Поки в публічному просторі навколо польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни знову загострюються історичні суперечки, лунають звинувачення та політичні заяви, команда істориків під керівництвом професора Ігоря Галагіди веде копітку роботу зі встановлення особистостей загиблих. Їхня мета – не рахувати, на чиєму боці було більше жертв, а повернути імена людям, смерть яких і досі часто залишається лише статистикою.
Міжнародний проєкт, який координує професор Гданського університету Ігор Галагіда, уже кілька років збирає та зіставляє документальні свідчення про жертв польсько-українського конфлікту 1939–1947 років. За цей час його учасники опрацювали тисячі архівних документів, церковних метричних книг, судових матеріалів, німецьких поліцейських рапортів і свідчень очевидців. Завдяки цій роботі вже вдалося поіменно встановити понад 20 тисяч українських жертв, а нині команда працює над встановленням імен польських.
В інтерв’ю Католицькому інформаційному агентству (KAI) професор розповів про те, як виник цей проєкт, чому його автори принципово відмовляються від «перегонів цифр», що вже вдалося встановити та чому сьогодні він песимістично оцінює перспективи польсько-українського історичного діалогу.
Матеріал підготовлено на основі інтерв’ю професора Ігоря Галагіди Католицькому інформаційному агентству (KAI), опублікованому на порталі Onet, а також його попередніх публічних коментарів щодо проєкту.
Імена важливіші, ніж цифри
У різних історичних публікаціях про напад на польську колонію Славентин у Підгаєцькому повіті можна знайти різні дані про кількість загиблих – від 35 до 85 осіб. Під час дослідження команді Ігоря Галагіди вдалося знайти метричну книгу місцевої римо-католицької парафії. Виявилось, що після трагедії священник власноруч записав у ній імена всіх загиблих. Документ свідчить, що того дня було вбито 35 людей, ще п’ятеро загинули в околицях.
На думку історика, поява цифри 85, яка згодом почала повторюватися в літературі, найімовірніше стала наслідком звичайної помилки під час переписування чи прочитання документа, коли цифру «3» помилково сприйняли як «8».
«Незаперечним джерелом є саме запис священника в метричній книзі з іменами та прізвищами загиблих. Саме це є найважливішим», – наголошує професор.
Цей приклад добре показує, наскільки важливою є робота, яку проводять історики в рамах проєкту «Жертви польсько-українського протистояння 1939–1947 років». Вона не лише повертає жертвам їхні імена – саме це автори проєкту вважають своєю головною метою, – а й створює документальну основу для більш предметної розмови про людські втрати, яка спирається не на припущення чи узагальнені оцінки, а на встановлені факти.
Проєкт, який виник із випадкової архівної знахідки
Ідея міжнародного дослідницького проєкту народилася понад десять років тому. У 2013–2014 роках Ігор Галагіда разом із Мирославом Іваником працював в архіві в Оттаві, де зберігається частина архіву українського географа й громадського діяча Володимира Кубійовича. Під час роботи над зовсім іншою темою історики натрапили на документи про українців, загиблих на території Люблінського дистриктуЛюблінський дистрикт (Distrikt Lublin) – одна з чотирьох, а згодом п’яти адміністративних одиниць Генерал-губернаторства – окупаційної адміністрації, створеної нацистською Німеччиною на частині окупованої території Польщі. Існував із 26 жовтня 1939 року до липня 1944 року. До його складу входили території сучасного Люблінського воєводства, а також Холмщина і Південне Підляшшя, де до Другої світової війни проживало численне українське населення. Адміністративним центром був Люблін. в 1943–1944 роках. Спочатку йшлося лише про опрацювання цих матеріалів. Однак із часом виникла ідея значно ширшого проєкту, який мав би встановити особи всіх жертв польсько-українського конфлікту 1939–1947 років.
За словами професора, додатковим поштовхом стали дедалі гостріші польсько-українські історичні суперечки. Він дійшов висновку, що якщо найближчим часом досягти спільного бачення минулого навряд чи вдасться, варто зосередитися на тому, що не повинно викликати суперечок – встановленні особистостей загиблих.
Водночас одним із принципових рішень стало забезпечення максимальної незалежності проєкту. Галагіда прагнув, щоб дослідження не були пов’язані ані з польськими, ані з українськими державними інституціями й не фінансувалися жодною зі сторін. На його думку, це мало убезпечити команду від звинувачень у політичній заангажованості та поставити поза сумнівом неупередженість досліджень.
Зрештою проєкт отримав наукову підтримку Українського католицького університету у Львові, а фінансування забезпечив американський фонд Ukrainian Studies Fund. До роботи вдалося залучити невелику міжнародну команду – шістьох істориків: двох із Польщі, одним із яких є професор Галагіда, та чотирьох з України. За словами професора, для такого масштабного дослідження цього «завжди замало», особливо якщо порівнювати з державними інституціями (у польському Інституті національної пам’яті працюють близько 2500 людей). Водночас Галагіда вважає результати роботи команди колосальним успіхом: «Через 80 років після трагедії встановити поіменно таку кількість жертв – я навіть не сподівався, що це буде можливо», – зазначає історик.
Наразі в межах проєкту вже опубліковано три томи, присвячені українським жертвам польсько-українського конфлікту. Один із них охоплює події вересня–жовтня 1939 року, а два інші – українські втрати на Холмщині, Південному Підляшші та в Галичині в роки Другої світової війни. За словами професора, наступною має стати публікація першого тому, присвяченого польським жертвам – також за період вересня 1939 року.
«Усі жертви – наші»
Однією з головних особливостей проєкту є те, що його команда свідомо відмовилася від підходу, який останніми роками дедалі частіше домінує в публічних дискусіях – порівняння кількості жертв.
Професор Галагіда наголошує: мета дослідження полягає не в тому, щоб переглянути усталені цифри чи довести, що одна зі сторін зазнала більших втрат. «Це не проєкт із підрахунку жертв, хоча його дуже часто саме так представляють або саме так сприймають – ніби його метою є перевірити, збільшити чи зменшити кількість жертв з одного чи іншого боку. Насправді це не так. Мета цього проєкту – поіменна ідентифікація жертв. Ми намагаємося знайти якомога більше інформації про жертв, насамперед встановити їхні імена та прізвища», – пояснює історик.
За його словами, певні цифри все одно з’являться як результат досліджень. Проте вони є лише наслідком кропіткої роботи, а не її головною метою.
Моральні засади проєкту, розповідає професор, сформулював митрополит Філадельфійський Української греко-католицької церкви Борис Ґудзяк, який підтримав ініціативу від самого початку. Саме його передмова відкриває кожен із томів дослідження. У ній звучать дві думки, які фактично стали девізом проєкту: усі жертви є нашими, незалежно від національності, а жодна людина не повинна залишитися без імені та пам’яті. Тому дослідники працюють над встановленням імен як українських жертв, так і польських.
Чому спочатку досліджували українські втрати
Робота над проєктом офіційно розпочалася у 2018 році. Першим етапом дослідження стало встановлення особистостей українських жертв польсько-українського конфлікту. Як пояснює професор Ігор Галагіда, такий вибір був продиктований не політичними, а суто науковими міркуваннями. Якщо в Польщі встановлення імен польських жертв почали досліджувати ще у 1980-х роках, то в українській історіографії подібна робота або майже не проводилася, або охоплювала лише окремі регіони. «Ми хотіли насамперед заповнити цю прогалину», – зазначає історик.
Нині цей етап дослідження вже практично завершено, хоча команда продовжує уточнювати окремі випадки, знаходити нові документи та доповнювати базу даних. Паралельно історики розпочали наступний етап – встановлення особистостей польських жертв. За оцінкою професора, ця робота триватиме щонайменше п’ять років, адже йдеться про значно більший масив документів і більшу кількість загиблих.
Архіви, церковні книги та німецькі поліцейські звіти
Щоб встановити особу кожної загиблої людини, дослідники працюють із десятками різних джерел. Вони аналізують документи польського й українського підпілля, матеріали окупаційних адміністрацій, повоєнних державних органів, судові справи, уже опубліковані дослідження та пресу. Однак особливе значення, за словами професора Ігоря Галагіди, мають церковні метричні книги. Саме вони нерідко дозволяють встановити імена людей, яких немає в інших документах, або уточнити обставини їхньої смерті. Історик зазначає, що в Україні цей тип джерел донедавна майже не використовували, хоча він містить величезний масив інформації.
Не менш цінними виявилися й документи німецької адміністрації. Зокрема, поліцейські рапорти, що нині зберігаються у Федеральному архіві Німеччини, часто дуже точно фіксували місце, дату й обставини конкретних подій. Порівнюючи ці матеріали зі спогадами очевидців, церковними записами та іншими архівними документами, дослідники можуть перевіряти інформацію з різних джерел і значно точніше відтворювати перебіг подій.
Роботу ускладнює те, що від подій минуло понад 80 років. Як розповідав професор Ігор Галагіда в інтерв’ю виданню «Твоє місто», під час поїздок у села дослідники дедалі частіше чують від місцевих жителів одну й ту саму відповідь: «Чому ви не приїхали три чи п’ять років тому? Тоді ще були живі люди, які могли все розповісти». За словами історика, саме тому сьогодні особливо важливо встигнути зафіксувати свідчення очевидців і встановити якомога більше імен загиблих.
«Якщо маємо сумніви – не зараховуємо»
Одним із головних принципів проєкту є максимально обережний підхід до отриманої інформації. Для цього дослідники створили електронну базу даних, у якій кожна встановлена жертва має окремий запис. Такий підхід дозволяє не лише систематизувати зібрану інформацію, а й уникати дублювання, адже в різних документах прізвища однієї й тієї самої людини можуть записуватися по-різному. Якщо ж наявних джерел недостатньо, щоб упевнено підтвердити особу загиблого або обставини його смерті, такі випадки не враховують.
«Ми прагнемо бути максимально точними, а всі сумнівні випадки трактуємо не на користь статистики – тобто якщо не маємо достовірної інформації, просто не включаємо цю людину до бази», – пояснює професор. За його словами, саме тому результати проєкту не варто сприймати як спробу довести певну кількість жертв. Завданням дослідників є зробити так, щоб кожне ім’я, внесене до бази, було підтверджене настільки ретельно, наскільки це дозволяють наявні джерела.
Що вже вдалося встановити
Хоча проєкт насамперед спрямований на встановлення особистостей загиблих, а не на підрахунок жертв, багаторічна робота з архівами вже дозволяє краще зрозуміти масштаби людських втрат під час польсько-українського конфлікту. Водночас професор Ігор Галагіда застерігає від спокуси перетворювати ці цифри на предмет суперництва між двома народами. «Від самого початку я публічно говорив, і так само говорив своїм колегам в Україні, що потрібно пам’ятати: польських жертв просто буде більше. У цьому немає жодних сумнівів», – зазначає він.
За словами історика, українська частина проєкту вже фактично завершена. Дослідникам вдалося встановити, що у 1939–1947 роках на території польсько-українського прикордоння – Волині, Поділлі, Східної Галичини та південно-східних земель сучасної Польщі – від рук польського підпілля, регулярного польського війська, польських самооборон, працівників міліції та інших формувань, сформованих із поляків, загинуло близько 20 тисяч українців. Якщо до цієї кількості включати українців, які загинули від рук поляків, що діяли у складі німецьких або радянських формувань, загальна кількість українських жертв наближається до 30 тисяч. Понад 20 тисяч загиблих уже вдалося встановити поіменно.
Водночас професор наголошує, що ці дані ще не є остаточними. Команда продовжує перевіряти окремі випадки, знаходити нові документи та уточнювати вже зібрану інформацію. Підсумкові висновки, зокрема щодо загальної кількості жертв, дослідники планують робити лише після завершення всього проєкту.
Дослідження ставить нові запитання
Робота з архівами дозволяє не лише встановлювати імена загиблих, а й по-новому подивитися на окремі епізоди польсько-українського конфлікту. Ігор Галагіда звертає увагу, що під час дослідження подій вересня 1939 року його самого здивувала одна закономірність. За його словами, більшість встановлених польських жертв цього періоду припадає не на перші два тижні німецько-польської війни, а на час після 17 вересня, коли на територію Польщі вступила Червона армія.
Історик не робить із цього однозначних висновків, однак вважає, що ці спостереження потребують подальшого дослідження. На його думку, роль радянського чинника в розвитку польсько-українського конфлікту може бути значно складнішою, ніж це зазвичай подається в публічних дискусіях.
Ставитися до оцінок кількості жертв треба обережно
Якщо щодо українських втрат команда вже може говорити про попередні підсумки, то дослідження польських жертв лише розпочалося. Саме тому професор відмовляється називати навіть орієнтовну кількість загиблих, яку, на його думку, зрештою вдасться підтвердити документально.
Водночас історик критично оцінює тенденцію до постійного зростання оцінок кількості польських жертв у публічному просторі. За його словами, в історіографії найчастіше фігурують цифри від 80 до 100 тисяч загиблих, однак і ці оцінки він вважає завищеними. Останнім часом, зазначає професор, почали з’являтися ще більші цифри, зокрема їх оприлюднює Інститут національної пам’яті Польщі.
На думку Галагіди, проблема полягає в тому, що за останні роки не з’явилося нових комплексних досліджень, які могли б обґрунтувати таке зростання оцінок. Саме тому він не бачить наукових підстав для постійного збільшення кількості жертв у публічному дискурсі й закликає дуже обережно ставитися до таких цифр, поки не будуть проведені нові комплексні дослідження.
Однакові стандарти для всіх жертв
Як розповів Ігор Галагіда, підхід команди неодноразово ставав предметом дискусій серед польських істориків. Найбільше запитань викликає те, кого саме дослідники зараховують до жертв польсько-українського конфлікту. Зокрема, критики звертають увагу, що до бази включають і українців, які загинули від рук поляків, що під час війни служили в німецьких або радянських формуваннях.
Сам професор із такою критикою не погоджується. Він наголошує, що польська історіографія вже давно застосовує аналогічний підхід. Як приклад наводить праці Еви та Владислава Семашків, які враховували польських жертв, убитих українськими поліцейськими на службі в німецькій поліції.
«Різниця між нами полягає лише в тому, що ми дуже точно визначаємо виконавців злочинів, тоді як багато авторів, пишучи про польських жертв, узагальнено називають винуватцями “українських націоналістів” – незалежно від того, чи були ці люди вбиті членами боївок ОУН, українськими комуністами у вересні 1939 року чи українськими поліцейськими на службі в німців. Наш підхід, здається, є більш чесним», – пояснює професор.
Як приклад історик наводить трагедію Гути Пеняцької. За його словами, безпосереднім головним виконавцем злочину був 4-й поліцейський полк СС, сформований з українців, але під німецьким командуванням. Водночас, зазначає Галагіда, у повідомленнях про нещодавні пошукові роботи в Гуті Пеняцькій цю обставину майже не згадували, натомість найчастіше говорили просто про «український злочин».
«Тож застосовуймо до обох сторін однакові стандарти», – переконаний професор.
«Два паралельні монологи» замість діалогу
Розповідаючи про проєкт, професор Ігор Галагіда також поділився своїм баченням сучасного польсько-українського історичного діалогу. Його оцінка радше песимістична.
За словами історика, ще близько десяти років тому він припускав, що найближчим часом дослідникам навряд чи вдасться зблизити свої позиції щодо найболючіших сторінок спільної історії. Події останніх років лише зміцнили його в цьому переконанні.
Як приклад професор наводить нещодавню зустріч польських та українських істориків. Хоча він свідомо не брав у ній участі, він уважно стежив за перебігом дискусії. «У мене склалося враження, що це був не діалог, а певною мірою досі два паралельні монологи», – каже Галагіда.
На його думку, сьогодні навколо теми польсько-українського конфлікту накопичилося стільки емоцій, що вести спокійну фахову дискусію дедалі складніше. Це стосується не лише суспільних настроїв чи соціальних мереж, а й частини медіа, які також формують сприйняття цієї теми.
Попри це, професор переконаний, що навіть за відсутності згоди щодо багатьох історичних питань залишається робота, яку можна і потрібно робити спільно. Йдеться насамперед про встановлення особистостей загиблих і збереження пам’яті про них.
«Менше слід зосереджуватися на пошуку винних, а більше – на самих жертвах – і з одного, і з другого боку, – бо вони просто на це заслуговують», – підсумовує історик.
О.К.