Першого серпня 2020 року минуло сто років із дня народження людини, яка чи не найбільше в ХХ столітті була причетна до справи польсько-українського примирення, – Богдана Осадчука. Наступного ж року буде десята річниця з дня його смерті. «Український полонофіл», «візіонер польсько-українського примирення», «Дон Кіхот із Коломиї», «людина прикордоння» – це лише деякі з епітетів, якими називали Богдана Осадчука в численних статтях про його незвичну долю. Це була доля, близька сотням тисяч людей, котрі, як у середині буремного ХХ століття, так і зараз, з різних обставин, змушені були шукати себе за кордоном.
Богдан Осадчук народився в Коломиї в 1920 році. Дитинство та юність провів недалеко від Кракова, де його батько працював учителем. Публікуватися почав на початку 40-х років, зокрема писав до української газети «Краківські вісті». У 1941 році переїхав до Берліна, де навчався в Університеті ім. Гумбольдтів, який завершив у 1944 році. Одночасно з навчанням продовжував писати до «Краківських вістей», розпочав також співпрацю з газетою «Волинь», де редактором був Улас Самчук, а видавцем – Степан Скрипник, майбутній Патріарх Київський Мстислав. Після закінчення війни Осадчук зумів залишитися в американській окупаційній зоні Берліна завдяки непорозумінню: чиновник, що видавав документи місцевим жителям, помилково подумав, що місце народження – «Kolomea» знаходиться в Італії, і визнав чоловіка італійським мігрантом. Трохи згодом Богдан Осадчук почав співпрацювати з німецькою «Die Neue Zeitung» («Нова газета»), де писав про Східну Європу, а в 1952–1953 роках видавав німецькомовний бюлетень «Слово на тему Східної Європи». Ще до цього, в 1950 році, на Конгресі вільної культури в Берліні, познайомився з Єжи Ґедройцем та Юзефом Чапським, з чого почалася піввікова співпраця Богдана Осадчука з легендарним часописом «Культура».
Тут варто зробити невеликий відступ і згадати, у якому стані тоді перебували польсько-українські відносини. Повоєнні роки були чи не найважчим періодом для стосунків двох народів, окупованих комуністичними режимами. Ще дуже свіжими залишалися рани від злочинів на Волині та проведеної комуністичним польським урядом акції «Вісла». Крім того, середовище польських емігрантів сподівалося на повернення втрачених східних територій. У 1952 році на сторінках «Культури» було опубліковано лист ксьондза Маєвського із закликом забути про Львів, Гродно й Вільнюс та сконцентруватися на розвитку «повернених територій» західної Польщі. Після цієї публікації редакція отримала величезну кількість обурених листів, у яких Ґедройця звинувачували у зраді. У таких умовах українець Богдан Осадчук почав співпрацю з «Культурою». Писав спочатку про життя української еміграції за кордоном, паралельно починаючи співпрацю з українськими еміграційними часописами (серед яких «Сучасність», що з’явилася в 1961 році), у яких розповідав про польські справи й розвиток польської еміграційної політичної думки. Співпрацював також із багатьма німецькими та швейцарськими газетами. Паралельно дуже плідній публіцистичній діяльності Осадчук будував і наукову кар’єру – захистив дисертацію та працював в Українському вільному університеті в Мюнхені.
У «Культурі», Осадчук з 1952 до 1977 року був редактором регулярної «Української хроніки», у якій відкривав польському еміграційному середовищу життя українців як у Радянському Союзі, так і за його межами. Крім того, «Культура» стала основним дискусійним осередком польських та українських інтелектуалів тих часів. В умовах, коли про серйозну дискусію та обговорення важких питань між УРСР та ПНР годі було говорити, часопис був основним майданчиком, де такий діалог вільно тривав. Це дало можливість полякам та українцям в еміграції зрозуміти одне одного й попри роки комуністичної окупації не заморозити двосторонні стосунки в післявоєнних парадигмах, а ідейно розвиватися й підлаштовуватися під нові, спільні виклики. Саме результатом цієї еволюції двосторонніх відносин, стала стаття Юліуша Мєрошевського «Російський “польський комплекс” і простір УЛБ», яка стала основою ідеї, котру надалі назвуть «доктрина Ґедройця», – визнання й підтримка незалежних України, Литви та Білорусі в нинішніх кордонах. За думкою деяких публіцистів, саме завдяки «доктрині Ґедройця» у східноєвропейському регіоні вдалося уникнути сценарію балканських війн у дев’яностих роках. Натомість її поява не була б можливою без багаторічних дискусій польських та українських інтелектуалів.
Показово, що в 1990 році, під час польсько-української конференції в Яблонній, Осадчук був у складі саме української делегації, хоч, зі зрозумілих причин, не мав радянського громадянства та більше був пов’язаний із німецькими та польськими, а не з українськими середовищами. У тому ж році громадський діяч уперше після тривалої перерви приїхав в Україну.
Після падіння СРСР, Богдан Осадчук продовжив стежити й публікувати статті про політичну ситуацію уже незалежної України. Його погляд завжди був незалежним і глибоким, часто на відміну від пострадянських публіцистів усередині країни. Коли в одному з українських видань текст Осадчука відредагували, скоротивши його критику відомого в той час політика, він просто відмовився далі з ними співпрацювати. І хоча Осадчук писав в інші українські видання, все ж більше він був пов’язаний саме з європейськими газетами та журналами. Публікувався в «Культурі» до 2000 року, допоки журнал не припинив свого існування у зв’язку зі смертю Єжи Ґедройця. Також довгий час публікувався на сторінках газети «Rzeczpospolita». У 1994 році Осадчук отримав Орден за «видатні заслуги у справі польсько-українського примирення», а у 2001 році – найвищу польську державну нагороду – Орден Білого Орла.
Богдан Осадчук помер у жовтні 2011 року, на 91-му році життя. Він цілком виконав свою життєву місію, але Україні добре було б пізнати Осадчука. Можливо, в ХХ столітті не було людини, яка б більш глибоко й професійно розуміла історичний біль поляків та українців. І вкотре постаючи перед спільними проблемами в польсько-українських стосунках, нам варто зазирнути в статті Осадчука, його листування з Ґедройцем, його інтерв’ю. Адже ті питання, що виглядають для нас нездоланним бар’єром, уже були не раз проговорені, а успішні формули – знайдені.
Тому для всіх українських сил, що хочуть примирення з Польщею й спільного європейського майбутнього, Осадчук має стати героєм майбутнього. Нашого спільного майбутнього. Сподіваюся, не далекого.
Олександр ШЕВЧЕНКО
Читайте також: Не Ґедройцем єдиним. Речники польсько-українського порозуміння