Росія знову накопичує війська на україно-російському кордоні, при цьому вона активізує розвідувальну діяльність, з чого західні та українські спецслужби і розвідки роблять висновок: ризик чергового російського вторгнення вкрай високий. Втім, висока вірогідність масштабної воєнної операції проти України ще не означає, що саме цей сценарій буде реалізовано Кремлем. То до яких варіантів розвитку подій готуватися Києву та його західним партнерам? Чи не є все це масштабним шантажем США, ЄС і України? Якщо так, то які цілі переслідує Москва? Одним словом: яку гру веде Росія? І чи здатні країни ЄС і США дати цьому адекватну відповідь?
Чого прагне Кремль?
«Українське питання» – не ключове для Росії. Так, повернути Україну в орбіту свого політичного впливу Росія, безумовно, планів не полишить. Втім, реальні цілі Кремля без сумнівів виходять далеко за межі впливу на Україну. А гібридна агресія проти України – це лише один з інструментів.
Головна ідея Кремля сьогодні – примусити умовний Захід піти на поступки Росії. Відмовитися від нових санкцій, запустити Північний потік-2, повертатися до економічної співпраці. А там не за горою і політична відлига – це буде лише питанням часу.
Путін піднімає ставки цінами на газ, міграційною кризою на польсько-білоруському кордоні, військами на кордоні з Україною. Тим часом наполегливо «вбиває» нормандський формат – згадайте злиту російським МЗС переписку Лаврова з його колегами у Франції та Німеччині. Все це – для підриву нинішньої розстановки сил. Для того, аби якщо не обнулити, то точно перезапустити відносини Росії та США і ЄС.
На користь цієї тези – озвучена Путіним вимога отримати від НАТО гарантії, що розширення на схід не буде. По суті все це – спроба перерозподілити сфери впливу. Укласти новий «пакт про мир» на умовах, прийнятних для Росії.
І тиск на Київ постає як частина цього пазлу. Погрози новим вторгненням в Україну – це шантаж і тиск на ЄС і США. Щоб показати їм альтернативу, якщо на потепління у відносинах з Москвою вони не підуть. Втім, звісно, для самої України це проблему протистояння з РФ не тільки не знімає, але навпаки поглиблює. Адже «українське питання» – це одна з тих поступок, яких Росія вимагає від західних партнерів. Ні, це не клаcична big deal за спиною України. Повторення пакту Молотова-Ріббентропа у чистому вигляді не буде, але в разі, якщо Європа повернеться до business as usual з Росією, голос України буде все менш чутний на Заході. Заради так званих економічних інтересів, в Об’єднаній Європі все більше готовності заплющити очі на політичні претензії до Росії.
Нещодавно в ЄС було представлено проект так званої оборонної стратегії Євросоюзу – «Стратегічний компас». І ряд країн ЄС (Польща, Литва, Латвія, Естонія) вже зазначили: підтримають цей документ тільки, якщо Росія буде згадана саме як загроза безпеці ЄС. Однак, чи підтримають це інші члени ЄС, зокрема, «стара» Європа – далеко не факт. І Росія це знає. І саме на цьому і грає.
Чи піде Росія вперед?
Одним словом, воєнна ескалація на кордоні з Україною – це частина великої гри Росії. І нове вторгнення в Україну – один із сценаріїв досягнення ключової цілі – перезапустити її відносини із західним світом.
Чи піде Росія в наступ, залежить передовсім від того, якою буде очікувана ціна за нове вторгнення. Подібно до весняної ескалації, Росія має відчути, що Захід не обмежиться глибокою стурбованістю. Так, воювати на боці України ніхто не стане, але вбивчі економічні санкції, постачання Україні летального озброєння – можуть мати бодай певний стримувальний ефект.
США вже зараз розробляють новий пакет санкцій для осіб та компаній, пов’язаних із Північним потоком-2. І це виглядає куди більше переконливим аргументом для Росії, аніж позиція тієї ж Німеччини, яка в цей же час у секретному документі для американського Конгресу просить США якраз відмовитися від цих санкцій. І пропонує: якщо Росія зловживатиме своїм енергетичним впливом, Німеччина буде протидіяти їй сама. Тільки от засоби протидії пропонуються геть ненадійні: публічні заяви, відмова від політичних зустрічей і можливі (що не точно) обмеження на якісь російські проекти. Очевидна різниця в підходах, чи не так? І от зупинити Росію від нового витка агресії якщо щось і може, то це «щось» – тиск, санкції, перспектива великих втрат. І Росію точно не зупинить м’якотіла політика і тактика вмиротворення агресора.
Володимир Путін прагне нової зустрічі із Джозефом Байденом. Очевидно, аби спробувати знизити градус напруження і вийти на домовленості. Тільки от говорить Росія звикла тільки з позиції сили. І якщо Москва не побачить готовності Заходу відповісти так само – вона тиснутиме далі. Включно з воєнною агресію в Україні.
Відвертий і повномасштабний наступ на Україну призведе до санкцій, як мінімум з боку США. Домовитися про політичну відлигу буде вже вкрай складно. В Україні слідом за наступом треба буде окупувати та утримувати нові території, а це вже геть інша ціна агресії. Незрівнянно більша і складніша ситуація за окупацію частини Донбасу.
Втрати тут для Росії – зрозумілі, але чи отримає вона в такому разі те, чого хоче від України і Заходу? Тут вже такої ясності немає. Тому для самої Росії сценарій із повномасштабним наступом далеко не єдиний. І насмілюся припустити – не основний.
Але це зовсім не означає, що агресивних дій не буде взагалі. Ескалація і навіть наступ на Донбасі, в акваторії Чорного моря, окупація Азовського моря – все це більше, ніж реальне. В розпал опалювального сезону влаштувати енергетичну кризу в Україні, знизивши тиск в трубах, чи взагалі обмежити чи припинити газопостачання до країн Євросоюзу – теж цілком ймовірний розвиток подій.
ЄС, НАТО, США мають визначитися не тільки всередині, але і між собою, яку ціну за напад і ескалацію має заплатити Росія. І дати Росії це чітко зрозуміти. Задачею України нині є на двосторонньому рівні будувати альянси з окремими членами ЄС (Польща і країни Балтії, передовсім), буквально штовхати ЄС до більш жорсткої риторики і позиції, і не допустити пом’якшення позиції США.
Замість висновків
1 грудня під час щорічного послання у Верховній Раді України Президент Володимир Зеленський ошелешив громадськість: мовляв, без прямого діалогу з Росією завершити війну неможливо, тому Київ, начебто, до прямих контактів готовий.
Такі заяви трясуть інформаційний простір, але у світлі нинішньої тактики РФ очевидно: Росії не потрібний прямий діалог з Києвом. Росія прагне укласти «Ялту-2» за нашою спиною, а для цього говорити з Україною їй немає, про що. Із США і ЄС є про що, а з Києвом – пост-фактум. Але тиск на Україну Росія буде використовувати як важіль впливу на західну спільноту. І піде на прямий діалог з Києвом тоді, коли обставини такого діалогу будуть кардинально гірші, аніж сьогодні, для України.
Тому гратися з темою прямих контактів з Кремлем – слизька і небезпечна доріжка Офісу на Банковій. Навряд чи там розуміють, що якщо Росія змусить Захід послабити його тиск, то той з радістю відмовиться від політичного посередництва і віддасть вирішення конфлікту на відкуп прямим домовленостям між Києвом і Москвою. Але без посередників не буде і гарантій. Та й підтримки України – теж.
Тому в нинішніх умовах головна задача Києва – не руйнувати наявні формати переговорів і альянси із західними партнерами. Нехай ці формати і буксують сьогодні. Тиснути на Захід, аби жодних глобальних поступок Росії той не зробив. Ну і готуватися внутрішньо до можливих агресивних дій, можливих диверсій, енергетичної кризи і інших факторів внутрішньої дестабілізації України.
Марія Золкіна,
політична аналітикиня Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва»