Книжка Людвіки Влодек «Гірші діти республіки» наближає польському читачеві історію франко-алжирських відносин та алжирської міграції до Європи, без якої неможливо уявити сучасну Францію. Алжир був для французів не просто колонією. Він був Францією на південь від Середземного моря. Проголошення незалежності в 1962 році викликало шквал емоцій у французькому суспільстві, як їх сьогодні викликають понад півтора мільйони алжирських мігрантів у першому й другому поколінні.
У розмовах про мігрантів у Європі весь час повертається тема паризьких протестів 2005 року. Чому ці події так вплинули на колективну уяву?
Протести мігрантів у Франції 15 років тому дійсно були видовищними – підпалені машини, розбиті вітрини. Однак маю враження, що мало хто пам’ятає причину заворушень, а цей вибух гніву та фрустрації не стався на порожньому місці.
Безпосереднім приводом стала смерть двох хлопців мігрантського походження. Група підлітків поверталася додому після дворового футбольного матчу, і оскільки це був Рамадан, їм важливо було вчасно прийти додому на вечерю. Француз, якого перед цим було пограбовано, викликав до підлітків поліцію. Побачивши людей у формі, хлопці почали тікати, сховалися в трансформаторній будці й померли через ураження струмом.
У районі, де проживали хлопці, розпочалися демонстрації. Заспокоюючи протестувальників, поліція випадково кинула димову гранату в будинок, який виявився мечеттю. Після цього запалали всі мігрантські передмістя.
Заворушення тривали кілька тижнів, три людини загинуло, серед них – працівник комунальних служб, який перевіряв вуличні ліхтарі, а протестувальникам здалося, що він їх фільмує. Такі події приваблюють людей, яких цікавить насамперед бійка. Але глибока причина була в чомусь іншому: французів мігрантського походження насильство з боку поліції стосується набагато частіше, ніж їхніх білих сусідів. Зрештою, подібна ситуація спричинила протести Black lives matter у США.
Франція є батьківщиною громадянського націоналізму – ключовою є лояльність до певних громадянських цінностей, а не етнічне походження, як це досі часто буває в країнах Центральної Європи. Чому тоді у Франції з інтеграцією мігрантів виникло більше проблем, ніж у сусідній Німеччині, де довго була популярною концепція «землі й крові»?
Турецькі мігранти в Німеччині можуть почуватися краще чи гірше, але не мають до неї ресентименту як до країни-колонізатора, тоді як історія алжирської міграції до Франції – це історія французького колоніалізму. У північноафриканських мігрантів у Франції є сімейна історія, як французи трактували їхніх пращурів: школа в Алжирі, який де юре до 1962 року був частиною Франції, була обов’язковою тільки для білих дітей, кращі посади зарезервовані для європейців, алжирці у війську мають помирати за Париж, але не мають рівних виборчих прав.
Алжирці почали приїжджати на роботу до Франції ще в 1920-х, після війни їх кількість значно зросла. Як дешева робоча сила – вони стали співтворцями повоєнної відбудови економіки. Але їх не сприймали як рівних. Діти цих мігрантів уже не знали іншої мови поза французькою; хоча були мусульманами – купували в грудні ялинку та відзначали Різдво. Але і цього було замало. Французи не помічали хорошого, але не вагалися нагадувати про погане: громадянська війна в Алжирі, економічна криза 1970-х, атаки 11 вересня – це все погіршувало ставлення до мігрантів із мусульманських країн. Якщо в 1950-ті ліві партії намагалися будувати робітничу солідарність, то з часом білий робітничий електорат перебрав Національний фронт.
Тому теоретично французом є кожен, хто говорить французькою і співає «Марсельєзу». У реальності ж, коли починаються звільнення, першим претендентом на вихід буде той, хто має темну шкіру й кучеряве волосся. Коли перемагає національна збірна з футболу – ми всі французи, коли ж треба вирішувати проблему передмість та безробіття, то мігранти одразу стають зайвими. На початку ХХІ ст. чимало добре асимільованих мігрантів відчувають, що Франція – не їхній дім, хоча іншого дому вони давно не мають.
У книзі кілька разів зустрічається твердження: якщо ти успішний і багатий, мігрантське походження є твоєю родзинкою, цікавим елементом життєпису, якщо бідний, а ще гірше безробітний – ти лінивий і маєш забиратися додому.
Так мігрантів сприймають автохтонні французи, але з іншого боку – самі мігранти так до себе ставляться. Поки мають роботу, питання ідентичності їх не дуже цікавить, але якщо її втрачають, то справді думають: «Я походжу з Алжиру, ми їмо дещо іншу їжу, і моя мама одягається інакше, ніж мама однокласника». І це сприятливий ґрунт для радикальних мусульманських організацій, які підсилюють цей ресентимент. Свою роль відіграє французька радикальна правиця, яка звинувачує мігрантів у всіх бідах, обмежуючи простір для діалогу. Коли перемагає французька збірна – Марін Ле Пен тішиться на Facebook, а коли після цього ж матчу іммігранти спалять пару смітників – вона з неменшим запалом розповідає, що їм не місце серед французів.
Французьке суспільство не є якимось особливо нетерпимим. Узагалі боятися незнайомого, іншого – притаманно людській природі. Але саме у Франції помітна різниця між прекрасною оповіддю про республіку та громадянський етос і практикою.
Неурядові організації у Польщі змагаються, аби привернути увагу уряду до питання інтеграції мігрантів. Твоїх героїв слово інтеграція дратує. Чому?
Частина моїх алжирських співрозмовників народилися вже у Франції. Вони і є французьке суспільство, з чим вони мають інтегруватися? Говорять французькою, думають французькою, Алжир – це країна їхніх батьків або навіть дідусів, вони там були лише в гостях у родичів. Так, вони не схожі на буржуа з 16-го району Парижа, але на них і багато хто з автохтонних французів не схожий. Проте як 16-й район, так і іммігрантські передмістя Кліші є частиною французької дійсності.
Моїх героїв дратує, що скільки б вони з родиною тут не жили – вони весь час «у гостях». Їхні батьки важко працювали задля величі французької економіки, їхні матері доглядають французьких пенсіонерів. Завдяки праці цих людей Франція під час пандемії може нормально функціонувати. А тут їм – ви маєте з нами інтегруватися!
При цьому держава сама дистанціювалася від тих сфер, у яких був найбільший простір до промування класичної «французькості». Так, школи в передмістях мають гірший рівень освіти, ніж у центрі міст. А дістатися до іншої можна, тільки переїхавши до багатшого району, що для мігрантів часто є нереальним. До яких театрів та музеїв мають ходити мешканці передмість, якщо туди не доїжджає метро, а автобус ходить раз на кілька годин? Мігрантські громади у Франції довгий час не брали участі у виборах, отже не мали можливості впливати на урядовців. Це почало змінюватися зовсім недавно.
У книзі є історії не тільки алжирців, що живуть у Франції, але й французів, чия родина жила в Алжирі й мусила повертатися до Європи після Евіанських угод. Алжир з їхніх спогадів – це Аркадія без зла й горя, яка в руках місцевих ніколи не розквітла. Дуже схоже на спогади старших поляків про Креси.
Алжир для французів і Креси для поляків – схожі історії. По-перше, це спогади молодості, а як відомо, коли людина молода – все довкола має більше барв. Моя співрозмовниця Кароль усе дитинство чула від бабусі та батька, що в Алжирі в них був прекрасний дім. Коли вона виросла й поїхала на нього подивитися – це виявилася звичайна будка!
По-друге, не всі французи залишили Алжир у приємній атмосфері. Діяльність французьких військових з ультраправої організації ОАС, яка не визнавала незалежності Алжиру, на початку 1960-х налаштувала берберів та арабів проти французьких сусідів. Від’їзди до Європи відбувалися в атмосфері неспокою, іноді побоювання за власне життя.
По-третє, після оголошення незалежності Алжиром почала керувати корумпована кліка псевдосоціалістів. Країна без французів зовсім не стала землею нектару й амброзії, що, зрозуміло, тільки поглиблювало смуток колишніх французьких мешканців. Тому серед тих, хто повернувся, – так званих «чорних стоп» – є сумні історії про зруйнований дім і викорчувані помаранчеві дерева, а є світлі – про відвідини через десятиліття, коли місцеві спеціально розставляли в домі меблі, як було за старих господарів.
Водночас Франція досі повною мірою не взяла на себе відповідальність за роки колоніалізму. Тільки Маркон визнав, що це Париж відповідає за смерть Моріса Одена – математика й комуніста, прибічника алжирської незалежності. Як і частина кресов’яків, деякі «чорні стопи» закривають очі на факт, що там, де вони жили, – тепер незалежні країни. А є ті, хто це добре розуміє і просто цікавиться, що відбувається і як вони можуть допомогти. Щоправда, у Франції на цю тему все-таки більше дискусій, у нас – розбурхування емоцій.
Чи всім мігрантам у Франції так само непросто, як вихідцям з північноафриканських колишніх колоній? Чи поляку простіше стати частиною республіки без «але»?
Антимігрантські настрої стосуються не тільки африканців. Італійці, португальці чи поляки, які теоретично є культурно ближчими до французів, теж зустрічаються з поганим ставленням. Ще на початку ХХ ст. на півдні Франції відбувалися заворушення, скеровані проти італійських робітників. У 1930-ті про польських мігрантів газети писали, що вони не інтегруються, ходять до костьолу, розмовляють незрозумілою мовою та культивують «свою огидну кухню». Звісно, поляк, на відміну від алжирця, має щастя, що його зовнішньо неможливо відрізнити від француза. Хоча мені особисто часом було важко відрізнити автохтонів Провансу від алжирців, але як кажуть самі алжирці – французькі праві тут вирізняються неабияким хистом.
Тобто історія кожної міграції – це історія травм, помилок і занедбань? Скільки не вивчай практики інших країн, мігрантам все одно буде складно?
На жаль, більшість завжди з недовірою сприймає меншість. Ситуація з алжирською міграцією ускладнюється великою її неоднорідністю. Якщо після Другої світової війни на роботу їхали люди з сіл, низькокваліфіковані робітники, то під час громадянської війни в 1990-ті – інтелігенція, лікарі, вчені. А всі вони потрапили в одну шухляду з написом «понаїхали». Зрештою, це схоже на ситуацію українців у Польщі – їх усіх апріорі сприймають як будівельників чи прибиральниць. Лікарям, інженерам, бізнесменам такий підхід не подобається, а з часом навіть дратує.
Немає такого, що якийсь народ ставиться до мігрантів особливо погано. Але є різниця у підходах еліт. І тут французька ситуація все-таки є кращою від польської, бо там ці теми активно обговорюють, є визнання проблеми. У Польщі ж на сьогодні немає жодних серйозних дебатів щодо міграції. Маємо або наївні оповіді, як чудово приймати людей з усього світу, або параноїдальні підживлення страху перед чужинцями. Немає розмов про демографію, про старіння суспільства і про те, що без мігрантів наша економіка просто не дасть ради.
Сама проблема міграції у Франції існує банально довше – повоєнний добробут французів збудований руками мігрантів. У Польщі ця тема є відносно новою, але це не виправдовує, що трудових мігрантів з України уряд називає біженцями. Для змін потрібен час, якась критична маса. Мені здається, ми все ближче до цього моменту.
Розмовляла Олена Бабакова