Як живеться більш ніж мільйону польських мігрантів у Британії, яку допомогу їм пропонують громадські організації та чому так важко повернутися з імміграції додому, – про це говоримо з Ґосею МакКейн, директоркою НУО «Merseyside Polonia» з Ліверпуля.
Скільки осіб зараз нараховує польська громада у Британії?
Є офіційна цифра – 800 тисяч, неофіційно йдеться навіть про півтора мільйона поляків. Говорити про конкретну цифру важко ще й тому, що для поляків британський кордон є відкритим, постійно хтось приїжджає або повертається додому.
Чи доречно казати про польську спільноту в Британії, чи коректніше вживати множину – польські спільноти?
Це залежить від того, як на це подивитися. Найбільша кількість іммігрантів із Польщі живе в Лондоні, але там людей об’єднують не стільки громадські організації, скільки бізнес. Звісно, є щось таке, як Спільнота поляків Великобританії, є польські школи, гарцери. Поза столицею популярністю користуються локальні польські організації. Я якраз представляю такий осередок із Ліверпуля – «Merseyside Polonia». У нашому місті є польська школа, в церквах відбуваються польські меси, є щось на зразок польської бібліотеки. Звісно, в місті є також польські магазини та дрібний бізнес. Маю сказати, що багато організацій створювалося на початку 2000-х, коли Польща вступила до ЄС і все більше поляків їхало до Британії, але частина з цих ініціатив уже не діє. Тримаються ті, хто дійсно щось робить для суспільства. Для нашої організації дуже важливо, аби те, що ми робимо, сприяло інтеграції та поглибленню співпраці з місцевими мешканцями. Усі наші заходи відбуваються і польською, і англійською, аби до них могли долучитися всі зацікавлені.
Ви приїхали до Британії 16 років тому. Як виглядала польська діаспора тоді, чи на вулицях уже було чути польську мову?
Коли я приїхала до Ліверпуля у 2000 році, мені здавалося, що я єдина полька на все місто. Зі мною всі хотіли зустрітися, бо Польща – це було щось екзотичне, малознане. ВВС навіть зробило зі мною програму, чому полька приїхала до Англії. А потім я поїхала на вихідні до Лондону й там почула польську мову на вулиці. Для мене це була подія! Не те щоб Ліверпуль взагалі не знав поляків: у ХІХ ст. туди тікали учасники Листопадового та Січневого повстання, але після була довга перерва. Коли я приїхала, то не зустріла старших поляків. Так що ми наново відкриваємо британцям Польщу й показуємо, як багато речей поєднує наші народи. Три роки тому ми відзначали річницю битви за Атлантику, в рамках святкування відкрили пам’ятну таблицю польським морякам, які брали участь у тій операції. Наша організація зробила презентацію в музеї на тему Другої світової війни та внеску поляків у перемогу союзників. Мені дуже багато дала праця з моїм чоловіком, який займався своєю НУО. Отже, коли поляки почали масово приїжджати до Британії, я вже знала, що і як можу зробити, аби їх підтримати. За кордоном вони дуже невпевнені в собі. Може, нас так виховали? Шукаємо низькооплачувані роботи, бо так безпечніше. Ми ж намагаємося розвивати в поляках амбіції, бо вони чудові працівники й мають чимало ідей для нового бізнесу.
У Польщі існує переконання, що до Британії їдуть, насамперед, ті, хто погоджується працювати фізично за більші ніж вдома гроші, або амбітні молоді люди, які хочуть потрапити до місцевих університетів. Стереотип відповідає дійсності?
Я не люблю, коли поляків у Британії називають «заробітчанами». Бо це слово дуже обмежує перелік причин, через які люди вирішують змінити країну проживання. Я виїхала, бо закохалася в чоловіка з Ліверпуля, тож мій приїзд не мав нічого спільного з трудовою міграцією. І серед моїх знайомих чимало таких осіб. Останніми роками я кілька разів стикалася з представниками ЛГБТ, які емігрували з Польщі, бо не почувалися там безпечно. До речі, наша організація не підтримує жодної релігії чи політичної партії, минулого року ми навіть брали участь у локальному Параді рівності, який промує сексуальні меншини та свободу вибору орієнтації. Доволі часто поляки їдуть до Британії, бо шукають нових можливостей, хоча вже вдома чогось досягли. Якщо йдеться про трудову міграцію, то є така тенденція, що спершу виїжджають чоловіки, а лише з часом до них приєднується родина. У Британії поляків тримає якість життя, добрий клімат для бізнесу та атмосфера толерантності.
Чи поляки добре інтегруються з британським суспільством?
Все залежить від того, у якій сфері. Перша умова інтеграції – знання англійської, і, на жаль, не всі польські мігранти знають її на достатньому рівні. Ті, хто не знає мови, фактично приречені на спілкування в колі співгромадян, низькооплачувану роботу, гірші житлові умови. І що найгірше – вони не знають, як і куди звертатися по допомогу. Люди, які знають англійську, одразу мають інші можливості для спілкування та самореалізації.
Чи Британія на офіційному рівні інвестує в інтеграційні механізми?
Таких ініціатив було більше 10–15 років тому. Останніми роками Британія проходила через період урізання соціальних бюджетів, зокрема на інтеграцію. Наш фонд частково фінансується з бюджету міста, інші засоби отримуємо від приватних організацій. Проекти скеровані не тільки до мігрантів, аби вони зблизилися з місцевими мешканцями, але й до місцевих мешканців, щоб вони дізналися, хто ми, звідки приїхали. До речі, ми намагаємося промувати також інші нацменшини. Поляки, які приїжджають до Британії, раніше не жили в атмосфері великої етнічної та культурної різноманітності, і для них корисно дізнатися, як живуть інші меншини, що для них є важливим, що вони вносять в образ міста та в британську культуру.
Кілька місяців тому британці проголосували за те, аби залишити Євросоюз. Референдуму передувала дискусія, у якій прибічники правих політичних сил доволі гостро відгукувалися про мігрантів, звинувачували їх у клопотах економіки. Чи перспектива Брексіту впливає на ставлення британців до своїх нових сусідів?
Навесні я кілька разів брала участь у теледебатах з прихильниками Брексіту, пояснювала, чому їхні гасла про мігрантів, які обкрадають британців, є маніпулятивними, неправдивими. Кампанія за Брексіт зробила багато поганого, бо в її рамках дозвіл висловлюватися отримали люди, які поширюють мову ненависті. Після референдуму все тільки погіршилося. Я особисто шокована результатами голосування. Більшість мешканців Ліверпуля проголосували «залишитися», думаю, неабияку роль у цьому відіграли зусилля таких фондів, як наш. Я дуже вдячна місцевій владі: після референдуму мер Ліверпуля виступив із заявою, що незалежно від того, звідки хто походить, якщо він живе у місті – то є частиною місцевої громади. Мене запросили виступити перед Радою міста разом із представниками інших меншин, аби розповісти, що ми відчуваємо, чого боїмося. Під час мітингу мер, представники політичних партій, провідних церков запевнили мігрантів, що вони тут у себе вдома і можуть розраховувати на таку саму підтримку, як кожен британець. Щоправда, не скрізь так чудово: у Англії є маленькі містечка, де місцеві скаржаться, що приїжджі забрали їхню працю, там після референдуму атмосфера напружена.
Чи це не викликає у поляків відчуття загрози, бажання повернутися додому?
Я думаю, питання «що далі» ставлять собі багато людей. Через кілька днів після голосування в нашому фонді відбулася зустріч із поліцейським, який пояснив присутнім, що якщо їх хтось ображає, погрожує, на вулиці чи в Інтернеті, то про це треба повідомляти правоохоронні органи. Є загальні обіцянки влади, але конкретних розпоряджень, які б наново регламентували життя мігрантів, поки немає. Мені здається, до Брексіту не готові ані уряд, ані суспільство. Всі хочуть і далі торгувати з ЄС на преференційних умовах, але не всі хочуть визнавати, що це неможливо без вільного ринку робочої сили. Ми вже сконтактувалися з нашими локальними парламентаріями й запропонували їм допомогу в консультаціях. Якщо будуть переговори, які стосуватимуться змін щодо статусу поляків у Великобританії, то ми хочемо брати в цьому участь. Хоча зараз у мене є передчуття, що ці зміни не будуть аж такими радикальними. Ті політики, які найголосніше агітували за Брексіт, уже відмовилися від більшості постулатів.
Чи через Брексіт зросла кількість бажаючих мати британський паспорт?
Мабуть, люди стали частіше думати і про паспорт, і про статус резидента. Хоча, на мою думку, держава має і надалі запевнювати полякам ті права, що й зараз, бо право не може мати зворотньої дії. Коли хтось переїжджав до Британії 10 років тому, він приймав це рішення, базуючись на актуальному стані речей. Нечесно тепер забирати в цих людей соціальні гарантії.
У Польщі кількість мігрантів є набагато меншою, ніж у Британії. Тим не менше, міграційна криза минулого року здомінувала парламентську кампанію. Новий уряд не поспішає прийняти до країни навіть 7 тисяч біженців, як це було погоджено з Брюсселем. Немає рішучої реакції на випадки насильства щодо українських мігрантів. Але при цьому уряд увесь час декларує, що хвилюється про поляків за кордоном. Будучи польською мігранткою, як Ви ставитеся до цього?
Під час форуму в Криниці, де я брала участь у полонійних панелях, була можливість послухати виступи прем’єрів країн Вишеградської групи. Я шокована тим, що почула. І Беата Шидло, і її колеги зі Словаччини, Чехії та Угорщини дуже негативно налаштовані щодо мігрантів з-поза ЄС. Мені здається, цим політикам бракує банальних людських почуттів. Це західні країни знищили життя мешканців Афганістану, Іраку та Сирії, тому природньо, що саме західні країни, до яких Польща себе зараховує, мають тепер допомогти біженцям. Я в Ліверпулі була залучена до програми розселення біженців, чула історії цих людей – вони просто розривають серце. А більшість польських політиків немовби має анестезію від страждань людей довкола. Це погано, що поляки забули свою історію, забули, як самі під час війни шукали притулку в Азії чи Африці. Українцям, мабуть, все-таки легше: тут і єдність культур, і подібність мов. До українців поляки налаштовані краще, ніж до вихідців із Близького Сходу чи Північної Африки. У Ліверпулі я часто працюю з мусульманами – це люди, які дуже люблять свою родину та оточують близьких турботою. Те, що ЗМІ створюють стереотип мусульман-терористів, це просто огидно. Коли поляк вчиняє злочин у Британії, ніхто не говорить, що всі поляки злочинці. Польщі варто більше співпрацювати з міжнародною громадськістю заради поліпшення ситуації у тих країнах, звідки тікають біженці, а також відмовитися від позиції «моя хата з краю».
Олена Бабакова