7 листопада 2023 року у Академії образотворчих мистецтв у Варшаві відбулося відкриття виставки харківського художника Павла Макова під назвою Nessun dorma (з італійської – «Не смій спати»). На вернісажі був присутній й сам Павло Маков, який в коментарі для порталу «Наш вибір» розповів про виставку, роль мистецтва у сучасній українсько-російській війні, проблеми державної політики у сфері культури, а також про приховані сенси своїх робіт і те, як говорити про війну мовою мистецтва.
Павло Маков – харківський художник, який працює в царині сучасного мистецтва, в техніці графіки та офорту. Член Національної академії мистецтв України та Королівського товариства живописців та графіків Великої Британії. У 2018 році отримав Національну премію імені Тараса Шевченка. У 2022 році його інсталяція «Фонтан виснаження» представляла Україну на Венеційському бієнале.
У своїх роботах митець створює, зокрема, виразний мотив плану міста, що нагадує міські карти. Він будує організований простір, що містить впорядковані скупчення будинків, разом з дорогами, рослинами та іншою інфраструктурою. Розглядаючи полотна під різними кутами зору можна побачити приховані сенси, як, наприклад, тінь будинку у вигляді танка, широкі лінії у вигляді окопів, які перетинають міський простір чи будинки у формі цифр 0 і 1, що символізують бінарний код та небезпеку, яку з собою несе неконтрольований технічний прогрес.
Виставка Nessun dorma експонуватися до 30 листопада у Палаці Чапських (Академія образотворчих мистецтв у Варшаві, вулиця Краковськє Пшедмєщє, 5 / Krakowskie Przedmieście 5). Твори митця можна буде побачити з вівторка по неділю о 12:00–19:00. Вхід вільний.
Про підбір робіт для виставки
Конкретно під цю виставку я не робив жодної роботи. Я взагалі не створюю роботи спеціально під виставки. З ідеєю провести цей захід у Варшаві до мене звернулася Академія образотворчих мистецтв. Лист від пана Ректора я отримав у січні цього року. Тоді я перебував у Парижі, де мав виставку з нашою галереєю The Naked Room (йдеться про виставку «Сторінка з Абракадабри», яка експонувалася у паризькій галереї L’Atlas з 12 січня по 4 березня 2023 року – ред.). Нам запропонували показати роботи у Варшаві в листопаді. Я завчасно приїхав подивитися місце, де виставлятимуться твори, адже це дуже важливо. Побачивши ці дві зали, зрозумів, що тут не вийде зробити велику виставку. Ми визначились з куратором [Матеуш Домбровський – ред.], які роботи представлятимемо. Для однієї зали обрали пʼять робіт, що з’явилися у 2023 році у рамах останньої серії, яку я почав створювати ще до повномасштабного вторгнення і продовжую реалізовувати досі [йдеться про цикл «Абракадабра» – ред.] В іншій залі експонується робота, яку я створив п’ять років тому [проєкт «До По» – ред.].
Ця робота і тепер дуже пов’язана з тим, що зараз відбувається у світі. Навіть не в Україні, а в цілому світі. Йдеться про оцю турбулентність. Цю точку біфуркації, у яку світ зайшов і з котрої невідомо коли і як вийде. Ця робота пов’язана з обранням шляху, куди ми підемо – шляхом несвободи чи шляхом свободи? Шляхом розуму, чи шляхом люті? Це якраз про «до» того і «по» тому. Це про постійне сьогодення, в котрому ми застрягли. Про те, що у нас зараз існує тільки сьогодні.
Таким чином, тут представлено два окремі проєкти. Але роботи, що є на цій виставці – це лише маленька частинка з того, що можна показати. Наприклад, робіт із серії «Абракадабра» зараз є вже понад 30. Їх можна побачити на сайті makov.com.ua
Про значення культури під час російсько-української війни
Мені дуже приємно репрезентувати Україну, особливо у цьому місці (Академія образотворчих мистецтв – ред.). Це не комерційне місце. Це місце, у якому йдеться передусім про мистецтво, а не про гроші.
Але у цьому контексті не можна не торкнутися дуже серйозної проблеми, про яку я говорю вже останні 20 років – у нас практично немає розуміння того, що країна має формувати так звану м’яку силу. От як сприймають Росію? Чому Європа так довго не могла зрозуміти, що відбувається? Чому вони не могли відмовитись від стосунків з Росією? Тому що Росія 300 років поспіль втілювала свою культурну політику, вкладаючи у це шалені гроші. Ми можемо зараз як завгодно ставитися до російської культури, але серед її представників були дуже талановиті й потужні персоналії в літературі чи музиці. І вони вплинули на західне мистецтво. Зараз італійці в Мілані, ідучи в оперний театр, слухають далі російські опери й кажуть: «Як люди з такою культурою можуть таке робити?». Річ у тім, що ця [російська] культура була, перш за все, налаштована на експорт, а не всередину країни. Там, всередині країни – максимум 5–10% так званої інтелігенції. Якби їх було більше, хоча б 30–40%, то, можливо, ніхто б і Путіна не обрав.
Культура – це не лише мистецтво. Література, музика, візуальне мистецтво чи балет – це все є лише інструментами культури. Натомість культура – це про те, як суспільство поводить себе. Це так звані неписані правила існування суспільства всередині самого себе і як воно розв’язує проблеми зовні. І зараз ми бачимо, що всі ці інструменти, на жаль, в Росії не працюють – більша частина росіян дійсно дикі.
Рік минув від повномасштабного російського вторгнення, а Папа Римський каже: «Я не можу повірити, що росіяни такі дикуни». Розумієте, що це? Це вплив м’якої сили. І у нас в країні, на жаль, немає цього стратегічного бачення майбутнього України. В тому сенсі, що війна закінчиться, а до нас має залишитися симпатія. Ми не можемо постійно виступати у ролі козаків, котрі захищають східний кордон Європи. Ми ж і не хочемо, щоб нас так сприймали. А зараз таке враження, що до нас так й будуть ставитися: ми дамо зброю, і хай хлопці там стоять і захищають нас. Тому що вони нічого іншого не бачили.
Про українську державну політику у сфері культури
От, наприклад, почалося повномасштабне вторгнення. А в нас – Венеційське бієнале [відкриття 23 квітня 2022 року – ред.]. Нам вдалося приїхати і, завдяки кураторам, знайти кошти й зробити все так, як треба. Та мова не про це. Після початку повномасштабного вторгнення я заходжу в книгарню [в Італії – ред.] і не бачу там жодної української книги. А це ж не приватна справа. Це не справа Оксани Забужко, Сергія Жадана чи Тараса Прохаська. Це державна справа. Це держава має шукати перекладачів й вкладати гроші. І це має відбуватися постійно. Тому що пересічний італієць практично нічого не знає про нас. Про нас ніхто нічого не знає. І, зокрема, тому я ставлюся до такого типу виставок, як до свого обов’язку.
Коли говорять, що держава немає стратегічного бачення, то всі одразу це сприймають так, ніби держава має більше підтримувати мистецтво. Ні, це зовсім не так. Це держава має себе підтримати. Жадана підтримувати не треба, він впорається. Мене теж підтримувати не треба. Я теж дам собі раду, навіть під час війни. Так, є людські проблеми, як і у всіх. Але я можу розв’язати ці буденні проблеми. Це держава має взяти нас і продемонструвати, що ми в неї є, що ми такі гарні. Ми ж існуємо. А в нас, наприклад, досі немає Національного музею сучасного мистецтва.
Вперше в історії України, що дуже важливо, відродження не розстріляне. Ми нарешті маємо тяглість мистецьких генерацій: наше покоління 60 плюс – ми ще живі, жива і дуже активна потужна генерація 40-45 років, і вже є дуже потужна генерація, якій зараз 25-35 років. Це вперше в історії України з’явилась тяглість мистецьких поколінь, однак немає можливості на цю тяглість подивитися. Ось, наприклад, приїздить дипломат до Києва, оглянув все, а потім каже: «Покажіть мені, де є музей [сучасного мистецтва]». А де він? Його немає. Або: «Де можна подивитися роботи Павла Макова?» Де? В майстерні у Харкові. Та і там їх немає вже: якісь роботи тут, інші – у Флоренції, чи ще десь.
Ми зараз з Наталкою Івановою, директоркою ЄрміловЦентр у Харкові (це центр сучасного мистецтва і водночас бомбосховище, в якому ми відсиділи досить довго на початку повномасштабного вторгнення) домовилися, що в березні зробимо мою велику виставку. Вона хоче привезти «Фонтан»Інсталяція Павла Макова «Фонтан виснаження», яка представляла Україну на Венеційському бієнале з Києва і все організувати. Я вже зараз забрав багато робіт з-за кордону й привіз до Харкова. Будемо робити велику виставку, тому що так має бути. Повага до нас від інших починається з поваги нас до самих себе. Якщо ми самі себе не поважаємо і не цінуємо власне мистецтво, то чому поляки чи французи мають це робити?
Про те, як зараз говорити про війну мовою мистецтва
У цій виставці я не хотів напряму торкатися теми війни, тому що зрозумів, що цей час, коли можна говорити прямо, вже минув. У мене була виставка у Флоренції: і вона якраз була цілковито напряму присвячена війні. Це була перша реакція, коли нову реальність треба було усвідомити, «перетравити». А потім, після виставки у Парижі, вже на початку березня цього року я зрозумів, що далі війною про війну говорити не можна. До того ж я стикнувся з тим, що багато людей, моїх колег, здебільшого не дуже високого рівня, почали цією темою спекулювати. Це теж, на жаль, присутнє.
Але ці картини [роботи, представлені на виставці у Варшаві – ред.] теж про війну. Наприклад, ті знаки на картинах – це шанці. Мені найважливіше, щоб людина отримала емоцію про той жах, який робиться, а не показати все прямолінійно. Час, коли я міг реагувати на війну лише прямо, минув.
Про життя після війни
Навіть під час війни ми маємо думати, як нам жити далі. Я ще раз кажу, що вікно зацікавленості Україною закривається. А коли війна закінчиться (я впевнений, нашою перемогою), постане питання – а що ще там є в Україні? Війна? Чорнобиль? І це все?
В нашій державі на жодному рівні, окрім пана Кулеби [Дмитро Кулеба – Міністр закордонних справ України – ред.] ніхто не розуміє, чому м’яка сила є важлива. Україну мають не тільки поважати, її мають любити й вона має бути симпатичною. І у цьому теж є роль мистецтва. Це як мейкап. Людина зранку встала, почистила зуби, помилася, намалювала очі і гарною пішла у світ […]. Так само і держава. Вона стане оклигувати після війни і тут треба зробити той мейкап. Щоб на тебе подивилися, звернули увагу, що ти красуня. Придивилися до тебе, що у тебе є душа, є очі. А мистецтво і культура – це ж очі держави. Ви ж дивитесь в очі людині й бачите, чи можна з цією людиною далі продовжувати якісь стосунки чи ні? Все йде через очі.
Коментар взяв Дмитро Димидюк