Різні люди вели записи того, як дитина опановує мову. Наприклад, Чарльз Дарвін або Олександр Романович Лурія. Їм було важливо подивитися, в якій послідовності засвоюються слова мови. Перший відомий нам щоденник спостережень датується кінцем XVIII століття – це був німецький учений Тідеман, який записував мову своєї дитини.
Існують деякі міфи про дітей-білінгвів.
Міф 1: вивчення двох мов плутає дитину і знижує рівень її інтелекту.
Реальність: нові дослідження показали перевагу двомовних дітей у деяких специфічних завданнях, наприклад у мовних іграх, але в цілому відмінності між дво- і мономовними незначні.
Міф 2: дитина буде плутати мови.
Реальність: насправді дитина не плутає мови, просто спочатку вона обирає з обох мов ті слова, які простіше вимовляти (легші звуки, коротше слово), але змішування мов поступово пройде і дитина буде прекрасно знати обидві – в тому випадку, якщо навчати дитину двом мовам від народження.
Міф 3: дитина, що вивчає дві мови, не буде відчувати себе впевнено в жодній із них. Вона завжди «блукатиме» між двома культурами.
Реальність: родичі, друзі й навіть сторонні люди часто попереджають про «проблеми ідентифікації», які можуть виникнути у дитини в двомовній сім’ї. Багато хто вважає, що, коли така дитина подорослішає, вона не зможе ідентифікувати себе з однією з мов і, отже, з тією групою в суспільстві, яка розмовляє нею. Однак дорослі, які виросли у двомовному середовищі, зазвичай стверджують, що в них ніколи не виникало проблеми з визначенням своєї приналежності до тієї чи іншої групи. Деяким така постановка питання здається навіть дивною.
Діти, причетні до двох різних культур, будуть ідентифікувати себе з обома. На жаль, буває, що між цими культурами існують настільки несприятливі відносини, що дитина, замість того, щоб належати обом, відштовхується і від тієї, і від іншої. Однак ця проблема не пов’язана безпосередньо з двомовністю.
Міф 4: діти, які зростали у двомовному середовищі, можуть стати добрими перекладачами.
Реальність: немає ніякої залежності між двомовністю і здібностями перекладача. Жодне дослідження не підтвердило, що люди, чиє дитинство пройшло у двомовному середовищі, мають якісь переваги або недоліки в тому, що стосується перекладу, порівняно з тими, хто вивчив другу мову в дорослому віці. Талант перекладача вимагає безлічі інших здібностей, і двомовні люди, як і мономовні, занадто різні, щоб робити подібні узагальнення.
Міф 5: по-справжньому двомовні люди ніколи не змішують дві мови. Той, хто плутає мови, – не двомовна, а напівмовна людина.
Реальність: двомовні іноді змішують мови, що змушує замислюватися, чи справді вони повноцінно володіють обома. Як правило, не існує проблеми змішування, тобто нездатності людини провести чітку межу між мовами. Значно більш поширеною проблемою є інтерференція – коли слово або граматика з однієї мови «перетікають» в іншу, причому мовець чинить так несвідомо. Це може виражатися, наприклад, у зміні положення язика. Або коли мовець більш-менш навмисно перемикає мови (коди) для створення певного ефекту – аналогічно впровадженню жаргону або сленгу до стандартної мови.
Міф 6: щоб зацікавити дитину заняттями рідною мовою, потрібні яскраві малюнки в книжках, римування правил, хоровий спів, танці, тобто засоби, не пов’язані з процесом вивчення мови.
Реальність: дитина – природжений лінгвіст, вона отримує задоволення від захоплюючого процесу словотворення. Викладач повинен знати набагато більше учня, бути творчою особистістю, щоб захопити дітей, відкритих для лінгвістичних пошуків.
Міф 7: діти, що живуть в неукраїномовному середовищі, – україномовні, оскільки вони народилися в україномовній родині й удома чують українську.
Реальність: спілкуючись у дитячому садку, школі, на вулиці з носіями мови країни проживання і не займаючись українською додатково, дитина втрачає рідну мову, навіть спілкуючись нею в родинному колі. Українська мова для дитини стає іноземною, їй важко висловлювати на ній думки.
Крім того, вважається, що вчитель, який має великий досвід викладання української мови дітям в Україні, може так само успішно без спеціальної підготовки навчати дітей, що живуть в неукраїномовному середовищі. Цей міф веде до втрати української мови поколіннями вихідців з України. Застосування методики викладання мови як іноземної зменшує час навчання у 2–2,5 рази порівняно з навчанням за методикою «українська мова як рідна» за рахунок виключення часу на отримання знань, які потрібні тільки майбутнім лінгвістам. Це особливо важливо в умовах дефіциту часу в школах додаткової освіти (вихідного дня).
Важливо розуміти, що дітей не слід навчати української мови так, як вчили їхніх батьків. Мову батьки вже знали, розмовляли нею. У школі їх вчили читати, грамотно писати, пояснювали, чому так, а не інакше говорять. А оскільки вимова відрізняється від написання слів, навчали орфографії, для чого потрібно було заучувати правила правопису.
Дітей, які живуть в неукраїномовному середовищі, треба вчити самої мови, а не теорії.
Один із найбільш авторитетних фахівців багатомовності Франсуа Грожан (Francois Grosjean) вважає: «Не можна порівнювати маленьких мультілінгвів з одномовними дітьми» та наводить яскраву метафору: «Уявімо трьох спортсменів – один долає бар’єри, другий займається стрибками в висоту, а третій бігає на короткі дистанції. Несправедливо судити першого на змаганнях з бігу так само, як двох інших (чекати, що він буде стрибати так само високо, як стрибун-професіонал, і бігати так само швидко, як спринтер). Адже він майстер лише своєї справи».
Олена АЛЕКСЄЄВА