Чи українські мігранти в Польщі схожі на поляків у Британії, як може змінитися потік мігрантів з України на Захід та чому науковці з обережністю говорять про подальші плани іммігрантів – про це «Наш вибір» запитав проф. Павла Качмарчика, керівника Осередку дослідження міграцій Варшавського університету.
Чи українська міграція до Польщі нагадує польську міграцію до Великобританії?
Парадоксально, але так.
Чому парадоксально?
Тому що статус українців у Польщі та поляків у добрекситній Британії – непорівнюваний. Після 2004 року поляки як громадяни ЄС отримали вільний доступ до британського ринку праці, публічних послуг, системи соціального захисту. Українці ж мусили поконати і досі долають набагато більше бюрократичних та інституційних перешкод, а тим часом кількісно й структурно українська діаспора в Польщі вже нагадує британську Полонію. Є кількасотень тисяч осіб, які перенесли центр життєвих інтересів до нової країни, і ще більше циркулярних мігрантів – у Польщі це ті, хто працює за спрощеною процедурою так званої заяви про доручення праці іноземцеві (пол. – оświadczenie o powierzeniu pracy cudzoziemcowi).
Іммігранти стали в Польщі популярною темою: про кількість іноземців, зголошених до ZUS, інформують перші шпальти, Національний банк до сотих відсотка знає зміни в грошових переказах до України, є опитування, скільки мігрантів планують залишитися, а скільки шукатимуть щастя західніше. А чого ми досі не знаємо про імміграцію?
Не знаємо фундаментальних речей – скільки мігрантів, насамперед з України, є в Польщі та як їхня кількість змінюється з часом.
Обрахунки різних інституцій суттєво відрізняються. Національний банк досліджує вплив мігрантів на ринок праці, і в 2019 році він висловив гіпотезу про 2 млн трудових мігрантів з України. Перед пандемією 2,2 млн мігрантів нарахував GUS, але до цієї групи потрапили всі: українці, громадяни ЄС, трудові мігранти, дружини-іноземки. Уже ці дві цифри не співвідносяться.
До того ж значна частина українців не присутні на польському ринку праці протягом усього року. Їхня кількість на піку сезону, у серпні–вересні або в листопаді відрізняється. Поза тим кількість заяв про доручення праці іноземцеві, яка є головним індикатором циркулярної міграції, теж мало про що говорить, бо 40–50% тих, хто отримує цей документ, не потрапляють до працедавця, який його виставив. Ці люди не приїхали до Польщі чи поїхали до інших працедавців. Якщо до інших, то на яких засадах там працюють?
А з весни 2020 року триває пандемія та мають місце глобальні зміни в міжнародній мобільності…
Як пандемія вплинула на кількість мігрантів – чергова невідома. З одного боку, маємо комунікат UDSC із кінця 2020-го, що протягом року кількість мігрантів знизилася на 5–7%. У той самий час, дані з інших країн OECD говорять про 30–40% падіння. Ось дилема: або Польща є феноменом не тільки на мапі Європи, але й світу, або все ж щось не так із розрахунками.
Якщо перший варіант, то виникає питання: що ці мігранти робили під час локдаунів, коли з дня на день закривалися цілі сектори – гастрономія, готелі, косметичні послуги? Без ретельних даних, зібраних на локальному рівні, неможливо оцінити наскільки польська економіка узалежнилася від іноземців, що навіть не «відпустила» їх додому. Чи локдауни призвели до того, що люди обмежили перебування поза помешканнями, чи їх механізми однаково впливали на громадян та іноземних працівників?
Чому цих даних немає?
Одне з двох: або уряд зацікавлений не мати реальної картини, або адміністрації бракує людей для збирання та опрацювання даних. Я ставлю на другу опцію. Після 2014 року кількість мігрантів зросла в 20 разів, а кількість працівників інституцій, що відповідають за міграцію, – мінімально.
П’ять років тому польський уряд намагався епатувати європейців зростаючою кількістю мігрантів, прем’єр Шидло прикривалася працівниками з України, щоб не приймати біженців із Сирії. Натомість нині тема трудової міграції для влади незручна. Варшава могла б популяризувати практику заяв про доручення праці іноземцеві, які дозволяють іноземцям легально та гідно працювати, що зі свого боку знижує потік гуманітарної міграції. Але консервативним політикам некомфортно констатувати, що Польща стала країною імміграції нетто, а її економіка залежить від постійної присутності мігрантів.
Чи є країни, які з викликом підрахунку мігрантів справилися добре?
Коли поляки 20 років тому стали приїжджати на роботу до Норвегії, норвежці, незважаючи на добре розвинену статистику, мали проблеми, щоб цю міграцію оцінити. Тому що це були мігранти сезонні, тимчасові, відряджені працівники, які пересувалися в межах Шенгенської зони.
Розпочалися поглиблені дослідження, у яких брав участь і наш університет. У результаті норвежці переконалися, що їхні уявлення про міграцію дуже відрізняються від реальності. І відповідно, почали коригувати свою міграційну політику й статистичні інструменти оцінки.
Є британський варіант: переписи населення проходять рідко, але є детальні дослідження ринку праці. Звідти маємо розгорнуті дані про поляків у цій країні. Але в Польщі така схема не працює: нещодавно іноземців було доволі мало, а тепер алгоритм праці державних анкетерів є таким, що іноземець не потрапляє до їхньої вибірки. Це не питання злої волі, тільки концептуалізації та фінансування потрібних змін.
Щороку будемо читати, як Польща видає українцям найбільше перших посвідок на проживання у ЄС, але загальну кількість українців так і не порахують?
Кожна країна мала б проблеми з кількісною оцінкою такої міграції, яка нині існує між Україною та Польщею. Теоретично польський працедавець зобов’язаний не тільки реєструвати заяву про доручення праці іноземцеві, а й повідомляти, чи приїхав іноземець і коли. На практиці багато хто цього не робить. Щоб порівняти, багато чи мало іноземців перебуває в Польщі, треба обрати шкалу порівняння. Подекуди у ЄС до статистики мігрантів у популяції вписують вже тих, хто перебуває за кордоном понад 90 днів, в інших країнах – тільки тих, що приїхали на понад 12 місяців.
Але коріння нашої проблеми з підрахунком іноземців в іншому – у Польщі погано з реєстрацією поляків! Поляки не реєструються, коли тимчасово змінюють місце проживання, навіть коли виїжджають за кордон. Є тисячі людей, які 10 років живуть у Британії чи Німеччині, а досі фігурують у польській статистиці. Правила, які не діють, загальне поблажливе ставлення до реєстрації – цього не змінити без високого рівня довіри до адміністрації та соціального капіталу. Я був на презентації у Стокгольмі, де показували як шведи оцінюють кількість мігрантів. Вони беруть дані з 15–16 реєстрів, які зіставляють між собою та порівнюють, до яких відомостей потрапляють певні категорії мігрантів. У нас реєстрів менше і немає ресурсу, аби ці дані пов’язати між собою. Міністерство праці, наприклад, має проблему з отриманням доступу до баз Міністерства фінансів. А якщо міністерства навіть цими даними обмінялися, це не означає, що вони потрапили до дослідників.
Бажання порахувати мігрантів з’являється в адміністрації, коли починається розмова про нелегальне працевлаштування.
Це явище насправді менш розповсюджене, ніж у тому переконана громадськість. До того ж не завжди можна провести червону лінію – тут у нас легальна робота, там нелегальна.
Абсолютна більшість працівників з України перебувають у Польщі легально. Натомість нерідко трапляються випадки, коли хтось має заяву про доручення праці, але працює більшу кількість годин, ніж у ній вказано. Або має дозвіл на працю, отримує мінімальну зарплату офіційно, решту – в конверті. Це ситуація доволі типова і для польських працівників. Натомість наші дослідження з 2019–2020 років показали, що частка іммігрантів, які працюють у сірій зоні, скоротилася з 30 до 10–15%.
Щоправда, досі прослідковується різниця між жінками й чоловіками. Є промисловість, де випадки нелегального працевлаштування стають маргінальними. А є сектор хатніх послуг, де праця або взагалі неврегульована, або працівниця має один підписаний контракт, а в десяти інших родинах працює без договору.
Є ще новий аспект «сірої зони» – platform economy (сектор ринку праці за посередництвом інтернет-платформ). Люди з лого Uber чи Glovo – хто їхній працедавець? Це максимально дерегульовані галузі, у яких власник компанії, підрядник та рекрутер можуть перебувати в трьох різних країнах. Кілька років тому я бачив приклад, коли одна з таких фірм знайшла шпарину в польському праві, що дозволяло легально виплачувати грошову винагороду водіям без підписання жодної угоди. Це абсолютно інший виклик у порівнянні з будівельником, який працює на годину довше, ніж вказано в заяві про доручення праці іноземцеві.
Популярний аспект розмов про міграцію в ЗМІ – чи мігранти задоволені перебуванням у Польщі і чи хочуть залишитися на довше. Для вчених це важливо?
В академічних дослідженнях ми намагаємося не запитувати про думку респондента, тільки про факти з його життя. Бо в оцінку «добре» й «погано» люди можуть вкладати дуже різні значення.
Звичайно, ми питаємо про міграційні плани. Але до відповідей підходимо обережно, адже плани – це річ змінна. Тому якщо цікавимося, чи хтось хоче залишитися в Польщі або поїхати далі на Захід, намагаємося одразу запитати: «А що ви вже зробили, щоб досягти мети? Тут-то виявляється, що замість 40% охочих залишитися в Польщі у нас є 5–10% тих, хто реально почав щось робити в цьому напрямку.
Наш осередок проводить опитування українських мігрантів понад десять років за схожою методологією: відповіді на наші запитання показують не стільки точні дані, скільки тенденції. Можу підтвердити, що серед українських мігрантів є тенденція до видовження перебування в Польщі, пошуку роботи на довший термін. З’являється також істотна група осіб, які живуть тут із родинами, тоді як раніше українська імміграція мала дуже індивідуалістичний характер. Замість переслати гроші додому, мігранти щораз частіше переносять дім до Польщі.
Українці добре інтегруються у Польщі?
Кожен має свою дефініцію доброї інтеграції: різною буде перцепція політиків, поліції, НУО та науковців.
Я розумію інтеграцію як включення іноземців до різних інституцій приймаючого суспільства в кількох вимірах. Є рівень структурний: як іноземці задіяні на ринку праці, чи потрапляють в освітню систему, чи мають доступ до соціального захисту та медичної допомоги. Є суспільний рівень: чи мігранти входять в інтеракції з представниками приймаючого суспільства, представники яких соціальних та національних груп є у їхній мережі контактів. Деякі дослідники виокремлюють ментальний рівень і вивчають, як будуються емоційні зв’язки з новою країною.
Українці добре інтегровані, якщо йдеться про ринок праці. У нас майже немає українських мігрантів, хто б не працював чи не навчався. І що важливо, зарплати українців мало відрізняються від грошових винагород, які отримують поляки. Звісно, не можемо порівнювати яблука з грушами: середня зарплата українських мігрантів у Варшаві буде нижчою за середню зарплату поляків у Варшаві, бо це працівники різних секторів економіки. Натомість українці – це ніяка не «дешева робоча сила, яка забирає у поляків місця праці».
Однак є одне «але»: українці частіше за поляків працюють нижче своїх кваліфікацій. На простих фабричних посадах маємо 30–40% мігрантів із вищою освітою, а це втрата людського потенціалу. Типова ситуація, з якою стикаються також поляки в Британії чи Голландії.
За ринок праці можна поставити 4+. А що з рештою вимірів?
Тут починаються проблеми. Суспільний вимір як-не-як розвивається лише в найбагатших містах типу Ґданська, Варшави чи Вроцлава, де з ініціативою діалогу виходить самоуправління. Польща як держава немає рефлексії на цю тему. А що звідси випливає – маючи понад мільйон іноземців у країні, ми не знаємо відповідей на елементарні питання, наприклад, як виглядає доступ до житлових помешкань?
Закордонні працівники нерідко роками живуть у гуртожитках, де немає поляків. Як цим людям вивчити мову? А що з доступом до медичних послуг? Те, що мігранти мають страховку, не означає, що вони вміють та можуть користуватися послугами державної польської медицини, де роль грає і знання мови, і можливість зарадити собі з чергами. Пару років тому, коли мігранти рідко оселялися над Віслою, це не мало такого значення. Лікаря українці відвідували під час поїздки додому. Тепер, особливо внаслідок пандемії й продовження віз і дозволів на проживання, мігранти частіше потребують медичних, а також освітніх і соціальних послуг тут, на місці. І я не бачу, щоб наша медична та навчальна системи до цього якось готувалися.
Бо адміністрація побоюється, що така адаптація буде дорого коштувати?
«Якось воно буде», «Не чіпай, само виправиться», «Поляки стільки років важко працювали за кордоном, і ніхто їм нічого не давав», – стандартні «аргументи» в дискусії. А на це накладається риторика польської влади, яка антагонізує різні суспільні групи. Раз говорить про корисних мігрантів, другий – про мігрантів, які «штурмують кордони».
Поза тим, на тлі інших країн ЄС у Польщі – поганий рівень доступу до публічних послуг для громадян. Тому порушення цієї теми в контексті імміграції виглядає контроверсійним. Хоча комунальні помешкання для мігрантів чи спеціальний спосіб обслуговування в системі соціального страхування могли б мати сенс.
Європа віддавна боїться конкуренції з мігрантами за робочі місця. Але згадаймо Брексіт: британці проголосували «піти» не через невдоволення ринком праці, а тільки через почуття конкуренції за доступ до публічних послуг. Я бачу зерна цієї проблеми і в Польщі: ми так радіємо, що іммігранти працюють, платять податки та ZUS, що забуваємо, що у якийсь момент вони захочуть не тільки віддавати, але й щось отримувати від приймаючої сторони. А уряд цього не пояснює, не реформує публічні послуги, що створює ґрунт для потенційного напруження.
Які імміграційні тренди зараз найбільше цікавлять дослідників?
У випадку Польщі питання номер один – безумовно, динаміка міграції з України. З одного боку, цей процес буде детермінуватися демографічним потенціалом України, з іншого – загрозами для української безпеки, які можуть зрости до рівня 2014–2015 років. Питання теж, чи польська влада враховує ті виклики, які можуть з’явитися, якщо демографічний потенціал України буде надвикористовуватися Заходом. Коротко кажучи – там залишиться замало працівників та споживачів для реформ адміністрації й економіки.
Якщо жодних радикальних змін не відбудеться, триватиме процес оселення, а також натуралізації українців. А це вже стане тестом для польської держави, чи вона створить для нових громадян інтеграційні практики, які виходять за межі ринку праці.
І нарешті питання, чи Польща актуалізуватиме потенціал українців, які до нас приїхали. Наразі ми використовуємо тільки робочі руки, а треба вкладатися в мізки. Тим більше, Варшава вже страждає не тільки через брак робочих рук, але й білих комірців.
Розмовляла Олена БАБАКОВА