Антон Птушкін – український журналіст, ведучий та відеоблогер. Його канал на YouTube, присвячений подорожам, має понад п’ять з половиною мільйонів підписників, хоч останнім часом відео там майже не з’являються. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Птушкін створив новий канал, який присвятив висвітлюванню російсько-української війни.
11 жовтня у польський прокат виходить перша документальна стрічка Антона Птушкіна «Ми, наші улюбленці та війна» – фільм про людей та їхніх домашніх улюбленців на тлі повномасштабної російської агресії. В центрі сюжету – звичайні українці та іноземці, що допомагали рятувати постраждалих тварин. В Україні стрічка отримала рекордні збори у ніші документального кіно.
«Наш вибір» поговорив з Антоном Птушкіним про ідею та процес створення стрічки «Ми, наші улюбленці та війна», про те, чому у кіно є дві версії і чим вони відрізняються, про те, як обирали героїв для стрічки, і які були складнощі під час зйомок.
Не секрет, що є різні версії фільму «Ми, наші улюбленці та війна»: українська та міжнародна (американська). В чому між ними різниця?
Це два різних фільми. Вони по-іншому зібрані. У стрічках різні історії та різна динаміка. Міжнародна версія була створена для телебачення, тоді як українська – для кінотеатрального прокату.
Українську версію монтував я – так, як бачив її з самого початку. Але стрічка – це копродукція України та Канади, і коли я відправив матеріали нашим канадським партнерам, компанії Yap Films, вони зібрали фільм по-своєму: для телебачення та з усвідомленням того, що саме цікаво американській аудиторії. А нам з самого початку було дуже важливо, щоб фільм показували, зокрема, в США і Канаді, і публіка його сприймала. Тож коли ми зрозуміли, що те, що зробили канадці сильно відрізняється від того, яким ми це бачили на самому початку, то вирішили, що зробимо версію для України.
Це так дивно насправді, що існує дві версії одного і того самого фільму.
Тобто в Польщі покажуть ту версію, яка була створена для України?
Так. Ми називаємо її кінотеатральною. Вона триває 78 хвилин, а міжнародна – 55.
Які історії увійшли до американської версії і яких немає в українській?
В американській версії немає історії про Артема ДементіяАртем Дементій – військовослужбовець із Запоріжжя, загинув під час виконання бойового завдання 9 травня 2023 року. Роком раніше, перебуваючи на службі на Донецькому напрямку, Артем прихистив собаку, якого назвав Кликом. Хотів привезти тварину донькам, але загинув. Після смерті Артема, його дружина Катерина вирішила відшукати тварину та забрати до себе., про пса БахмутаБахмут – це пес якого вивезли з України в Нідерланди. За кордоном прихистила Бахмута у себе Джоанна – власниця декількох інших собак., про зоопарки. Натомість там є історія про Тузлівські лимани та про масову загибель дельфінів. А в українську версію це якраз не увійшло. Я думаю, тема екоциду працює більше на американську аудиторію.
Потрібно розуміти, що йдеться не тільки про творчість і моє бачення. З самого початку ми хотіли достукатися до західної аудиторії. І навіть вибір теми був у цілому продиктований тим, щоб донести інформацію, в яких умовах зараз існує Україна. Тварини – це та тема, яка може допомогти достукатися до західного глядача навіть кілька років після початку повномасштабної війни.
Як відбувався пошук героїв для фільму?
Насправді проблема була не з тим, щоб знайти героїв, а з тим, щоб вибрати з усієї кількості історій якісь конкретні. Тварини від самого початку повномасштабної війни були на фотографіях на перших шпальтах видань – вони у певному сенсі стали символами цієї війни. Те, що увійшло до фільму – це всього лише 15-20% знятого матеріалу.
Мені здається, що найцікавіше в документалці, це коли історія персонажа розвивається. Тож саме такі історії стали для мене найцікавішими і саме вони увійшли до стрічки.
Зйомки фільму відбувалися не тільки в Україні. Наприклад, у стрічці є кадри з Нідерландів. Наскільки мені відомо, фільмування відбувалось також у Польщі. Чи матеріал, який був знятий у Польщі, увійшов до якоїсь версії фільму?
Ні.
У Польщі, ми трохи знімали Познанський зоопарк, бо туди було евакуйовано деяких тварин з України (Історія Наталії Попової – волонтерки і засновниці Центру порятунку диких тварин. Її зусиллями з України, зокрема, було евакуйовано 5 левів (лев, левиця та 3 левенят), які потрапили на перетримку до зоопарку у Познані – ред.).
І була ще одна неймовірно цікава історія – про людину, яка втратила собаку-поводиря під час війни. Цей незрячий чоловік знайшов нового собаку (абсолютно до цього не пристосованого) і сам навчив його усім необхідним навичкам. А потім ми допомогли їм приїхати до Польщі і отримати необхідне посвідчення собаки-поводиря, бо в Україні це зробити було неможливо. А без посвідчення з собакою навіть не можна зайти у транспорт.
Це дуже крута історія, та, на жаль, не всі історії, якими б неймовірними вони не були, можна добре зняти. Візьмімо, наприклад, історію Наталії Попової. Вона дуже тихо говорить. Через це, коли ми показали чернетку фільму нашим канадським колегам, вони навіть спочатку хотіли її історію прибрати. Однак, кардинально змінили свою думку, коли почали дивитися далі, і зазначили, що це одна з найцікавіших героїнь у фільмі.
Зрештою, неможливо у 78 хвилин вкласти все, що хочеш розповісти. Тому доводиться обирати.
А чи планується щось робити з матеріалом, який не увійшов до жодної з версій фільму?
Мені хочеться з ним щось зробити, адже такого матеріалу вийшло багато. Однак спочатку потрібно зрозуміти, скільки людей загалом подивиться цей перший фільм. Якщо оперувати даними, які ми отримали від українських кінотеатрів, то наразі маємо близько 30 тисяч переглядів. Ця цифра смішна, якщо порівнювати її, наприклад, з переглядами на YouTube.
З іншого боку, «Памфір» за шість тижнів українського прокату подивилось 76 тисяч людей. На мою думку, це одна з найкращих стрічок незалежної України, а її переглянула відносно невелика авдиторія.
Тому ми подивимось на показники VOD-платформVOD-платформа – з англійської video on demand – система індивідуального доставлення абонентові телевізійних програм і фільмів. Найбільш популярними платформами VOD є Netflix, Disney+, AppleTV, в Україні – Megago, SweetTV. і тоді вже можна буде подумати, що робити з рештою матеріалу. Мені здається, робити BTSBTS – це тип документального фільму, який показує процес роботи над кінострічкою. Часто в цих фільмах показують кадри, що не увійшли до основної версії фільму. з того, що не ввійшло до фільму для людей, які взагалі не дивилися цей фільм, немає сенсу.
Або, можливо, я зроблю тур з «Невиданим» (сміється).
Тур Україною? Чи іншими країнами Європи теж?
Насправді я опинився з фільмом у Польщі через те, що у нас з’явився дистриб’ютор – компанія, що спеціалізується на документальному кіно. Вони домовилися про продаж ліцензії і тепер я вже не контролюю, де може з’явитися фільм.
Так само як, наприклад, в Америці. Там право власності на стрічку має PBSPublic Broadcasting Service (часто вживається скорочення PBS) – американський суспільний мовник та телевізійна мережа. Є некомерційною організацією та найвідомішим провайдером освітніх телевізійних програм на громадських телеканалах у США.. І щоб зробити декілька благодійних показів, нам потрібно було отримати їхній дозвіл. Цікаво, адже фільм «Ми, наші улюбленці і війна» – це взагалі не їхній формат. До речі, саме вони випустили в Америці фільм «20 днів у Маріуполі».
Якщо це не формат PBS, як так сталось, що компанія таки погодилась транслювати ваш фільм?
PBS – це некомерційний суспільний мовник в Америці, який фінансується з держбюджету та пожертв приватних спонсорів. Саме через це вони можуть те, чого не можуть робити комерційні канали. Тобто показувати те, що вважають за потрібне, не зважаючи на рейтинги.
Коли я був на прем’єрі фільму в Америці, Фред Кауфман, головний продюсер програми Nature, в рамах якої і вийшов фільм, розповів, як він дізнався про стрічку, чому спочатку хотів від неї відмовитись, і що зрештою переконало його погодитись. Це теж дуже цікава історія.
Кауфман поділився, що на початках він планував відмовитись від стрічки, адже Nature випускає програми по типу National Geografic – щось красиве, наприклад, про слонів у Африці. Які тут можуть бути тварини на війні? Однак під час вирішальної розмови з нашими канадськими партнерами, компанією Yap Films, щось наче змусило змінити його думку, він уже навіть не слухав, що йому говорять, просто вирішив дати фільму «зелене світло». Він розповів, що у певний момент він просто відчув, що вони повинні це зробити. «Я знаю, це не наш формат. Але цей фільм потрібно випустити», – сказав він.
По реакціях людей в залі, наприклад, тут у Польщі, можна сказати, чи фільм відгукується глядачам?
Унікальність перегляду фільмів саме в кінотеатрах полягає в тому, що ти можеш прийти і разом з аудиторією подивитись цей фільм і на живо побачити реакцію людей. Це те, чого бракує в YouTube, де зворотний зв’язок у вигляді вподобань та коментарів (а ми знаємо, що читачі радше не напишуть схвальний відгук, ніж напишуть). Я сам вже понад 30 разів приходив подивитись свій фільм разом з аудиторією. Я також дивився його тут у ВаршавіРозмова відбулась 9 вересня, після допремʼєрного показу фільму «Ми, наші улюбленці і війна» у Варшаві..
Я вже знаю, коли люди під час фільму можуть плакати чи сміятися, і у мене вже є певні маркери, за якими я можу розпізнати наскільки сильною є реакція зали. І що цікаво, чим більша зала, тим сильніше люди реагують на фільм. Дивно, але певно працює колективне несвідоме. У Кракові, у кінотеатрі Kijów була найбільша зала – там зібралось майже 800 людей.
Я впевнений, що люди, які роблять документальне кіно, роблять це, зокрема, і через те, щоб приїхати на якийсь фестиваль і почути, як аудиторія реагує. Мені здається, що режисерами, зокрема, керує це бажання побачити свого глядача, розділити цей майже релігійний момент, дивитися фільм, який ти зробив, з іншими людьми.
Якщо повернутися до зйомок фільму. Можливо, були якісь емоційно чи фізично складні моменти?
Емоційно складно було, коли я дізнався, що Артем Дементій загинув. Це було на вокзалі у Києві о 7-й ранку. До мене просто підійшов чувак у футболці 3-ї штурмової бригади і сказав: «Привіт, ти знімав мого друга, він загинув місяць тому». Показав фотографію. І я побачив, що це Артем. Для мене це було так неочікувано, що я розплакався просто там, на вокзалі. Цей чувак був такий великий, кремезний дядько, і він підійшов, обійняв мене і сказав: «Це війна. Так трапляється».
Складно було також просто витримати півтора року – поки тривав процес роботи над фільмом. Я завжди був максимально відповідальним за те, що я роблю і не звик до того, що не все залежить від мене.
Але якихось надскладних зйомок насправді не було. Так, я був в Бахмуті, але це було восени 2022 року. Місто обстрілювалося, але там було багато людей і не так небезпечно, як мені здавалося.
Чи є історія, яка запамʼяталась найбільше?
Моя улюблена історія, напевно, – про пса Бахмута. Бо, по-перше, він для мене частково уособлює місто, якого уже немає, а по-друге, це історія про безумовну любов. Там є момент, коли Джоанна (одна з героїнь фільму, яка прихистила Бахмута у Нідерландах – ред.) каже, що вчора Бахмут впав у річку. З погляду передачі інформації цей момент ні про що. Але я його зберіг, тому що те, як вона це говорить, як розповідає про своє ставлення до собаки, показує наскільки вона його любить. І це мене завжди вражає, що люди, які живуть дуже-дуже далеко від України, так переймаються долею українських тварин.
Любов до тварин – це універсальна мова. Це мова людяності. Як сказала Ася СерпінськаАся Серпінська – одна з героїнь фільму, власниця гостомельського притулку для собак та котів. Разом зі своїми тваринами пережила російську окупацію у 2022 році., через ставлення до тварин, ти показуєш своє ставлення до інших людей. І в цьому фільмі я хотів показати, що українці дуже людяні. Що навіть попри війну, вони рятують життя. Адже кожне життя має значення.
Можливо була якась тварина, яка найбільше сподобалася чи з якою найбільше подружилися?
Це, звісно, пес Патрон. З нього все насправді і почалося. Я товаришую з його власниками та з чернігівськими саперами, а Патрон – це їхній символ. Тому ми часто бачимось. Патрон це вже бро.
У фільмі глядач може побачити різне ставлення до тварин у ситуації небезпеки окупації: історію людей, які готові були на багато жертв заради порятунку тварин, та історію Наталії Мазур, колишньої керівниці притулку в Бородянці, яка вирішила не випускати тварин з кліток під приводом, що це може бути небезпечним для людей. Чи була якась негативна реакція публіки на її історію?
Історія з Наталією МазурНаталія Мазур – колишня директорка притулку для собак у Бородянці. Коли на початку 2022 року місто було окуповане росіянами, багато жителів евакуювались з міста. Волонтери також намагались врятувати тварин. Однак Мазур, яка була відповідальна за 485 собак у притулку, залишила тварин без їжі та води у замкнених вольєрах. Внаслідок цього понад 200 тварин загинуло, а решта були виснажені. Зоозахисна організація UAAnimals намагались притягнути Мазур до відповідальності і зрештою її було звільнено з посади директора притулку і те, що я додав це у фільм, справді обурила спільноту зоозахисників. Деякі люди казали, що сам фільм хороший, але те, що ми показуємо Мазур – це погано. Вся зоозахисна спільнота впевнена, що вона була відповідальна за життя тварин у Бородянці: у неї був шанс випустити собак, принаймні відчинити клітки, але вона цього не зробила. І це в історії Київського регіону одна з найстрашніших трагедій, які трапилися з тваринами. З погляду зоозахисних організацій – вона не заслуговувала на своє слово у фільмі. Але це документальне кіно, і варто було дати можливість висловитися всім. Мазур пояснила, що вона зробила це, щоб захистити людей. І це теж має сенс.
Одне з питань, яке я ставив собі перед початком зйомок: наскільки взагалі доцільно ставити під загрозу життя людини, щоб рятувати тварин? Це риторичне питання і тут немає правильної відповіді.
Цікавий факт – після звільнення Київської області адопція тварин пішла вгору. Можливо, я не помічав цього раніше, але зараз, коли я йду вулицею, я бачу, що велика кількість людей адоптувала безхатніх тварин. Це взагалі риса здорового і розвиненого суспільства, коли ти не купуєш тварину, а йдеш в притулок і береш її.
Розмовляла Тетяна Шарапова