Булінг у школі. Історії українських підлітків і батьків та коментарі психологів – Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

Булінг у школі. Історії українських підлітків і батьків та коментарі психологів

Дар’я Лобанова
Юлія Кириченко
5 Червня 2024
Булінг у школі. Історії українських підлітків і батьків та коментарі психологів
Дар’я Лобанова
Дар’я Лобанова

Шкільний булінг впливає на життя багатьох дітей. Діти, яких цькують у школі, часто відчувають слабку соціальну підтримку, відторгнення, іноді навіть повну соціальну ізоляцію, що може шкідливо впливати на їхній соціально-емоційний розвиток, підвищувати рівень тривоги та депресії, шкодити академічній успішності та адаптації. Досвід булінгу не є унікальним для українських дітей, що знайшли прихисток від війни у новій країні, проте вразливе становище, відсутність звичного кола підтримки та складнощі з адаптацією можуть робити їх зручною «жертвою» для цькування у колективах з порушеною груповою динамікою та проблемами з інтеграцією.  «Наш вибір» поспілкувався з підлітками та батьками про їхній досвід у польських школах, а також звернувся до психологів з проханням прокоментувати кожен з випадків. З міркувань безпеки, імена та впізнавані життєві обставини героїв було змінено.


Я не можу знайти взагалі нічого спільного між нами

Вероніці 17. Зараз вона живе у невеликому місті на південному заході Польщі, де навчається у «бранжувці» – галузевій школі, яка є аналогом українських закладів професійно-технічної освіти. Про перші дев’ять шкільних років, які минули у прифронтовій АвдіївціМісто в Покровському районі Донецької області України, у 2014-2022 роках регулярно потрапляло під ворожі обстріли та спроби штурму, станом на кінець 2016 року – найближча до Донецька (10 км) точка, підконтрольна українській владі. Від 24 лютого 2022 року місто весь час перебуває під вогнем, у 2023 – на початку 2024 велися запеклі бої за місто.З 17 лютого 2024 року окуповане військами РФ., дівчина розповідає охоче і з запалом: про музейну класну кімнату, до якої всім класом з околиць збирали вишиті сорочки, рушники, старі книжки і газетні вирізки, про виграний конкурс з малювання і поїздку до Києва, про класну керівничку, яка щиро любила дітей і завжди знаходила креативні способи їх підтримати. Коли ж мова заходить про клас, у якому вона вчиться зараз, дівчина починає помітно нервуватися, бере паузу, аби підібрати слова, а потім сумно каже, що абсолютно не розуміє, як знайти спільну мову з однокласниками, адже не бачить між собою і ними нічого спільного. «У мене іноді є відчуття, що я ніби потрапила у серіал про 90-ті: дешева яскрава косметика, величезні бульбашки з жуйки, яку потім приліплять до парти, стільця чи просто стіни, лайка, якою навіть не сваряться, а просто розмовляють, енергетики і слабоалкогольні напої розпиваються на перервах під вікнами школи, а одноразкиОдноразові електронні сигарети куряться прямо на уроках. Розумієте, стоїть вчителька на уроці, і щось пояснює прямо в клубах задушливого пару. Я серед них не те що біла ворона, а якась червона панда. На початку їм було весело чіплятись до мене – коментувати вбрання, колір волосся, брати без дозволу мої книжки чи інші речі та сміятися з них, потім, мабуть, стало нудно, бо я намагалась не реагувати на їхню поведінку. Це було нелегко, після кожного разу було огидно, липко, хотілося годинами стояти під душем після дня в школі, аби змити з себе ці відчуття, іноді фізично нудило. Зараз я йду на заняття стиснувши зуби і повторюючи про себе як мантру, що треба просто пережити цей день. Згадую фразу з серіалу Оповідь служниціАмериканський вебтелевізійний серіал, заснований на однойменному романі канадської письменниці Маргарет Етвуд про дистопічну екологічну катастрофу, інституціоналізоване сексуальне насильство та сурогатне материнство у проєкції на США  –  “Nolite te bastardes carborundorum”, не дай виродкам тебе знищити, і це дає мені сили дотерпіти до кінця занять, а потім я йду малювати, читати книжку, грати в настільні ігри зі своїми українськими знайомими, і не думати про школу до наступного ранку», – ділиться Вероніка. Крім навчання, дівчина вважає своєю задачею піклування про маму, якій важко дається адаптація в новій країні: «Вона весь час сумна, знесилена, майже нічого не хоче. Я намагаюсь її під різними приводами затягнути на зустрічі в місцеву організацію, що допомагає українцям, і куди я ходжу грати і малювати. Іноді вдається, їй подобаються майстер-класи з рукоділля, – після них мамі ненадовго стає легше, вона навіть усміхається, коли показує мені, що зробила на заняттях. Але в цілому я розумію, що повинна покладатися лише на себе».

 

Нікіта Карімов, психолог

«Згідно з теорією розвитку, підлітки вже мають сформоване особистісне ядро, на яке можна спиратись у кризовій ситуації, проте їхній мозок фізіологічно все ще не здатний тривало витримувати ті рівні відповідальності і напруги, які характерні для дорослого життя. Звісно, за відсутності дорослих, які здатні адекватно піклуватись про дитину в цей період, підліток буде здатним вижити, але за рахунок цього інші задачі розвитку доведеться надолужувати тоді, коли достатня емоційна безпека буде сформована. А основними задачами в цьому віці є сепарація від батьків (що можливо тоді, коли опора на стосунки була достатньою) та зміщення фокуса на розбудову рівноцінних горизонтальних стосунків. Коли ситуація складається таким чином, як в історії Вероніки, важливим є шанс знайти таку групу однолітків, з якими б можна було себе відчувати “на рівних”, і отримувати підтримку там. Сили рухатись далі з’являються там, де людина не почуває себе самотньою. І якщо соціум має облаштовані системи для дітей та підлітків у вигляді шкіл, коледжів, гуртків тощо, то дорослі у період адаптації в новій країні часто залишаються в ізоляції. Гостра стресова реакція може виникнути на будь-які різкі зміни, і важливо, щоб люди, які потребують допомоги, мали достатній доступ до соцпідтрімки та, наприклад, програм адаптації. Адекватна підтримка з боку державних інституцій чи громадських організацій, які мають достатньо ресурсів та кваліфікацій, аби працювати з цілими родинами, дозволила б своєчасно ідентифікувати подібні ситуації та допомагати батькам знову бути батьками, не допускаючи викривлення ролей в родині та дозволяючи дітям гармонійно розвиватись», – коментує психолог Нікіта Карімов.

У школі він ображав мене, а після занять був моїм найкращим другом

Назару 13. Разом з мамою він приїхав до Польщі з Києва у червні 2022 року, одразу після закінчення 5 класу в українській школі. Аби допомогти сину адаптуватись, мама Назара Світлана віддала його у міжнародний літній табір у Варшаві: діти вчили англійську, грали, ходили на екскурсії містом і в кіно, влаштовували квести і конкурси. Хлопець зізнається, що, попри насичену програму і англійську мову спілкування в таборі, діти все одно ціле літо трималися окремими групками: українці з українцями, поляки з поляками, уникаючи спілкування одне з одними більшого, ніж «привіт» і «передай мені ручку». У вересні Назар вступив до 4 класу польської школи. «Нас спочатку було троє українців у класі, протягом року прийшли ще дві дівчини, у п’ятому класі двоє “стареньких” пішли, прийшла ще одна “новенька”. Жодного разу, коли нові учні з’являлись у класі, їх ніхто не представляв, не було моменту: “ось діти, це Назар, він з України, тепер він вчитиметься у нашому класі,” чи чогось такого, ми всі просто сідали на вільні місця і сиділи там, поки йшли уроки. Перші місяці я взагалі майже нічого не розумів, але вчителі особливо і не звертали на нас уваги. Головне було сидіти тихо і не заважати. Я грав у телефоні, мій сусід дивився відео в Тік Ток у навушниках. Класна керівничка говорила з нами російською, коли треба було щось організаційне повідомити, але ці розмови були типу “Как у вас дєла, всьо харашо? Ну і харашо” / “Як у вас справи, все добре? Ну і добре!”, ми навіть не встигали зреагувати якось, а вона вже пішла. Однокласники чіплялись до мене спочатку якось в’яло, ніби без особливого ентузіазму. Моєму другові діставалось більше – на відміну від мене, він на зачіпання відповідав, огризався, навіть сам вивчив кілька образливих слів польською, аби кричати їх у відповідь. Це, щоправда, призводило тільки до дурних ситуацій, коли його довго пошепки провокували прямо на уроці, він не витримував, викрикував щось образливе, і тоді вже він, а не кривдники, отримував зауваження від учительки, яка при цьому на всі образи в нашу адресу реагувала тільки закликами не шуміти і не заважати їй вести урок. Тобто до самого булінгу питань в неї особливо не виникало. Один з групи особливо активних кривдників, Міхал, якось дочекався мене на шляху зі школи додому. Це було вже у п’ятому класі, здається. Пам’ятаю, як я перелякався, коли побачив, що він на мене чекає. А він такий: “Ну що ти, як справи? Хочеш на ровері покататись парком?”. І ми стали спілкуватись після уроків, їздити на прогулянки, він пару разів приходив до мене в гості пограти в комп, і взагалі виявився нормальний, веселий. Але проводили разом час ми тільки після школи. Він попросив, аби я затримувався ненадовго після уроків і виходив тільки коли всі вже пішли, щоб ніхто не бачив, як ми йдемо додому разом. Пару разів він навіть намагався якось невпевнено щось сказати на наш захист типу “ну добре, вистачить вже”, але тоді його ж друзі починали насміхатись над ним самим, тож він перестав заступатись і почав ще більше параноїти, що нас можуть побачити разом. Зрештою, в школі ставало все нестерпніше, і в травні чи червні я попросив маму перевести мене кудись. З цього навчального року я перейшов до української школи. Стало набагато краще – і вчитися рідною мовою легше, і немає постійного очікування знущань». Мама хлопця Світлана розповідає, що не розуміла, як їй поводитися з попередньою школою сина. Кілька разів на зустрічах з класною керівницею вона порушувала питання булінгу в класі та необхідності реагування на нього, але у відповідь чула щось абсолютно нерелевантне до ситуації, на кшталт «Ой, у вас такий чудовий хлопчик, все буде добре, не нервуйтеся». «Я почувалась ніби чи то в дурній комедії, чи то в психіатричній лікарні, де зі мною говорять як з дитиною чи розумово відсталою. Рівня мови не вистачало для того, щоб самостійно йти і говорити з дирекцією. Як і часу, аби це робити, шукати якусь підтримку, – я працювала повний робочий день без можливості піти з офісу раніше, аби вчергове поспілкуватися з людьми, які жодним чином не хотіли вирішувати проблему чи навіть називати булінг булінгом, кривдників кривдниками, а власну недбалість – недбалістю. Я просто плюнула на них, і зосередилась на тому, як мені самостійно підтримати свою дитину. Проводила з ним більше часу за приємними заняттями, домовилась, що з нового року він точно не навчатиметься в цьому класі, знайшла українську школу, яка його прийняла. Хоча платне навчання “з’їдає” немалу частину бюджету, я все одно радію, що так вчинила. Єдине що тривожить – це статус українських шкіл у новому році в контексті нових вимог щодо шкільного обов’язку, але керівництво школи обіцяє прояснити все найближчим часом. Дуже сподіваюсь, що не доведеться знову все змінювати», – розповідає Світлана.

 

Валерія Валова, кризова психологиня

Валерія Валова, гештальт-терапевтка і кризова психологиня, коментує: «Ситуації, коли кривдник поза шкільним колективом може намагатися заприятелювати з дитиною, яку цькують, насправді не такі вже й рідкі. Такі приклади вчергове підкреслюють різницю між булінгом, який є системним явищем, побудованим на певній культурі, притаманній групі, і міжособистісним конфліктом, який може бути вирішеним між конкретними людьми. Зазвичай, відмова підтримувати людину, яка на твоїх очах потерпає від цькування, навіть якщо вона тобі досить симпатична, ґрунтується на страху опинитися в цій системі на місці жертви, самому зіткнутись із висміюванням, глузуванням, а іноді і з фізичним насильством. Аби уникнути такої долі, підлітки можуть навіть демонструвати крайні форми презирства і жорстокості, боячись, аби їх не запідозрили у співчутті до жертви булінгу і не ототожнювали з нею. Водночас добре ставлення поза школою може свідчити про те, що підліток знає на власному досвіді як це, коли тебе цькують, або ж просто має добре розвинену емпатію. Взагалі, цей приклад добре ілюструє, як булінг шкодить всій групі, а не лише окремій жертві: діти замість гармонійного розвитку і досвіду побудови дружніх стосунків можуть перетворитися на клубок сорому, страху, провини, тривоги, жалю, та інших важких переживань».

Мені спокійніше, бо знаю, що мама за мене вступиться 

Дванадцятирічний Анатолій живе з мамою Мариною у Варшаві від березня 2022 року. Вже у квітні 2022 він пішов у підготовчий четвертий клас польської школи, а з вересня вчився у загальному п’ятому класі. Цей рік хлопець був зосереджений на вивченні польської мови та надолуженні шкільної програми, дружні стосунки мав переважно з іншими українськими дітьми, що вчились у тій самій школі. «У їхньому класі є групка хлопців, які поводяться досить агресивно. У п’ятому класі особливих скарг не було, проте в шостому вони стали зухвалішими: насмішки і образливі коментарі переросли у фізичні дії, вони могли штовхатись, відбирати особисті речі, чіплятись до інших дітей у роздягальні», – розповідає Марина. «Син не те щоб дуже скаржився, скоріше, між іншим, згадував про окремі випадки. Я помічала, що він менш охоче став ходити до школи, частіше просився залишитися вдома чи відпросити його з деяких занять. Кульмінацією стало, коли він подзвонив мені посеред дня і сказав, що ці хлопці прямо посеред уроку вивернули його рюкзак, викинувши всі речі на підлогу, а вчителька жодним чином на це не відреагувала. Звісно ж, я одразу зателефонувала до заступниці директора, і вже наступного дня прийшла в школу для розмови з адміністрацією. Ще від початку навчання Анатолія в цій школі, у нас склалися гарні стосунки з дирекцією, тому я розраховувала на підтримку і допомогу. Директорка школи і класна керівниця одразу стали розбиратись в ситуації, кривдників запросили на розмову до шкільного педагога і психолога, звернулись до їхніх батьків. Моєму сину пояснили, до кого звертатись у разі будь-яких подібних інцидентів, та запевнили, що нададуть усіляку підтримку. З нового навчального року нам запропонували місце в паралельному класі, у якому навчаються тільки українські діти, а вже зараз Анатолія звільнили з останніх уроків та фізкультури, аби уникнути ситуацій, де він може опинитися наодинці з кривдниками в роздягальні чи дорогою додому». Сам хлопець каже, що після цієї ситуації почувається спокійніше і безпечніше: «Ці хлопці нікуди не ділись, і все ще можуть когось образити, але я знаю, що мама мене захистить і що мені є до кого звернутись у школі. Треба просто дотерпіти до канікул, а в новому класі буде краще».

 

Нікіта Карімов, психолог

«Підтримка значущих дорослих є надзвичайно важливою у формуванні в дитини будь-якого віку почуття безпеки і стабільності. Саме на цьому фундаменті будується цікавість до навколишнього світу та інших людей, що є запорукою побудови стосунків, у тому числі з групою. Вибір деяких батьків “не втручатися в дитячі проблеми, дати дітям розібратись самим” часто насправді призводить не до самостійності, а до формування у дитини почуття самотності, покинутості, розчарування і страху. На прикладі Анатолія ми бачимо, як підтримка з боку дорослих (і мами, і шкільного персоналу) дає йому надію і потроху повертає відчуття впевненості і безпеки, які були порушені поведінкою кривдників», – коментує психолог Нікіта Карімов. 

 

Найважливіше для дітей і підлітків, яких цькують, – це підтримка дорослих і розуміння, що вони (їхня національність, зовнішність, мова, одяг, поведінка) не є причиною булінгу. Що у кривдника є власні психологічні причини такої поведінки, яка відбувалася б, навіть якби вас взагалі не було у цьому колективі, бо коли в людини є бажання цькувати, вона знайде можливість і привід це бажання задовольнити. Єдине, що справді здатне стати на противагу булінгу – це політика нульової толерантності до насильства у будь-якому прояві, яку чітко транслюють дорослі, і якій вчать дітей. Справа школи – пояснити, що булінг не є ані нормальним, ані неуникним процесом, що помічати та засуджувати його є спільною відповідальність всієї групи, і дітей, і дорослих. До дітей потрібно систематично і невтомно доносити інформацію про те, що цькування, постійні насмішки і образи, а тим більше фізичне насильство перестають бути особистою справою дітей, з якою можна впоратися самостійно. Наголошувати, що якщо ти відчуваєш подібні дії на собі або є свідком такої поведінки, направленої на когось іншого – треба обов’язково повідомити про це дорослих. Якщо з певних причин неможливо поговорити про це в школі – скажи батькам, не можеш довіритись батькам – знайди іншого дорослого: ведучу гуртка, психолога, батьків подруги, хрещених, дальніх родичів, але тільки дорослі здатні вплинути на ситуацію і покращити її. 

 

У Польщі для дітей та підлітків існує телефонна лінія довіри 116 111 Фонду «Даємо Дітям Силу», дзвінки на яку є безплатними та анонімними. Консультації українською та російською мовами доступні щоденно з 14:00 до 00:00, польськомовні консультанти працюють на лінії цілодобово.  

Дар’я Лобанова

Читайте також: Булінг у школі: що робити батькам? Поради психолога

Новини від “Нашого вибору” в Телеграмі
підписатись