Популярне гасло в польсько-українських відносинах «Без вільної України не буде вільної Польщі» перефразувала лідерка білоруської опозиції Світлана Тихановська – «Без вільної України не буде вільної Білорусі». Це гасло з вуст Тихановської прозвучало у Варшаві на Варшавському безпековому форумі кільканадцять днів тому, а інтернет-видання «Українська правда» під таким заголовком розмістила повний текст звернення до українців та українського президента від лідерки демократичного руху Білорусі. Хоч Україна офіційно звинувачує режим Лукашенка у співучасті у війні на боці Росії, та все ще досі не розірвала дипломатичних відносин з Мінськом. Також далеко не безхмарними є і відносини офіційного Києва з лідеркою демократичних сил Білорусі Світланою Тихановською. Але повномасштабна війна Росії проти України все більше додає аргументів до твердження, що «без вільної України не буде вільної Білорусі, а невільна Білорусь завжди буде загрозою вільній Україні».
В Україні про Білорусь знали доволі мало, зрештою, навіть зараз медіа недостатньо говорять про процеси в Білорусі, за виключенням тем, які безпосередньо пов’язані з війною Росії проти України. Ще донедавна українські соціологічні опитування показували, що білоруський диктатор Олександр Лукашенко користується популярністю серед українського населення. Часто представники білоруського демократичного руху ніяк не могли зрозуміти, чому в Україні, яка пережила Майдан та вибрала демократичний шлях розвитку, в опитуваннях громадської думки авторитарний Лукашенко займав першу позицію, як «лідер іноземної держави, до якого ставились позитивно». Так, ще в кінці 2019 року соціологічна група «Рейтинг» оприлюднила результати свого дослідження, в якому 66% опитаних позитивно оцінили Лукашенка, на другому місці тоді опинилась лідерка Німеччини Ангела Меркель (60%) і на третьому з 48% підтримки президент Польщі Анджей Дуда. Українські медіа фактично не цікавились подіями в Білорусі, в основному у суспільстві домінувало два твердження про північних сусідів – «чисті і добрі дороги» та «Лукашенко, як стримуючий фактор у Білорусі проти прямих впливів Росії». Щодо доріг та чистоти, то тут дійсно важко сперечатись, а от щодо «стримування впливів Росії», то це твердження було сильно перебільшене. Особливо Лукашенка підтримували мешканці східних та південних регіонів України, де часто ностальгували за часами СРСР. Бо саме Лукашенко уособлював керівника держави родом з Союзу.
Ситуація у ставленні українців до білоруського диктатора почала змінюватись після сфальшованих президентських виборів у 2020 році та масових протестів білоруського суспільства. Вже у вересні 2020 року понад 45% опитаних в Україні підтримали дії протестувальників і лиш 31% схвалили дії Лукашенка. Білоруського диктатора тоді позитивно сприймало 45% опитаних. Найбільший відсоток тих, хто не підтримав Лукашенка у його придушенні протестів були виборці колишнього президента України Петра Порошенка – 81%. Виборці ж Володимира Зеленського дещо розділились у своїх симпатіях, однак і серед них більшість опитаних – 49% підтримали протести проти Лукашенка. І лиш прихильники проросійських партій та політиків в Україні у своїй більшості далі зберігали симпатії до дій білоруського диктатора, таких виявилось аж 71%. Тож, значний спад підтримки та симпатій українців до білоруського диктатора відбувся внаслідок протестних акції у Білорусі в 2020 році. Цей спад також показали опитування групи «Рейтинг» у вересні 2021 року – тоді позитивно ставились до Олександра Лукашенка вже 34%, а от негативно – 59%.
Не зважаючи на те, що після сфальшованих виборів офіційний Київ не визнав Лукашенка як легітимного президента, не відбулось і суттєвого зближення української влади з лідеркою демократичних сил Світланою Тихановською, яка оголосила про свою перемогу на виборах у Білорусі. З самого початку протестних рухів у Білорусі досить велика частина українських публічних та політичних діячів палко підтримала ці протести. Однак, білоруські протестувальники однозначно почали заявляти, що їхні протести мирні і не варто жодним чином їх порівнювати до українського Майдану. Український Майдан у Білорусі, особливо після окупації Росією Криму та початку війни проти України в 2014 році, переважно сприймався як щось небезпечне, загрозливе, що призвело згодом до російської агресії, війни. Таке сприймання було не лише серед пересічних мешканців Білорусі, але й серед деяких представників демократичного руху. Білоруська громадська активність зробила акцент на масовості протестів, але виключно на мирному їх характері. Лукашенко, застосувавши державний терор, зумів придушити своїх противників, а більшість суспільства застрашити – протести припинились. Світлана Тихановська покинула Білорусь та розпочала свою діяльність в еміграції.
Те, що не менше дивувало симпатиків білоруських протестів в Україні, ніж категоричність щодо аналогій з Майданом, був також і факт втечі деяких білоруських активістів до Росії. Частина українців ніяк не могла зрозуміти того, як противники Лукашенка, людини пов’язаної з Москвою, можуть шукати собі прихисток у Росії – країні, яка екзистенційно є ворогом вільної, демократичної Білорусі, за яку виступали протестувальники. Згодом білоруські активісти будуть говорити про російських провокаторів, які від самого початку протестного руху були залучені до нього. У цьому є сенс, але й фактом залишається те, що ментально для частини білорусів Росія не сприймалась як основний ворог білоруськості. У боротьбі проти Лукашенка частина його противників повірила, що Росія може їм допомогти. Це, схоже, є однією з ключових помилок білоруського демократичного руху, яка і досі не забута в Україні. Варто лиш пригадати перші публічні заяви Світлани Тихановської. У них лідерка білоруського демократичного руху спочатку уникала чіткої відповіді про статус Криму, а також апелювала до Володимира Путіна, щоб той став модератором переговорів між нею та диктатором Лукашенком.
З початком широкомасштабної війни Росії проти України білоруська демократична спільнота зайняла цілком однозначну та чітку позицію – повна підтримка України і засудження дій Росії. Варто було б, щоб українська влада цей факт адекватно оцінила і озвучила свою стратегію співробітництва з білоруським демократичним рухом. Білоруський ж диктатор Лукашенко фактично вступив у війну на боці Росії і де-факто воює проти України. Російські літаки, ракети, російська армія атакують Україну з території Білорусі. Україна називає Білорусь співучасником війни, але не розриває офіційно дипломатичних відносин. Хоч і українські дипломати пояснюють у чому полягає така логіка дій з боку України (захист українських громадян на території Білорусі, ілюзорна спроба стримати Лукашенка від перекидання своєї армії на території України), однак вона доволі слабка та малодієва.
Небезпечною є тенденція зросту негативного ставлення до білорусів як народу загалом зі сторони українців. На це впливає кілька фактів: фактична співучасть Білорусі у війни Росії проти України та неспроможність білоруського суспільства цьому зарадити. Емоції частини українців можна зрозуміти, хоч підсилювати негативні коментарі у бік білорусів не варто. Особливо українська влада має подбати про вибір риторики щодо білорусів та Білорусі загалом. Основним для України аргументом, чому не варто ставити на один щабель росіян та білорусів, має бути аргумент неімперської ментальності білорусів та імперської у росіян. Білорусь, як і Україна, не має імперських амбіцій, хоч на відміну від України, їй поки важко дається побудова власної ідентичності. Російська культура настільки сильно витіснила білоруську і стала частиною білоруської ідентичності, що процес повної відмови від російської культури для багатьох білорусів і надалі залишається болючою темою. Україна теж це проходить, хоч дещо в інший спосіб та з більш сформованим самоусвідомленням самих себе, зрештою, не останню тут позитивну роль відіграла свого часу і офіційна політика держави.
Процесові діалогу між українцями і білорусами також мають сприяти і самі білоруси. Усвідомлення того, що білоруські добровольці не так воюють за Україну, як за цінності, які для наших народів мають бути універсальними – свобода вибору, звільнення від російського впливу. Бо без перемоги над Росією нема шансу на становлення демократичної Білорусі, а цю перемогу зараз можуть здобути українці за підтримки союзників. І одним з таких союзників можуть бути і білоруси, які перестануть жити образами чи доріканням, а готові будуть і до втрати найдорожчого – життя (що ми бачимо на прикладі білоруських добровольців з полку Каліновського). Без такого посвячення свободу вибороти неможливо, враховуючи те, що Росія готова на все заради свого панування та домінування.
Ольга Попович —
політична оглядачка, історикиня, головна редакторка «Українського Альманаху», членкиня ради фонду «Наш вибір».