У журналі «Pamięć.pl» опубліковане дослідження, яке проливає світло на дитячі роки Анни Валентинович, відомої діячки антикомуністичної опозиції.
Її ще за життя називали Анна-Солідарність. Анна Валентинович поряд з експрезидентом Лехом Валенсою є однією з найбільш яскравих постатей профспілкового руху «Солідарність», символом незламності та боротьби з комуністичним режимом. Як з’ясувалося не так давно, героїня, яку охоче виносять на штандарти польські праві середовища, мала українське походження. І не всі в Польщі можуть погодитися з цим фактом.
А. Валентинович (1929–2010) від початку 1950-х років працювала на верфі у Гданську. Брала участь в організаціях, які захищали права робітників, чим викликала зацікавлення з боку комуністичної служби безпеки. Наприкінці 60-х її навіть намагалися звільнити з роботи, проте Анну захистили колеги. Під час грудневого страйку в 1970 році вона готувала їжу для страйкарів, наступного року представляла інтереси робітників верфі під час зустрічі з першим секретарем польської компартії Едвардом Ґереком.
У 1978 році Анна Валентинович стала співзасновницею Вільних профспілок (ВП) – організації, що боролася за права та свободи робітників. Незважаючи на погрози, свою позицію не приховувала, надавала свою квартиру як приміщення для зустрічі керівництва ВП. Через активну позицію Анну неодноразово заарештовували, допитували й погрожували звільненням з роботи. Зрештою, останню погрозу виконали – на початку серпня 1980 року, за кілька місяців перед досягненням пенсійного віку, Валентинович звільнили з гданської корабельні. Це стало причиною загального страйку, під час якого народився масштабний профспілковий рух «Солідарність». Страйкарі вимагали гідних умов життя для робітників, послаблення контролю комуністичної влади, але в першу чергу – повернення Анни на роботу.
Під час воєнного стану, запровадженого Войцехом Ярузельським, А. Валентинович інтернували. Пізніше її намагалися судити через участь у заходах з ушанування пам’яті робітників, котрі загинули під час страйку в шахті «Вуйек». Наприкінці 80-х громадська діячка дистанціювалася від Леха Валенси, звинувачувала його в тому, що під час круглого столу голова «Солідарності» пішов на угоду з комуністами. Зрештою, безкомпромісна позиція Анни Валентинович завадила їй знайти місце в польській політиці в 90-ті. До кінця життя Анна намагалася зберегти пам’ять про борців з комуністичним режимом. Загинула 10 квітня 2010 року в катастрофі літака президента Леха Качинського під Смоленськом.
Постать Анни Валентинович для польського антикомуністичного руху була настільки важливою, що, як з’ясувалося вже останніми роками, за діячкою шпигували близько 100 співробітників органів безпеки, а в 1981 році планувався навіть замах на її життя. Анна зіграла саму себе в культовому фільмі Анджея Вайди «Людина з заліза». Вже після смерті на її честь в кількох польських містах було названо вулиці та парки, встановлено пам’ятники.
Анна Валентинович мала і має особливе значення для польських правих – це її, а не Леха Валенсу, воліли бачити справжньою засновницею «Солідарності». Ідея, що саме вона має бути головним символом польського антикомуністичного руху 1960–1980-х років, знову набрала популярності цього року, після віднайдення в домашньому архіві колишнього керівника служби безпеки Чеслава Кіщака актів так званого «агента Болека», котрим, як вважають деякі історики, був саме Лех Валенса. Цю думку поділяють політики керівною партії «Право і справедливість»: якщо формальний лідер «Солідарності» є настільки дискредитованим, є ще більше підстав придивитися до постаті Валентинович.
Інформація про українське коріння Анни Валентинович вперше з’явилася в українській пресі після Смоленської авіакатастрофи, згодом потрапила до преси польської. Зокрема, про українське походження легенди «Солідарності» писав Мирослав Чех на шпальтах видання «Gazeta Wyborcza». Однак ці свідчення були доволі швидко розкритиковані «друзями» України.
Відомий борець із «бандеризмом» ксьондз Тадеуш Ісакович-Залеський писав у своєму блозі: «Після смерті Валентинович «дивом» на Волині знайшлася її родина. Так само як 400 років тому «дивом» у Москві (і аж двічі) знаходився царевич Дмитрій, син Івана Грозного. Якщо так і далі піде, то скоро можемо дізнатися, що Лех Валенса – це козак Валенсюк, який втік із Дикого поля, а двоюрідним братом Дональда Туска був Степан Бандера. Ну що ж, як немає власних героїв, треба їх красти в інших народів».
У серпні цього року в журналі польського Інституту національної пам’яті «Pamięć.pl» вийшло детальне дослідження гданського професора Іґоря Галаґіди «Незнане дитинство Анни Валентинович». Завдяки праці з документами Рівненського архіву, польському історику вдалося дізнатися наступне.
Згідно з офіційною версією, Анна народилася в Рівному 15 серпня 1929 року, в польській зем’янській родині Любчиків. Ще в дитинстві Анна втратила батьків та брата, вивезеного до Сибіру, згодом її пригріли добрі люди, завдяки яким вона потрапила до Варшави, а згодом на Помор’я. Як з’ясував Ігор Галаґіда, насправді Валентинович народилася в селі Сінне, в українській селянській родині Любчиків, послідовників популярного на Волині відгалуження протестантизму – штундизму. Через це ані ім’я Анни, ані чотирьох її братів та сестер не потрапили до місцевих православних парафіяльних книг.
Родина Любчиків не належала до заможних, але до приходу радянського війська в 1939 році мала свою землю, на якій працювала, – про це згадує сестра легендарної діячки «Солідарності» Ольга, котра досі живе недалеко від рідних місць. Перед війною А. Валентинович встигла закінчити 4 класи початкової школи. Мама Анни померла, коли та мала заледве 8 років, батько знову одружився. Вже під час війни мачуха Марія змогла організувати Анні підробіток у сусідній польській родині Телесницьких: вони володіли цукроварнею та взяли 12-річну дівчину працювати за їжу.
Телесницькі залишили Волинь взимку 1943 року, як стверджує сестра Ольга, – з лісу прийшли українські повстанці та повідомили «панів», аби забиралися, поки не стало гірше. Польська родина переїхала до підваршавської місцевості Мальцовізна й забрали Анну з собою, хоча батько дівчини Назар перед їхнім від’їздом намагався знайти дочку. У 1945 році Телесницькі переїхали на північ Польщі, як стверджує Ігор Галаґіда, вони ставилися до Анни не найкращим чином, сприймали її як дармову робочу силу, били, забороняли визнавати, що вона українка.
Батько Анни ніколи не припиняв пошуків дочки; він був єдиним із родини, хто вірив, що дочка жива. І в 1996 пошуки увінчалися успіхом – Анна Валентинович приїхала до Рівного й зустрілася з сестрою Ольгою. Назар Любчик до цієї зустрічі не дожив менше року.
Після цього Анна Валентинович майже щороку відвідувала своїх українських родичів, які вже мешкали не тільки на Волині, але й у Києві та Хмельницькій області. Планувала знову приїхати до України в серпні 2010 року, але доля розпорядилася інакше.
Автор дослідження про дитинство Анни Валентинович не подає причин, чому легенда «Солідарності» приховувала своє українське коріння, особливо після 1989 року. «Без сумніву, дитяча травма та втрата близьких дуже впливали на її життєві орієнтири. Приховування справжнього походження також могло бути спричинене тим, як польсько-українські відносини представляли за часів ПНР», – пише Ігор Галаґіда. Історик пропонує поглянути на нові сторінки біографії Анни Валентинович, аби зрозуміти, з якими випробуваннями зустрічалися люди з польсько-українського пограниччя і під час війни, і в пізніші роки. «Поневіряння та важка праця, яку мусила виконувати в чужих людей, великою мірою пояснюють вразливість [Валентинович] до людської кривди», – додає дослідник.
Варто підкреслити, що публікація статті «Незнане дитинство Анни Валентинович» отримала широкий резонанс не тільки серед дослідників, що займаються польсько-українськими відносинами, а й у правих середовищах. Текст, зокрема, прокоментував популярний останнім часом історик Славомір Ценцкєвіч, спеціаліст з історії «Солідарності», один із головних прибічників теорії про співпрацю Леха Валенси з комуністичними органами безпеки. На своєму профілі в мережі FacebookЦенцкєвіч зазначив, що стаття про Анну Валентинович була «написана виразно з української позиції і всю історію Анни Валентинович вписує у непотрібну польсько-українську суперечку». Чомусь приклад, який міг би послужити польсько-українському єднанню, Славомір Ценцкєвіч сприйняв не як спробу прояснити біографію героїчної діячки «Солідарності», а як її містифікацію та початок нового конфлікту довкола історичної пам’яті двох народів.
Олена Бабакова
Читайте також: Time визнав Анну Валентинович однією зі 100 найважливіших жінок 20 століття