У польському видавництві КІТ «Спілка живих поетів» / KIT «Stowarzyszenie Żywych Poetów» вийшов друком другий том поезії Анети Камінської «Кімната з видом на війну» / «Pokój z widokiem na wojnę». Презентація збірки відбулася 24 лютого 2024 року до річниці повномасштабної російської агресії проти України. Видання містить у собі 380 віршів, написаних у 2023 році. Разом вони становлять хроніку російсько-української війни, де поетка ділиться своїми емоціями та переживаннями. Сама ж збірка є логічним продовженням першого тому поезії, який був виданий у першу річницю початку повномасштабної війни у 2023 році та містить вірші, що були написані у 2022 році.
Анета Камінська – польська письменниця, яка вже понад 20 років займається перекладом української поезії. Вона є авторкою поетичних збірок: «Wiersze zdyszane», «zapisz zmiany» та «czary i mary (hipertekst)». Переклала на польську вибрані вірші Назара Гончара «Якби я», Галини Ткачук «Я та інші красуні», Христини Венгринюк «Довгі очі», Бориса Гуменюка «Вірші з війни» та низку авторських антологій. У 2020 році отримала премію «Literatura na Świecie» за переклад збірки віршів Юлії Стахівської «Усі можливі речі».
Про любов до української мови й культури, поезію війни, нову збірку віршів та плани на майбутнє – у розмові із «Нашим вибором».
Пані Ането, поділіться, як і коли у вас з’явилося зацікавлення українською мовою і культурою?
Моє зацікавлення виникло трохи випадково. У Варшаві 20 років тому я познайомилася з українською поеткою та перекладачкою Маріанною Кіяновською, яка була у Польщі на стипендії Gaude Polonia. Вона мала приготувати антологію поезії польських поетів. Я трохи допомагала їй знайти деяких авторів та книги.
Одного разу Маріанна якось переклала кілька моїх віршів і дала мені їх. Я подумала, що ітак нічого не второпаю, але повернувшись додому я прочитала їх і зрозуміла все, що там написано (я знала кирилицю, адже вивчала російську мову в школі). Тоді Маріанна якось сказала мені таким пророчим голосом, що «ти будеш перекладати українську поезію», а я тоді їй відповіла: «Маріанно, ти, мабуть, збожеволіла». Я тоді не знала української мови, літератури та й про Україну я теж мало що знала. Тому це здавалося мені абсолютно божевільною ідеєю. Проте, як виявилося, Маріанна мала рацію, адже за кілька місяців з її допомогою, а також її чоловіка Андрія Поритка, який є перекладачем польської прози, я почала перекладати українську поезію. Я їздила до України, зустрічалася там з новими людьми, знайомилася з поетичним середовищем та читала книжки. Я так втягнулася, що вже 20 років цим займаюся.
Ваші дві нові збірки поезій називаються «Pokój z widokiem na wojnę». Слово «pokój» тут означає мир чи кімнату?
Це гра слів. Проте, так насправді, мені йшлося про кімнату, а точніше мою кімнату, де я сиджу за комп’ютером, спостерігаю за війною і роблю переклади. Завдяки комп’ютеру я весь час на зв’язку з моїми друзями з України й можу з ними спілкуватися. Водночас у цій кімнаті я також приймаю знайомих з України, які часто ночують у мене. Це такий контраст, адже це кімната, де є мир, але якщо подивитися назовні, то за вікном цієї кімнати відбувається війна. Я весь час бачу цю війну і постійно з нею живу.
Якщо у пошуковику Google написати назву вашої збірки «Pokój z widokiem na wojnę» то показує іншу книгу з такою ж самою назвою, але про історію Ізраїлю. Це збіг?
Так, це звичайний збіг. Мій перший том з’явився у лютому 2023 року, а та книга про історію Ізраїлю авторства Константина Ґеберта дещо пізніше. Це просто збіг. Взагалі, як потім я дізналася, існує також польська музична група з такою назвою (сміється).
Темою обох ваших збірок «Кімната з видом на війну» є війна?
Так, це єдина і головна їхня тема. Це такий собі поетичний щоденник війни, літопис чи документальна поезія. Кожен вірш має зазначену дату написання і разом вони становлять певну хроніку. У своїх віршах я, можливо, приділяю менше уваги якимось подіям (наприклад, на фронті), а більше людям і розмовам з ними. Я описую свої розмови з близькими та друзями з України, які мені розказують, що у них там відбувається.
У новому тому поезії вміщено 380 віршів, які ви написали протягом 2023 року. Чи ви щодня пишете вірші?
Майже. Це свого роду мій щоденник. Бувають ситуації, коли я можу написати кілька віршів в один день, але може бути й так, що протягом двох тижнів я нічого не напишу. Наприклад, у моєму першому томі перший вірш був написаний 27 лютого 2022 року, а останній – десь на початку грудня 2022 року. Потім я мала невелику перерву і перший вірш до другого тому я почала писати 17 березня 2023 року і продовжувала аж до 29 грудня 2023 року.
Справді, в деякі дні я пишу багато, особливо якщо відбувається щось дуже інтенсивне чи емоційне, як, наприклад, смерть близької для мене людини. Я мала кілька разів такі ситуації. Наприклад, коли померла письменниця Вікторія Амеліна чи поет Максим Кривцов. Тоді я пишу значно більше.
Чи є якась різниця між першим та другим томом поезій?
Радше ні. Друга книга є логічним продовженням першої. Обидві книги про війну. Можливо там з’являються якісь інші теми чи події, але стиль той самий.
Чи буде третє видання?
Так, я вже працюю над ним. У збірку увійдуть вірші з 2024 року, а сама презентація традиційно відбудеться у річницю початку повномасштабної російської агресії.
Всі свої вірші ви пишете польською мовою. Чи пробували ви писати українською?
Ні (усміхається). Я знаю українську мову, читаю і перекладаю з неї, але я вивчила українську самостійно вже в дорослому віці. Я б не хотіла її паплюжити. Тому я пишу тільки польською. Хоча, дійсно, іноді в моїх віршах є якісь такі ігри з українською мовою як, наприклад, якась двозначність, або щось, що ти не можеш передати польською. Іноді я використовую якесь українське слово. Наприклад, у деяких віршах я пишу слова «перемога» чи інші слова, які можуть бути незрозумілі необізнаному польському читачеві.
Який вірш з обох збірок вам найбільше припав до душі?
Важко сказати. Я б взагалі хотіла, щоб ця книга не з’явилася на світ. Тобто, щоб не було жодних причин для того, щоб вона була написана. Але з іншого боку, я вдячна тим віршам, що вони були написані, тому що вони дозволили мені пережити цей важкий час. Якби я не писала вірші, то мені б було набагато важче емоційно пережити цю війну. Натомість писання віршів допомагає мені трохи полегшити цей біль, особливо в якісь такі складні, важкі моменти.
Я не можу сказати, що у мене є якісь улюблені вірші. У мене є вірші, до яких мені дуже важко підійти. Наприклад, це вірші про смерть моїх близьких і друзів. Вони є найважчими.
Проте таким найвідомішим є вірш «Розкладаю диван», який я написала ще 19 березня 2022 року. Він найчастіше цитується і має 5 незалежних перекладів на українську мову. Це був перший вірш, який я написала зовсім не так, як зазвичай. До цього часу я писала складні лінгвістичні вірші з різними метафорами та мовними іграми. Протеко ли почалася повномасштабна російська агресія, то у мене з’явилося відчуття браку мови. Мені здавалося, що я взагалі не можу говорити, не кажучи вже про те, щоб писати. Я намагалася писати вірші у своєму звичайному стилі, але слова зовсім не складалися.
Саме тоді в зовсім іншій, простій формі, я написала цей вірш. Спочатку у мене було навіть таке відчуття чужості. Ніби це був не мій вірш і мені навіть було трохи соромно за нього, але саме він став одним з найпопулярніших.
Вірш розповідає про те, як вперше мої друзі з України мали приїхати до мене в гості. Про те, як вони тут ночували, як я розкладала диван і готувала їжу для них. Про моїх гостей і те, як я їх приймаю. Сам вірш закінчується такими словами: «Розкладаю диван для двох мільйонів гостей з України. Розкладаю диван із видом на мир».
Тема війни зараз домінує в українській культурі. Чи не матиме це, на вашу думку, якихось негативних наслідків для її розвитку у майбутньому?
Це нормальний процес. Мої вірші є своєрідним різновидом терапії для мене і я думаю, що для інших авторів воно теж так працює, не залежно від того, чи вони пишуть вірші, прозу чи музику. Так само і для людей, які читають чи слухають ці твори. Це своєрідна форма терапії.
Наприклад, у Польщі тема Другої світової війни дотепер існує в літературі та протягом багатьох років вона була головною темою у мистецтві. Не тільки у літературі, але також у кіно, живописі тощо. Навіть до цього дня пишуться книги про війну. Автори підіймають якісь нові теми або показують окремі події минулого з різних боків. Вважаю, що тема війни буде присутня в українській літературі та культурі ще дуже довго. Думаю, що це добре, адже люди повинні проговорити це.
Звісно ж, буде втома, будуть якісь кризи. Потрібні також інші теми, і вони будуть з’являтися. Проте, розмовляючи з українськими поетами, я бачу, що зараз, навіть якщо вони планують написати вірш про щось інше, ніж війна, вони сідають за стіл і все одно пишуть про війну, тому що вона присутня скрізь. Навіть якщо цей вірш не буде безпосередньо присвячений війні, то вона однаково буде десь там з’являтися. Це природний процес. Я, наприклад, зараз теж не можу писати ні про що інше. Тобто, звичайно, хотілося б, щоб настав момент, коли я зможу писати не про війну, але він ще не настав.
Водночас є інша важлива річ. Ще у 2014 році українська поетка Любов Якимчук закликала українських авторів описувати російсько-українську війну, адже якщо вони цього не зроблять, то у світ вийде російська версія. Тому що в Росії створюються на замовлення різноманітні фільми, книги тощо. І якщо українці не створять своєї історії про цю війну, то світ знатиме російську.
Чи є якась підтримка з боку української держави на переклади та видання книг?
На жаль, ситуація не є дуже добра. Протягом багатьох років взагалі нічого не відбувалося. Лише у 2020 році Український інститут книги почав видавати гранти на переклади і я кілька разів користувалася ними. Натомість зараз триває війна, тому неможливо зробити щось більше, адже кошти ідуть на інші потреби. Проте в майбутньому треба буде надавати більшу підтримку перекладачам та займатися популяризацією української літератури за кордоном.
Сама грантова програма від Інституту книги існує й надалі. Наприклад, завдяки гранту ми нещодавно видали польською мовою збірку віршів «Плоди війни» Ярини Чорногуз. Це українська поетеса, яка зараз воює на фронті.
Що для вас означає Україна?
Для мене Україна – це передусім люди. Все почалося з Маріанни Кіяновської. Потім я почала їздити в Україну та знайомитися з поетичним середовищем. Україна – це мої друзі та знайомі. Ще до початку повномасштабної війни я щороку близько 2 місяців проводила в Україні. У мене є свої улюблені міста, куди я завжди їздила. Першим таким містом є Львів, тому що там живе моя подруга Маріанна і там дуже сильне поетичне середовище. Також я часто відвідувала Чернівці та Київ. Це такі три мої обов’язкових міста.
Коли я приїжджаю в Україну, то одразу залишаю свій багаж і йду до книгарні. Наприклад, до книгарні «Є» у Львові чи Києві. Навіть якщо це вже пізній вечір. Я йду й шукаю поезію. Шукаю книги, які нещодавно вийшли та купляю їх (сміється).
Розмовляв Дмитро Димидюк
Перший і другом том поезії «Pokój z widokiem na wojnę» можна придбати онлайн тут і тут.