“Якщо війна завершиться завтра, з Польщі до України повернуться 80% біженців. З кожним роком тривання конфлікту охочих буде на 5-10% менше” - Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

“Якщо війна завершиться завтра, з Польщі до України повернуться 80% біженців. З кожним роком тривання конфлікту охочих буде на 5-10% менше”

0

проф. Конрад Пендзівятр, Економічний університет в Кракові

Від 24 лютого до Польщі прибули 2,9 млн громадян України, при цьому понад мільйон втікачів від війни рушив далі на Захід, передусім у Німеччину, Чехію та Італію. Станом на 20 квітня, 800 тисяч українців повернулися додому, а після деокупації Київської, Чернігівської та Сумської областей кількість перетинів кордону в обох напрямках майже зрівнялася. Як може далі розвиватися ситуація із біженською міграцією з України –  «Наш Вибір» запитав проф. Конрада Пендзівятра з Економічного університету у Кракові, дослідника близькосхідних та східноєвропейських міграцій.


Вже маємо кілька соціологічних опитувань, які намагаються спрогнозувати міграційну поведінку українців після вибуху повномасштабної російсько-української війни. Десь бачимо, що за кордоном хочуть залишитися 10 відсотків українських біженців, в іншому близько 30. Як варто інтерпретувати такі результати?

Я би ставився до цих відсотків обережно. Головний фактор, який визначає відсоток повернень з біженської імміграції додому це тривалість військового конфлікту. На другому місці можемо вказати окупацію регіонів ворожими військами та рівень знищення цивільної інфраструктури. Згідно з даними Управління верховного комісара Організації об’єднаних націй у справах біженців (УВКБ ООН), у світі нараховується 26 мільйонів біженців та близько 50 мільйонів внутрішніх переселенців. У випадку України пропорція наразі виглядає подібним чином: 4 мільйони біженців та близько 7 мільйонів осіб, які залишили свої домівки через війну, але знайшли прихисток в межах країни. А повномасштабний конфлікт як наразі триває недовго, і більшість цивільної інфраструктури є неушкодженою.

Для порівняння конфлікт у Сирії триває вже понад декаду, обстріли не припиняються, і з 5,5 мільйонів сирійських біженців повернулися лише 2%. Це набагато менше, ніж першопочаткова кількість тих, хто декларував бажання повернення. УВКБ у 2019 підрахувало, що до країни походження повернулися 300 тисяч біженців, дещо більше 1 відсотка втікачів. Тому що так мало хотіли? Ні, тому що у них вдома досі стріляють.

Звісно, не варто легковажити міграційні плани людей, але явище сучасного біженства міцно пов’язане з феноменом «безкінечних війн»: військових конфліктів, які після короткої фази високої інтенсивності входять у період епізодичних, але регулярних обстрілів, й так насправді ніколи не завершуються.

 

Дискусія про можливу біженську міграцію з України точиться від 2014 року. Сьогоднішній масштаб виїздів відповідає прогнозам дослідників?

Поки ситуація є кращою ніж у Сирії, де свої домівки залишили половина мешканців, а половина цієї половини тобто 25 відсотків виїхали з країни. Але знову ж таки, ключ — це тривалість війни. Чорний сценарій десятирічного збройного протистояння може передбачати навіть 10 мільйонів втікачів з України за кордон.

 

Що відрізняє українських біженців від близькосхідних?

Інтенсивні міграційні контакти з ЄС перед війною. На відміну від громадян багатьох азійських та африканських країн, українці мали можливості легального, довгострокового переїзду на Захід в рамках трудової міграції.

Як показують наші минулорічні дослідження серед українських внутрішніх переселенців з Донбасу, які почали залишати свої домівки ще вісім років тому, більшість з них воліє залишатися у тих українських містах, де опинилися в результаті виїзду у 2014. Хоча і перед 24 лютого вони могли організовано і легально потрапити до Європи. Міграція ж з Африки та Близького Сходу має характер нерегулярний, мешканці цих регіонів, якщо хочуть втекти за кордон від війни змушені користуватися послугами контрабандистів та наражати своє життя на небезпеку. Отже, міграційний тиск в Україні не був таким високим, бо ті хто хотів виїхати, могли зробити це і раніше.

Воєнне біженство не стало для українців єдиною можливістю потрапити на Захід. Це пояснення, чому наразі поїхало не так багато людей як могли б. І пояснення, чому багато хто хоче повернутися: бо якщо б хотів іммігрувати, зробив би це раніше. Інша справа, що планам повернення окрім тривалості конфлікту можуть завадити значні руйнування, як у Харкові, або окупація, як у Херсоні.

 

Сирія є негативним референтним сценарієм. А як виглядає ситуація, коли конфлікт все-таки завершився? Ірак протягом останніх десятиліть пережив дві масштабні війни та збройну боротьбу з терористами з ІДІЛ на півночі країни. Іракці після цього повернулися до своїх домівок?

Повернулася більшість іракських біженців, які рушили до сусідніх країн. Інша справа, що частина іракців стала подвійними або потрійними біженцями. Ті, хто у 2003-2004 тікав до Сирії, за кілька років мусили тікати вже звідти. Близько 2 мільйонів афганських біженців з хвилі 1980-1990-х повернулися додому за часів проамериканської адміністрації Хаміда Карзая, але після повторного приходу талібів у 2021 майже стільки ж знову залишили країну. Не виключено, що нерідко це ті ж самі люди. Тільки другий раз вони вже не повернуться. В Україні у 2014 тільки офіційно 1,5 млн людей мусили залишити свої домівки на Сході, а тепер значний відсоток з них переїжджає другий раз. Якими є їхні міграційні плани, для мене чи не найцікавіше питання.

У випадку іракців знаємо: якщо біженці, особливо подвійні або потрійні, діставалися не сусідніх, а далеких західних країн, то після кількох років перспектива їхнього повернення є майже нульовою. Норвежці мали проект, у рамках якого заохочували іракців та афганців повертатися додому в обмін на значні грошові доплати. Успіх проекту був більш ніж скромний; після довгої подорожі та багаторічних інтеграційних зусиль життя цих людей вже було там, а не в Іраку чи Афганістані. Час скрізь грає проти країн, які стали ареною військових дій.

 

А якщо порівняти українське біженство з подібними процесами у Європі: що про перспективи повернень може нам сказати досвід боснійців та хорватів, які тікали від сербської агресії у 1990-х?

Військові дії на Балканах тоді припинилися після кількох років, біженці їхали до майже сусідніх Німеччини, Австрії, Італії. У залежності від регіону, протягом десяти років після завершення війни додому повернулися від 50 до 80 відсотків боснійців, хорватів та косоварів. Я думаю, власне ця «виделка» 50-80 окреслює шкалу можливостей для України, але у випадку, якщо військові дії припиняться у короткій або середній перспективі, а знищення цивільної інфраструктури не нагадуватиме Другу світову війну.

Югославський конфлікт був вирішений гірше, краще, справедливо, несправедливо війна припинилася, а економіки Балкан завдяки закордонній підтримці почали відбудовуватися, і люди повернулися. Міграційні аспекти теж варто враховувати, якщо йде дискусія про варіанти зупинення війни. Коли українці будуть розмірковувати про повернення, для них питання стане так само: чи маю будинок, до якого можу повернутися, і чи після повернення матиму роботу.

 

Якщо війна закінчиться завтра…

То я переконаний, що більшість українців, принаймні тих, хто опинився у Польщі як біженці, повернуться додому. Щоправда, є ще таке питання, яка влада у Києві після війни? Опитані нами сирійські біженці у Швеції, так само як сирійські біженці у Туреччині міцно пов’язували перспективу повернення з кінцем режиму Асада. У випадку українців передумовою повернення є збереження української влади, не прихід промосковського режиму. Завершення військових дій, лімітовані знищення цивільних об’єктів, але президентом є, умовно, Янукович, це може знеохотити до повернення навіть понад половину українців.

Мій особистий прогноз: якщо війна завершується завтра, а в Києві зберігається демократична влада, повернуться 80, може навіть до 90 відсотків. Якщо конфлікт затягується, то кожного року матимемо мінус 5-10 відсотків тих, хто хотів би повернутися. Не варто забувати, що крім причин повернутися є ще причини залишитися. Діти у новій школі, пропозиція добре оплачуваної роботи, інтеграція з локальною спільнотою. Люди з часом матимуть все більше нових зв’язків, які просто не захочуть розривати навіть після укладення мирного договору.

 

Можливість довготривалої легалізації завдяки тимчасовому захисту, який отримали українські біженці, не стала геймченджером для тих, хто давно планував виїзд за кордон. Ця оцінка справедлива у випадку країн Центральної Європи, але що з Західною та Північною Європою?

Події після 24 лютого навряд чи стали поштовхом трудової міграції до Польщі, але можуть стати поштовхом трудової міграції до Ірландії чи Норвегії. Коли минулого року ми досліджували міграції з Близького Сходу та Північної Африки, то там зустрілися з явищем підлітки що погрожують батькам самогубством, якщо ті не заплатять контрабандистам за допомогу дістатися до Європи. Настільки молоді люди там бачать заблокованими перспективи легального виїзду. В Україні такого явища немає, двері до Європи не були зачинені. Але це не означає, що українці могли легко переїхати до кожної західної країни.

Прийняті тепер у низці країн Старої Європи законодавчі рішення значно лібералізують довготривалу легалізацію та працевлаштування українців, не тільки висококваліфікованих мігрантів, якої вони не мали дотепер. Тому мій прогноз про 80-90 відсотків повернень стосується українських біженців у Польщі. Якщо хтось поїхав західніше, особливо до країн високого соціального добробуту, які на відміну від Польщі мають спеціальні програми інтеграції, перспектива повернення стає менш певною. Додатково шанси на повернення знижуються, якщо у цих країнах вже перебував хтось з членів родини, тобто біженська міграція стала де-факто об’єднанням сімей, раніше ускладненим бюрократичними процедурами.

 

Прем’єр Польщі Матеуш Моравецький кілька разів заявляв, що Польща прийме стільки українських біженців, скільки буде треба. Чи реально є якась межа рецепційних можливостей, після якої мова йтиме не про ефективну допомогу, а про гуманітарну кризу?

Мене такі заяви непокоять. У Кракові останніми тижнями кількість українських дітей в школах зросла понад вдвічі. Для них бракує міжкультурних асистентів, а без їхньої допомоги не можна говорити про ефективне навчання та інтеграцію. Бо одна справа це дати біженцю теплу вечерю та прихисток на ніч, а інша запевнити комплексну багатомісячну підтримку родині з маленькими дітьми чи літнім особам. У другому випадку можливості кожної країни є істотно обмеженими, і їхня чесна оцінка це елемент грамотної міграційної політики.

Польські громадяни, НПО, міжнародні організації вже виконують титанічну працю, і власне працюють щоб перелаштуватися з кризової на системну допомогу новоприбулим. Це вимагає ресурсів, які можна примножувати, але теж до певного рівня. Тому я б особисто волів щоб прем’єр говорив, що надамо кризову допомогу стільком людям скільком потрібно, але у випадку допомоги систематичної вів переговори з іншими країнами ЄС про релокацію біженців. Як наразі маємо лише спорадичні ініціативи релокації, тоді як такі речі мають відбуватися згідно з міжурядовими порозуміннями. Так для відкритості, так для відповідальних рішень, які часом полягають у тому, аби людині запропонували якнайкращу допомогу в іншому місці.

Розмовляла Олена БАБАКОВА

В колажі використано фото українських біженців на вокзалі у Перемишлі, автор Мірек Прухніцкий та фото з деокупованого українського міста Бородянка, автор Алєсь Устінов.

Share.