Хатідже Еміратлі – онучка кримськотатарського композитора Фікрета Саледінова – сьогодні живе у польському Бидгощі, за понад 2,5 тисячі кілометрів від рідного селища. Хатідже викладає музику, а серед її учнів – власний син, лауреат багатьох музичних конкурсів. У Польщі родина продовжує займатись музикою, а також знайомить всіх охочих з кримськотатарською культурою та історією, зокрема, через концерти та покази фільмів.
З нагоди Дня пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу «Наш вибір» поговорив з Хатідже Еміратлі про депортацію, історію родини, життя у Польщі та про кримськотатарську музику.
Хатідже, розкажіть про себе. Звідки ви?
Ми з родиною з Херсонської області, з Новоолексіївки. Я педагог по класу скрипки. В музичній школі працюю вже 22 роки. Хоча зараз моя школа знаходиться під окупацією.
У мене четверо дітей. Старший син РустемРустем Еміратлі – скрипаль, лауреат та учасник багатьох конкурсів та фестивалів. – скрипаль, якого я навчила сама. Зараз він навчається у польській музичній школі, готується до вступу в музичну академію. Друга донька – Зарема – співає. Вона також закінчила музичну школу, але далі музичною освітою не займалася. І двійнята, їм по 7 років. Зараз готуємо їх до вступу в музичну школу. Сама я не взялась їх навчати. Якось, знаєте, не ті вже нерви. Своїх вчити дуже важко, тому віддаємо в чужі руки. Але допомагати будемо.
У вас така музична родина. Звідки коріння?
Мій дідусь Фікрет Саледінов кримськотатарський композиторФікрет Саледінов – кримськотатарський композитор, диригент, виконавець-скрипаль, майстер скрипок, поет. Народився 12 липня 1926 року в селищі Ески-Ель, Бахчисарайський район. , написав понад 400 творів для оркестру, для голосу, скрипки, фортепіано, труби. На жаль, він помер 19 років тому. Ми намагаємось всюди виступати з його творами. Його донька Ельміра публікує ноти. Хочемо, щоб його музику грали по всьому світу.
Твори мого дідуся грали у Канаді, в Америці. Нещодавно також і в Україні. Я радію, що його музика живе. І також я вдячна, що я онучка свого дідуся-композитора, який сам навчив мене грати на скрипці, і я продовжую цю роботу: єдина серед його дітей та онуків, хто займається музикою професійно.
Ваш дідусь, Фікрет Саледінов, також пережив депортацію з Криму у 1944 році?
Так. У 1944 році йому було 17 років. Спочатку його відправили до АвстріїКоли почалась Друга світова Фікрет Саледінов був ще занадто молодим, тому його оминула служба у Червоній армії. Під час окупації нацистами Криму його підправили на роботу до Австрії. . Там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, моєю бабусею Себією Мухтеремовою. І, напевно, їх врятувало те, що вони познайомились, стали парою, якось пережили це спільно і виїхали звідти. Але, зрозуміло, що повернутись назад до Криму, на батьківщину, вони не змогли. Натомість поїхали в Узбекистан (вслід за іншими депортованими кримськими татарами). І там жили до 1980-х років.
Потім дідусь намагався повернутись в Крим, але так не вдалось. Він з родиною переїхав у Генічеський район Херсонської області, у Новоолексіївку. Це всього 40 кілометрів від Криму. Таких як він там було багато. В Новоолексіївці 85% кримських татар – це ті татари, які не змогли повернутись до Криму. Побудувались чи придбали будинки в надії, що ось зовсім скоро вдасться переїхати у Крим. На жаль, багато хто так і не зміг цього зробити. Як і мої дідусь і бабуся – вони померли з мрією про Крим.
Чому не вдалось повернутись за часів незалежної України?
Знаєте, з роками ставало все важче. Будинки в Криму були дорогі. Якби одразу переїхали і почали там будуватися, було би легше. Але на той час, коли за незалежної України можна було повернутися в Крим, родина вже облаштувалася і мала великий будинок в Новоолексіївці. Це село, там нерухомість дорого не коштувала. Продати той дім і переїхати в Крим – було нереально. Так мрією і залишилось.
Зараз ми також вимушено депортовані. Через Російську Федерацію ми не можемо жити у рідному домі. Нас не влаштовує ця політика, цей агресор. Через нього ми змушені були виїхати. Виходить, що ніби депортовані теж.
Як довго ви вже живете у Польщі?
Ми приїхали 24 жовтня 2022 року. А перед цим 8 місяців були на окупованих територіях. Ледве звідти виїхали. Дорога була складною, але, на щастя, вдалось вибратися. Тут намагаємось почати життя з нуля. Але головне, що живі.
Вісім місяців окупації ви провели…
В Криму. У перші дні [повномасштабного російського вторгнення] нас дуже швидко окупували. Нам було важко зрозуміти, чому це відбулося так швидко, чому вони зайшли на нашу територію, ніби до себе додому.
Син тоді вчився у музичному училищі в Херсоні, за 200 кілометрів від нас. Ми два тижні думали, як його забрати звідти, адже дорогою до Херсону було встановлено понад 20 блокпостів. Все було перекрито. Машини розстрілювали.
Ми 14 днів жили в страху, що не зможемо його вивезти. Думали разом зі знайомими, як забрати своїх дітей. А ті сиділи у підвалі музичного училища, прямо навпроти адміністрації, де майже все було знищено.
9 березня нам вдалось дітей забрати, а 10 березня в училище поцілила ракета.
А далі вже виходу не було. Не було ні їжі, ні грошей, ні роботи. Нічого. Ми вирішили поїхали до родичів у Крим. Спочатку рідні хто чим міг, тим допоміг. Потім ми ходили працювати «на малину», щоб хоч якось вижити, трохи назбирати грошей.
Та ми так і не змогли там прижитись. Це було дуже складно. Ми – за Україну, а там з цим було неможливо жити. Ми боялись розмовляти, спілкуватись з ким-небудь. Сусіди скаржилися місцевій владі, що ось приїхали якісь з України, живуть нелегально. Нас змушували отримати посвідку на проживання, брали відбитки пальців. Останньою краплею стало те, що до нас приїхав голова селища і сказав, що ми повинні взяти російські паспорти, інакше у нас будуть проблеми. Тоді ми звідти втекли.
Слава богу, знайшлися люди, які допомогли виїхати. Нас шестеро, грошей немає, машини немає, зарплата вся заморожена, роботи також немає. І тоді опублікували повідомлення у facebook, що потрібні гроші для родини, щоб виїхати. Відгукнувся поляк. Він одразу написав нам, вислав гроші. Завдяки цьому ми змогли приїхати до Польщі. Він допоміг нам з житлом, з продуктами, з одягом. Потихеньку ми облаштувались, живемо, всі гроші повернули.
І як вам зараз живеться у Польщі?
Тут мирно, спокійно і більше можливостей. Але це не дім. Дуже сумуємо за домом, за своєю культурою. Ось ми живемо у Бидгощі, і тут взагалі немає нашої культури: ні наших організацій, ні мечетей. Це складно.
Поряд є Гданськ, Варшава. Там є доволі багато кримських татар. Але ми вже не хочемо переїжджати. Вирішили зупинитись на одному місці. Діти вчаться, чоловік працює. Я також викладаю для дітей гру на скрипці в Куявсько-Поморському Українському домі.
Спілкуєтесь з іншими кримськими татарами у інших містах?
Багато хто з нашого села переїхав до Польщі. Наприклад, у Варшаві живуть дальні родичі та наші сусіди – діти переписуються, ми між собою спілкуємось. У Гданськ їздили виступати на День кримськотатарського прапора і там познайомились з хорошою родиною, у них своя мережа ресторанівЙдеться про мережу ресторанів Azima у Гданську.. І вони там також розповідають про культуру кримських татар. Є знайомий у Варшаві. Якщо є якісь заходи, то він нам пише. Тут поряд у Познані є декілька родин.
З тими, кого знаємо, звісно, спілкуємось. Але саме у Бидгощі кримських татар більше немає. Була одна родина, жили з нами по сусідству, однак вони вирішили поїхати в іншу країну. Тепер тут взагалі, лишились тільки ми. Сподіваємось, що хтось зʼявиться. Тоді можна буде організувати якийсь конгрес, що-небудь таке, щоб про нас дізнались.
А зараз щось організовуєте?
Так. Наприклад, 18 травня буде захід. Будемо показувати фільми. Буде також мініконцерт, будемо розповідати про нашу історію.
Як поляки реагують на ваші виступи?
Дуже позитивно. Коли ми граємо, а донька співає, поляки, звісно, не розуміють слів, але відчувають енергетику. У них світло в очах. Потім підходять до нас, обіймають, говорять, що Крим обовʼязково повернеться в Україну, хтось розповідає як був сам був там 15, 20 років тому. Це дуже приємно та важливо, коли ти граєш, тебе слухають, цінують та згадують.
А яка вона – кримськотатарська музика?
Ви можете знайти в Youtube будь-яку кримськотатарську музику і зрозумієте. Коли ти її слухаєш, то навіть слова не потрібні, ти одразу уявляєш всю цю красу, спокій, гармонію. Коли ми виконували твори мого діда Фікрета Саледінова, то люди говорили, що вони одразу уявляють себе в Криму. Музика передає всю красу цієї землі.
Думаю, що кожен, хто слухає кримськотатарську музику, відчує себе в Криму.
Розмовляла Анастасія Верховецька
Історична довідка
18 травня в Україні вшановують День памʼять жертв геноциду кримськотатарського народу. Дата випадає на річницю депортації кримців – корінного населення Криму. Протягом 18-21 травня 1944 року підрозділи НКВС примусово виселили понад 180 000 кримських татар з їхніх домівок до віддалених регіонів СРСР. 4 червня ешелони прибули до місць заслання у Центральній Азії, Сибіру та віддалених районах Росії. Повернутись додому людям дозволили тільки у 1989 році. Депортація призвела не тільки до численних смертей, а також послідовного знищення кримськотатарської мови та культури. У 2015 році Україна визнала депортацію геноцидом кримськотатарського народу. У 2024 році, у 80-ті роковини трагедії, уряд України закликав уряди та парламенти іноземних держав, міжнародні організації та парламентські асамблеї визнати депортацію з Криму кримських татар у 1944 році актом геноциду кримськотатарського народу.