотивів, то у ситуації з Порошенком – саме вона поки що здається визначальним мотивом. Генпрокурорка Венедиктова терміново йде у відпустку, повідомлення про підозру складене з юридичними помилками, склад злочину публічні юристи ставлять під велике питання, а намір обрати запобіжний захід у вигляді арешту – все це в купі лише підсилює політичний характер цього протистояння.
Втім, якщо електорат «ОПЗЖ» досить спокійно відреагував на звинувачення в бік кума Путіна, то от прихильники Петра Порошенка, цілком імовірно, протестуватимуть різними способами. І ця історія може обернутися для Володимира Зеленського низкою проблем: від звинувачень західними партнерами в політичному переслідуванні Порошенка до посилення внутрішнього розколу між прихильниками та опонентами президента серед виборців.
Відтак, напруга між ключовими конкурентами цього року істотно зросла. І в 2022-му цей тренд лише набиратиме обертів.
Олігархам – бій?
Наступним принциповим висновком 2021 року є розгортання так званої боротьби з олігархами, яка, щоправда, обернулася жорстким протистоянням з Рінатом Ахметовим. Так званий антиолігархічний закон викликав чимало дискусій. Так, сама команда Зеленського презентувала його як довгоочікуваний законний метод зменшити вплив олігархів. Для цього в Україні створюється реєстр олігархів, куди осіб зараховуватимуть у разі відповідності трьом із чотирьох ознак: участь у політичному житті; значний вплив на ЗМІ; статус монополіста на відповідному загальнодержавному ринку та володіння активами на більш ніж 1 млн прожиткових мінімумів. На них розповсюджуватимуться певні обмеження, щоправда, чи ускладнить це реальний бізнес і життя олігархів – велике питання.
Водночас критики цього закону наголошують: зменшувати вплив олігархів на політичне та економічне життя можна було і на основі вже наявного законодавства. Антимонопольний комітет, суди, дотримання законодавства про фінансування політичних партій тощо – все це і так мусило б працювати на обмеження олігархічних впливів. А те, що передбачено «антиолігархічним законом», практично не має шансів змінити статус-кво. Так, олігархи й нині не фінансують партії відкрито від свого імені. Як можна позбавити когось права на участь у приватизації (аби уникнути монополій), якщо нині Антимонопольний комітет напряму відмовляється розглядати скарги споживачів на монопольне становище на ринку активів того ж таки Ріната Ахметова? Тобто влада заявляє про боротьбу з олігархами, Зеленський робить заяву про підготовку держперевороту з потенційною роллю в цьому Ахметова, але водночас не визнає того ж Ахметова монополістом на практиці.
Тож протистояння Зеленського й Ахметова, що набрало обертів у другій половині 2021 року, все більше схоже на політичну та інформаційну боротьбу, а не на наступ Володимира Зеленського на олігархів. Але які цілі переслідують у такому разі обидві сторони? Якщо узагальнено – то домовитися, дійти певного компромісу.
Для президента Зеленського вкрай важливо, аби канали Ахметова припинили інформаційно нищити владу, а сам олігарх – не перешкоджав Зеленському вийти на другий термін президентства. Останнє – особливо цікаво. Уже сьогодні саме на каналах Ахметова «об’єднуються» нові й старі опоненти чинної влади. Від звільненого ексміністра внутрішніх справ Авакова, Володимира Гройсмана та Арсенія Яценюка – до Дмитра Разумкова, якого «Слуга народу» звільнила з посади спікера Верховної ради якраз на тлі ухвалення закону проти олігархів.
Рейтинги та популярність влади
На тлі загостреної політичної боротьби, кардинальних змін за цей рік у рейтингах політичних сил та в (не)довірі до політиків не відбулося. Коливання мали місце, але Володимиру Зеленському так само, як і наприкінці 2020 року, довіряють 28% (було 30%), не довіряють – 66% (було 64%). Тож на екваторі своєї каденції президент має негативний баланс довіри-недовіри (сьогодні – мінус 38%), але дещо менше третини виборців йому стабільно довіряють.
Якби найближчим часом відбулися вибори, 24% серед тих, хто взяв би участь і визначився з вибором, проголосували б за Зеленського. На другому місці – Петро Порошенко – 14%, далі Юлія Тимошенко – 10% і Юрій Бойко – 9%, відповідно.
При цьому рейтинг саме Зеленського істотно коливався протягом року: опускався до 20% серед тих, хто прийшов би і визначився, і підіймався до 31%, відповідно. Але тут треба розуміти: у Володимира Зеленського, на відміну від інших політиків, досі немає сформованого «ядерного електорату», тому такі коливання у відповідь на різного роду події – цілком зрозумілі. Головне, що з тим чи іншим результатом, але він продовжує лишатися для першого туру найбільш імовірним лідером. Хоча нові політичні потрясіння цілком цю ситуацію можуть змінити.
Що ж до рейтингів партій, то тут ситуація у 2021 році виглядала дещо інакше. «Слуга народу» втрачала рейтинги значно відчутніше за свого політичного лідера. І коливання в «плюс» чи «мінус» не були такими істотними, як у випадку з рейтингом Володимира Зеленського.
Сьогодні за «Слугу народу» проголосували б 19% визначених, за «Європейську солідарність» – 14%, 11% – за «Батьківщину» і 10% – за «ОПЗЖ». Також у парламент могли б потрапити «Українська стратегія Гройсмана» (7%), «Сила і честь» Смєшка (6%) і партія Дмитра Разумкова (6%). На межі – «Наші» Євгенія Мураєва.
Колективне обличчя влади – парламентська партія – виглядає для виборця менш привабливо й задовільно за образ самого Зеленського. Більше того, голосування в парламенті показують: «Слуга народу» весь час «добирає» голоси в інших депутатських груп, депутати так званої монобільшості не дають потрібних 226.
У зв’язку з цим є кілька викликів для влади.
По-перше, «змагання» з рейтингом інших партій буде слабким місцем для команди Зеленського.
Він досі «витягує» на собі прихильність виборців і є центральною фігурою в образі «нової влади». Сильних та привабливих для виборця постатей у владі немає. Дмитро Разумков, власне, через свої політичні амбіції і опинився у внутрішній опозиції до своєї ж партії. Уряд є повністю політично залежним від Офісу президента. З одного боку, Володимир Зеленський не дозволяє вирости жодному конкуренту у його політичному оточенні. Але з іншого, виграти ще одні парламентські вибори з таким «безособовим» урядом і фракцією – нереалістична задача.
Монобільшості вже точно в новому парламенті не буде. А звідси – цілком виправдані побоювання, що «Слуга народу» зважиться змінити виборчі правила, аби наступні парламентські вибори відбулися після президентських, а не до, як має бути за чинним Виборчим кодексом. Щоб Зеленський на хвилі президентської кампанії підтягнув за собою і рейтинг своєї партії.
По-друге, владі таки треба «виростити» декілька публічних політичних персон, які були б прикладом успішних управлінців і спікерів від влади.
У чинному уряді така роль, судячи з усього, відводитиметься нинішньому міністру оборони Олексію Резнікову, а також – Ірині Верещук, яка змінила Резнікова на посаді віцепрем’єр-міністра, міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій.
По-третє, в таборі опозиції назріває політичне об’єднання з єдиною метою – скласти конкуренцію «Слузі народу» й Володимиру Зеленському.
До цього активно закликає Арсен Аваков; Арсеній Яценюк після тривалої паузи повернувся в публічну площину; Петро Порошенко з’являється на каналі Ахметова в студії Савіка Шустера, якого свого часу всіляко «виживав» з України та українського телеефіру. І хоча напередодні виборів жодного реального об’єднання в політичну силу/блок може й не вийти, але зараз «дружити» проти Зеленського виходить досить успішно.
По-четверте, Зеленський і його «Слуга народу» фактично опиняються на розтяжці. З одного боку, його спокушає ідея бути умовно хорошим і прийнятним для всіх, як у 2019 році. З іншого ж – так уже не вийде, бо Зеленський став реальним політичним персонажем. І тепер для консолідації виборців на свою користь йому потрібні результати й історії успіху. Але поки що команда президента намагається рухатися десь посередині: наче й довгоочікувані рішення ухвалювати (як от боротьба з олігархами), але робити це половинчасто та більше популістично, аніж усерйоз.
Обороноздатність: наскільки все налагоджено?
Ще одним принципово важливим висновком року, що минає, є, звісно, внутрішні прямі чи непрямі перепони для обороноздатності країни.
Цього року продовжувала гриміти історія з так званим вагнергейтом, яка залишила по собі відкрите питання: чи є в лавах чинної влади агенти російського впливу? Ба більше, вона показала, що розвідувальні служби України та загалом офіцерський склад різних силових відомств явно не сприймаються владою як цінний кадровий ресурс. Показові звільнення, викриття розвідників, заведення карної справи на журналіста Юрія Бутусова, який займався аналізом вагнергейту, – все це свідчить про фундаментальну проблему з системністю, відповідальністю й плануванням.
Інша проблема в цій же царині – катастрофічний зрив оборонного замовлення. Простими словами – невиконання державного бюджету й державних програм у сфері оборони. Майже весь 2021 рік держоборонзамовлення стояло на місці. І це стало однією з причин відставки Андрія Тарана й заміни його на Олексія Резнікова, а також було приводом для нищівної критики з боку західних партнерів України.
Забезпечення армії на практиці цього року дійсно стало відчутно гіршим. Починаючи від проблем із харчуванням службовців ЗСУ, закінчуючи матеріально-технічним забезпеченням на передовій.
На фоні загрози російського вторгнення геть неприпустимо, що логістика, постачання, матеріальне й технічне забезпечення потреб армії, робота розвідувальних служб і їхня координація з військово-політичним керівництвом країни можуть бути настільки несистемними і/чи проблематичними.
2022-й: чого чекати від нового політичного року?
Зважаючи на всі вищезазначені ключові події, можна сформулювати декілька тенденцій, які в наступному році тільки набиратимуть обертів.
Внутрішня політична боротьба тільки загострюватиметься. Новий рік почався з повернення Петра Порошенка з-за кордону до Києва та обрання йому запобіжного заходу. Це «нагріло» політичну обстановку до точки кипіння. Відбулися вуличні протести й невдоволена реакція Заходу. Замість іміджу безстрашного лідера, що карає «старих» політиків, Зеленський може отримати і зворотній ефект: падіння популярності, аналогії з політичними переслідуваннями часів Януковича.
Теоретично можливий, звісно, й інший сценарій: усе буде тягтися роками. Принаймні – до наступних виборів, на яких Порошенко може бути найзручнішим опонентом для Зеленського. Втім, рівень політичної ненависті шостого президента до свого попередника – ні для кого в Україні не таємниця. І спокуса рубати вузол швидко – надто велика.
Інституції будуть далі слабшати, а ефективність системи управління – падати. На центральному рівні дуже показовий приклад із РНБО. Щоб не морочитися із внесенням законів до Верховної Ради України, поданням позовів до правоохоронних органів і судів Банкова зробила ставку на «ручний» інструмент швидкого й майже безперешкодного ухвалення рішень – Раду нацбезпеки й оборони України. Санкції РНБОУ – інструмент із сумнівною юридичною аргументацією. Так, є закон про санкційний режим, але навіть сама Банкова не приховує: користується цим механізмом, бо треба тут і зараз, і щоб з гарантією.
Парламент так і стане більш самостійним. Власне, як і уряд, де ротації відбуваються після кастингу кандидатів перед президентом. І нехай так було з більшістю урядів України, але лишатися тінню Офісу президента уряд, нехай і сформований по факту на Банковій, точно не мусить.
А на рівні регіонів і локального управління країна далі пристосовуватиметься до нових умов – децентралізації. На місцях катастрофічно бракує професійних кадрів, досвіду управліннями тими коштами та повноваженнями, які громади отримали після місцевих виборів 2020 року. Тому наступний рік країна ще звикатиме до переваг і недоліків нової системи.
Внутрішня дестабілізація, ескалація, як мінімум, локальна, точкова – все це внутрішній вимір російської гібридної агресії. Окрім міжнародної гри, яку розв’язала Росія, і загрози масштабного вторгнення, їй дуже вигідний також сценарій внутрішньої дестабілізації. Диверсії, кібератаки, терористичні акти, підбурювання агресивних акцій протесту – це те, що цілком вірогідно може бути використане Росією в найближчому майбутньому, аби тримати Україну в напрузі, делегітимізувати Володимира Зеленського й послабити керованість країни. Не кажучи вже про агресивні локальні операції: наступ на нову ділянку підконтрольного Україні Донбасу, анексію Азовського моря.
І в цих умовах насправді половинчастість та популістський характер кроків влади із надважливих питань несуть у собі справжню загрозу для внутрішньої стабільності й керованості країни. Особливо, коли Росія тисне на Захід із її ультиматумами, українська влада прагне уникнути відвертої війни, а Захід теж цілком готовий домовлятися з Кремлем. Чи вистачить у влади сили бути принциповими й займатися налагодженням управлінських процесів у державі замість гострої політичної боротьби – не факт, але без цього перспективи України нерайдужні.
Марія ЗОЛКІНА