Упродовж 9–10 березня 1944 року в селі Сагринь та ще в дванадцяти населених пунктах Грубешівського повіту місцеві підрозділи Армії Крайової та Батальйонів хлопських здійснили напад на українське населення. За менш ніж дві доби було вбито щонайменше 1200 мирних українців, переважно жінок і дітей.
Нещодавно у видавництві KEW вийшла книга польського історика, доктора наук Маріуша Сави, присвячена подіям у Сагрині – «Кулі як намистини вервиці. Армія Крайова та Батальйони хлопські щодо українців у Сагрині та інших селах Грубешівського повіту 9-10 березня 1944 року».
З цієї нагоди поговорили з автором про те, що саме сталось у Сагрині, в чому причини польсько-українського протистояння, як до цього були залучені Третій Рейх та СРСР, а також про памʼять про трагедію у сучасних Польщі та Україні.
Як можна прочитати з підназви книги, вона присвячена Армії Крайовій та Батальйонам хлопським та їхнім діям щодо українців у Сагрині та інших селах Грубешівського повіту 9-19 березня 1944 року. Що тоді там сталось?
Маємо справу з історичною книгою, яка описує події часів Другої світової війни. Однак ці події досі живі та викликають сильні емоції, принаймні в певних середовищах. А все це через те, що стосуються драматичної речі – злочину.
Я згадав про Армію Крайову (АК), тобто підпільне польське військо у період Другої світової, яке мало за головну мету боротьбу з німецьким окупантом; та Батальйони хлопські, партизанські формування, створенні за ініціативи Польської селянської партії, які пізніше злились з АК.
Далі у підзаголовку зʼявляються слова «щодо українців». Чому саме щодо українців? Бо 9-10 березня відбулася збройна акція – напад на щонайменше кільканадцять сіл, де мешкало переважно українське цивільне населення. Тут зʼявляється перша проблема – як пояснити про які події йдеться у книзі, людині, далекій від історії, яка випадково натрапить на неї у книгарні чи бібліотеці? А також, які слова для цього використати? Якщо така людина просто загуглить «що сталося у Сагрині 1944 року», вона натрапить на різні формулювання: «бій», «битва», іноді «злочин», а може навіть «геноцид», проте найчастіше – «акція». Тож саме тут почнуться суперечки – як назвати ці події, у чому їхня суть та що стало їх причиною.
У повсякденному інтернет-дискурсі часто можна почути, що акція польського підпілля у Сагрині була «відплатою». Тут варто зазначити, що дискусія навколо Сагрині – це не польсько-український конфлікт, а радше внутрішньопольська суперечка. У певних колах це трактують як відплату за дії українців проти поляків, наприклад під час виселень, організованих німцями від осені 1942 року до початку літа 1943, або за співпрацю українців з німецьким окупантом. А дехто, намагаючись підігнати факти під власні тези, говорить навіть про «відплату за Волинь-43», тобто за злочини українських націоналістів проти польського населення Волині у 1943 році.
Я ж намагаюся дивитися на це трохи ширше. У книжці я ставлю запитання, чи справді конкретний солдат Армії Крайової, вирушаючи 9 березня ввечері до якогось лісу під Сагринню, усвідомлював, що йде мститися, наприклад, за те, що спіткало поляків на Волині у 1943 році. Або, наприклад, я натрапляв на такі формулювання командирів, що вони збираються ліквідовувати «базу українських націоналістів», або «гніздо», або «опорний пункт».
Під українцями найчастіше розуміють офіцерів Української допоміжної поліції на німецькій службі (УДП), тобто фактично німецьких правоохоронців, а не українських націоналістів. У польській перспективі часто не розрізняють українських націоналістів та службовців УДП. Однак якщо якісь злочини скоювала саме УДП, згідно з правом це повинно класифікуватись як німецький злочин.
У книжці я намагаюся на основі джерел перевірити, чи справді українці скоювали такі злочини. І якщо скоювали – чи могло це виправдати залучення від тисячі до двох тисяч солдатів для нападу на кільканадцять сіл. Моя гіпотеза, підтверджена джерелами, говорить: ні, це не було виправдано і це не можна назвати відплатою. А якщо це і була відплатна акція, то точно не щодо тих, хто скоїв ганебні вчинки й міг, з моральної точки зору, заслуговувати на покарання. Це була несправедлива помста, спрямована переважно проти невинних людей.
Протягом двох днів – а фактично кількох годин – загинуло понад 1200 осіб, імена яких ми знаємо, і це були здебільшого цивільні. Як встановив професор Ігор Галагіда, дві третини з них – це жінки й діти. Тож, навіть якщо припустити, що відплата була виправданою, вона спіткала не тих, хто справді винен. Тому й надалі залишається відкритим питання: чому загинули ці люди.
У книжці я намагаюся подивитися на це з перспективи міжнародних політичних подій, які відбувалися у Європі приблизно з осені 1943 до січня-лютого 1944 року, коли вже було ухвалене рішення про акцію в Сагрині. Я намагаюся простежити, зокрема, позицію польського уряду у ЛондоніЙдеться про уряд Польщі у вигнанні, що діяв після окупації країни у вересні-жовтні 1939 року. Від червня 1940 року його місцеперебуванням був Лондон., якому підпорядковувалася Армія Крайова: що з їхньої перспективи могло підштовхнути польське підпілля Польщі до атаки на українців? Або що могло вплинути на рішення підрозділів АК на східній Люблінщині, командири яких знали про плани Сталіна, Хрущова та інших радянських лідерів щодо Холмщини?
Коли фронт наближався і був вже за кілька десятків кілометрів від Сагрині, все ще було невідомо, що Сталін вирішив стосовно Холмщини. Те, що східні воєводства Другої Речі Посполитої мали бути приєднані до СРСР, польське підпілля усвідомлювало приблизно з лютого-березня 1944 року. Натомість невідомою залишалась доля Холмщини з численним українським населенням – чи залишиться вона у складі Польщі, чи буде приєднана до СРСР.
Щоб відповісти на ці питання нам досі бракує ясності: які документи лягли в основу рішення про акцію у Сагрині, і хто саме в Армії Крайовій це ініціював. Можу припустити, що такі рішення ухвалювались не на найвищому рівні (рівні воєводства), а на рівні повіту. Щобільше рішення стосувалось не тільки ліквідації так званих українських колаборантів, але загалом всіх українців, які проживали у цих селах. Рішення про акцію на Сагринь ухвалили Маріан Голембєвський, Стефан Квасьнєвський та Зенон Яхимек з Армії Крайової, а також Станіслав Басай з Батальйонів хлопських, який радше не мав впливу на ухвалення рішень, але був жорстоким виконавцем наказів.
Перш ніж перейти безпосередньо до подій Другої світової, я б хотіла запитати про міжвоєнний період. Читаючи книжку, мене вразило, що українці жили в Сагрині здавна, були інтегровані в місцеве життя та співіснували з поляками. Якими були ці взаємини у міжвоєнний час? Що стало поштовхом до зміни у стосунках колишніх сусідів, а подекуди родичів, так, що вони зрештою постали один проти одного?
Спершу необхідно усвідомити, що навесні 1944 року ті, хто жив у Сагрині – це вже не зовсім ті самі люди, що проживали там у вересні 1939. Звісно, українці у Грубешівському повіті, де знаходиться Сагринь, – автохтонне населення. Однак, коли ми говоримо про 1939 або 1944 рік, слід памʼятати про німецькі виселення в рамах операції UkraineraktionНацистський план переселення на звільнені від поляків території Замостя та околиць українського населення, які розпочалися восени 1942 і тривали до червня 1943 року. Виселення радикально змінили цей одвічний порядок і, можливо, не скільки склад, але розселення як українців, так і поляків. Під час акції виселено близько 180 тисяч поляків та 40-60 тисяч українців. Ті, хто опинився в Сагрині 9 і 10 березня 1944 року, були не тільки місцевими українцями – серед них були також виселені українці, наприклад, із Замостського повіту. Що стосується поляків: їх після німецьких виселень у Сагрині майже не залишилось.
Не можна забувати й про третю спільноту, яка мешкала у Сагрині, – євреїв. Адже крім поляків – римських католиків та баптистів, та українців – православних і теж частково баптистів, там були також євреї, яких вбили восени 1941 року, на початку німецької окупації.
Перед Другою світовою війною Грубешівський повіт, мабуть, мав найбільшу густоту українського православного населення на Люблінщині. Ці люди не були з космосу. Це були місцеві, корінні мешканці – так само як і поляки, що жили поруч. І що сталось, що ось був мирний час, а потім настала війна, був час помірного спокою, а потім час злочину та випробування?
Я не схильний розглядати це як безпосередній наслідок «віковічних утисків поляками українців», як припускають деякі історики. Хоча, безперечно, українці у Другій Речі Посполитій, у тому числі у Сагрині, були громадянами другого сорту. Це не моє відкриття – про це писали Ришард Тожецький, Мирослава Папєжинська-Турек. Їхні дослідження однозначно доводять, що українці спершу піддавалися державній, а потім національній асиміляції.
З 1935 року в життя впроваджувався план, розроблений владою та військовими, що передбачав так звану деукраїнізацію Холмщини, або ж східної частини Люблінщини, і який мав завершитися до 1940 року. Цей план мав на меті вже згадану національну асиміляцію та примусове навернення до римо-католицького віросповідання. Наприклад, у сусідніх Турковичах навесні 1939 року православних українців силоміць змушували переходити на католицтво. І тут я вже не згадуватиму про руйнування православних храмів у 1938 році.
Не можна заперечувати злочину з 1944 року. Скоїли його більшою мірою поляки, які навіть не були місцевими, з Сагрині. Водночас варто теж згадати, що деякі поляки із Сагрині вказували партизанам, де проживали українці, де були їхні схованки, чим полегшили скоєння вбивства.
Але це не означало, що людські стосунки між сусідами, між родинами, між окремими особами було повністю зруйновано через війну. Тут треба згадати українців-праведниківТермін «праведники народів світу» вживається на позначення людей не єврейського походження, які під час Голокосту рятували євреїв, не маючи з цього жодного зиску. Це також відзнака, яка видається таким людям інститутом Яд-Вашем. Вже пізніше терміном «праведник» / sprawedliwy почали називати осіб, які у конфліктах з національним підґрунтям рятували людей, іншої національності. Наприклад, українці поляків на Волині 1943 року., які під час німецьких виселень 1942-43 років допомагали полякам, переховували їх та діставали фальшиві метричні свідоцтва, щоб урятувати. І навпаки – коли у березні 1944 року польські партизани напали на Сагринь, деякі поляки переховували українців або відмовлялися їх убивали – з релігійних, моральних, чи просто людських міркувань. Попри це масштаб злочину і кількість убитих невинних були жахливими.
Говорячи вже про роки II Світової, слід памʼятати, що поряд з українцями та поляками, у Сагрині також були розміщені німецькі окупаційні частини, які доклались до того, щоб розпалити ворожнечу між двома національностями. Якою була роль Радянського Союзу в цьому контексті? Чи відігравали вони також певну роль у цьому конфлікті, і якщо так, то якою мірою?
У популярному польському наративі, який домінує у суспільній свідомості, українців часто зображують німецькими колаборантами, націоналістами, бандерівцями. Проте якщо ми поглянемо на Грубешівський або Томашівський повіти у 1920-1930 роках, тобто до війни, то українське населення там зовсім не симпатизувало націоналістам – тоді Організація українських націоналістів, ще без поділу на фракції Бандери та Мельника – не мала значної підтримки у регіоні. У середині 1930-х, наприклад, у районі Томашова членів ОУН було кілька десятків.
Натомість Комуністична партія Західної України в Грубешівському повіті налічувала принаймні кількасот членів. Однак це не означає, що все українське населення можна було поділити лише на дві групи – комуністів та націоналістів. Більшість людей, і я це знаю з історії власної родини, були політично, ідеологічно і навіть релігійно індиферентні. Тому не можна однозначно заявити, що всі там симпатизували або комунізму, або націоналізму.
Щодо радянського впливу – СРСР як і Німеччина мали тут свою розвідку й досконало орієнтувалися у суспільних настроях як серед поляків, так і серед українців. Німцям, як свідчать їхні документи, було надзвичайно важливо, щоб політика виселень посварила поляків з українцями й ударила насамперед по українському населенню. Що зрештою викликало антинімецькі настрої. Якщо зіставити польські уявлення про українців як про німецьких колаборантів безпосередньо з німецькими документами, ця гіпотеза розсипається на друзки. Чому? Німецькі депортації настільки підірвали довіру українців і частково поляків до самих німців – через невизначеність, відсутність матеріального забезпечення – що за кілька місяців до нападу на Сагринь, десь між осінню 1943 і весною 1944 року, настрої серед українців щодо німців змінилися з байдужих на ворожі. У підсумку, самі німці дійшли висновку, що не існує групи, більш ворожої до них, ніж українці.
В СРСР це чудово розуміли. Від 1941 року на цих територіях діяли радянські рейдові загони. Коли німці створили табори для радянських військовополонених, частина з них втекла до лісів, де формувалися різні комуністичні групи з росіян, українців, поляків та євреїв. Ці групи стали природним підґрунтям для радянських спецслужб і зручним інструментом поширення радянської пропаганди. Німці чудово про це знали й навесні 1942 року провели в Грубешівському й Холмському повітах масштабну антипартизанську операцію, яка вдарила не лише по радянських загонах, але головною мірою по українському й частково польському населенню. Тож так, совєти активно діяли в цьому регіону.
Підсумовуючи, слід підкреслити, що з польського нападу на українців у березні 1944 року виграв саме СРСР. Хоча, зрештою, можна сказати, що нападом скористалася ще одна сила – українські націоналісти на Волині та у Східній Галичині – це дало їм привід посилити свої антипольські акції на тих теренах.
Як у розмові, так і в книжці ви згадуєте, що польське підпілля сприймало Сагринь як «бастіон українських націоналістів». А якою ситуація була насправді? Які українські збройні формування перебували там навесні 1944 року?
Це питання, можна перефразувати більш іронічно: «Якщо це справді був бастіон, то чому ж майже ніхто з польського боку не загинув?». Загинули українські цивільні, а з польських бійців – лише один чи двоє, і одного з них, до речі, застрелив власний командир. Тож бастіоном це важко назвати, хоча перед атакою поляки, можливо, щиро вірили, що мають справу з потужним укріпленням.
Історик д-р Маріуш Зайончковський пише, що у Сагрині дійсно могли перебувати озброєні українські сили. Через велику кількість цивільного населення польська розвідка могла припустити, що там й багато військових. З упевненістю можна сказати, що там перебували колишні працівники Української допоміжної поліції на службі у німців. Але цікаво, хто ж їх попередив про напад? Місцеві поляки. Тож члени УДП втекли ще до початку нападу і в бою участі не брали.
Можливо, у Сагрині були дезертири з 5-го добровольчого полку СС, так званого українського, або вояки з Холмського легіону самооборони – збройного підрозділу, що співпрацював з німцями та ними ж фінансувався. Але це лише припущення. У Сагрині діяла також місцева самооборона, причому складалася з українців та поляків. А в поблизькому селі Шиховичі були розміщені німецькі війська. За день-два до нападу, за свідченнями місцевих українців, там перебував великий відділ українського підпілля, можливо з Волині – близько кількасот бійців УПА, яких під час самої акції 9-10 березня там вже не було.
Отож, переконання польського підпілля, що в Сагрині зосереджені великі відділи українських сил, не можна підтвердити фактами. Зрештою це призвело до того, що коротка перестрілка перетворилася на різанину місцевого цивільного населення.
Ви вже згадували хто керував акцією на Сагринь. Чи відомо щось про ставлення звичайних польських партизанів? Чи перед нападом вони розуміли, що йдуть убивати цивільних?
На жаль, ми маємо дуже мало джерел про понад тисячу бійців, які б однозначно говорили нам, про що вони думали перед акцією. Взагалі немає свідчень, зроблених перед самим нападом. Всі розповіді, які фіксують, що вони могли знати чи уявляти про те, що їх чекає, записані через десятки років після війни – у спогадах партизанів чи свідченнях перед Окружною комісією розслідування злочинів проти польського народу Інституту національної памʼяті Польщі (ІНП).
Чи вони йшли у напад з відчуттям доцільності? Дехто прямо визнавав, що раніше не мав справи з так званим українським варварством. Тобто можна припустити, що їм говорили, ніби вони вирушать боротися проти цього «українського варварства». Один із партизанів під час слідства ІНП чітко зазначив, що в селі УПА не було – на той час на цій території не діяли українські націоналістичні угрупування. Він детально перелічив, де саме були підрозділи Українського легіону самооборони чи інші німецькі формування. Тобто деякі з них знали або принаймні хотіли вже після війни показати, що вони знали, що не йшли воювати з жодними озброєними українськими формуваннями – ані німецькими, ані бандерівськими.
Що вони відчували, про що думали? Є свідчення кількох партизанів, що їм показували будинок з людьми, яких нібито вбили українські націоналісти. З якою метою? Можливо для того, щоб посилити антиукраїнські настрої, або навіть не підсилити (бо якщо їх нема, то немає що і підсилювати), а викликати антиукраїнські настрої, знечулити перед тим, що мало відбутись.
Були також свідчення (як опубліковані, так і ні), коли деякі бійці були шоковані тим, що побачили у Сагрині: як їхні товариші вбивають жінок і дітей. Один з партизанів до кінця життя не міг змиритися з цим і не хотів про це говорити – для нього це була тема табу і було видно, що йому докоряло сумління. Але це лише окремі уривки; повноцінного опитування понад тисячі учасників акції ніхто не проводив. Ми не знаємо, що вони думали перед нападом, під час його здійснення і після нього.
У книзі ви пишете: «Протягом кількох годин не менше ніж 1,1 тисячі бійців убили у кількох селах понад 1,2 тисячі осіб. Якщо приймемо, що акція тривала кільканадцять годин, то можемо припустити, що протягом години життя відбирали 90 разів, тобто більше одного на хвилину». Як відбувалася акція в Сагрині?
Є одне свідчення, для мене, мабуть, найжахливіше, де мати описує як вбивали її доньку. Це була пряма страта дівчинки та матері, яка зрештою вижила, і це була страта за допомогою кулі, де злочинці бачили своїх жертв, могли дивитися їм в очі та чути їхні протести, молитви та плач.
Проте більшість людей загинула внаслідок пожеж, коли українські хати підпалювали запалювальними снарядами: люди, які ховалися у підвалах чи укриттях, гинули або від вибухів, або від вогню і диму. Дехто загинув під час втечі на поля чи болота. Вбивали усіх, тих, хто нібито мав зброю, і тих, хто її не мав. Людей вбивали також під час перевірки, чи мають вони українську, чи польську кункартуКенкарта (розпізнавча карта, нім. Kennkarte, пол. Karta Rozpoznawcza, Kennkarta) – документ, що засвідчував особу на теренах, окупованих Третім Рейхом. Серед відомостей, у кенкарті зазначалась також національність особи.. Якщо вони мали українську кенкарту, незалежно від статі та віку, їх вбивали пострілом в голову.
Декого вбивали місцеві поляки, цивільні особи у власних дворах. Забивали до смерті сільськогосподарськими знаряддями, наприклад, вилами. Були також випадки, коли людей з інвалідністю кидали у вогонь. Однак, переважна більшість жертв загинула у схованках, які виказали місцеві поляки.
Чи були випадки, коли поляки допомагали українцям рятуватись?
Такі випадки були. Однак їх описано небагато. В одному випадку допомогли самі партизани, які, отримавши наказ вбити жінок, вивели їх у ліс, але – налякані досить незвичною ситуацією – один сказав іншому (і в нас є розповідь цієї українки, яка вижила): «Ми їх відпустимо, а нашим скажемо, що їх убили». І саме це й сталося. Вони відпустили жінок. Був також інший випадок, коли польки ховали українок під підлогою в будинку і казали польським партизанам, що в будинку окрім них нікого немає. Підозрюю, що таких випадків було більше, але все, що мені вдалося знайти, я старанно зафіксував у книзі.
А зараз поговоримо про сучасність. Як протягом останніх 20-25 років у Польщі та в Україні пам’ятають про події у Сагрині? Чи взагалі пам’ятають? Бо з мого досвіду життя і навчання в Україні там про Сагринь майже не говорять.
Насправді якби не сучасність, я б не написав цю книжку. Навіть професор Ярослав Сирник говорив мені: «Виріши, що для тебе важливіше – історія чи сучасність». Тому книга значною мірою про пост-Сагринь – тобто оповідь про останні суперечки про Сагринь з останніх двадцяти з гаком років.
Сагринь – це скоріше внутрішньопольський конфлікт: суперечки про причини та сутність подій, правильну термінологію, якою ці події можна описати. Тобто, з одного боку є історики, а з іншого – люди, що походили з так званих кресівТермін «креси» вживається в польській історіографії на позначення східних територій ІІ Речі Посполитої, які сьогодні становлять території заходу України Білорусі та Литви, які між собою дискутують про те, чим був Сагринь. В Україні ж Сагринь ніколи не був популярним. Особисто я знаю його з родинних історійМаріуш Сава народився у Грубешові, Люблінське воєводство. Молодість провів у Вербковіцах, кільканадцять кілометрів від Грубешова. і свідчень тих, хто пережив ці події.
Кільканадцять років тому мені доводилося асистувати під час запису інтервʼю з людьми, які приїздили до села Турковичі. Там є Турковицька ікона Божої Матері, діє жіночий православний монастир, і туди приїздили ті, чиї родини ще до війни вшановували культ Турковицької ікони. Серед цих людей – або їхніх нащадків – були ті, хто проживає сьогодні на Волині чи на Галичині, тобто колишні холмщаки, виселені з Холмщини. Для них події у Сагрині залишаються живими.
Натомість у середовищі українців у Польщі – десь від 1990-х років – іноді до теми Сагрині зверталось Обʼєднання українців у Польщі, переважно у різних ювілейних зверненнях. Проте у цих виступах усе ж відчувалася певна поверховість і недостатнє знання теми.
Для українців Сагринь був радше внутрішньою темою, яку плекали ті, хто вижив. Натомість у польському середовищі ця тема підтримувалась серед ветеранів, особливо в тих колах, які вважали, що під Сагринем відбулася битва, яка врятувала місцевих поляків від повторення Волиніʼ43 – що звісно не витримує конфронтації з фактами.
Варто згадати, що теми польсько-українських відносин, зокрема, щодо минулого, за останні 30 років не були аж такими активними та гучними, як, наприклад, теми польсько-єврейські. Згадаймо хоча б дискусію про Єдвабне – про те, чи євреїв винищили поляки, чи німці, чи поляки з німецького поштовху тощо. Це – перша велика тема. Друга – внутрішньопольська полеміка про те, чи співпрацював президент Лех Валенса з комуністичними спецслужбами Польської Народної Республіки, чи ні. Третя – польсько-німецькі стосунки. Проте польсько-українські питання ніколи не підіймалися на подібний рівень – лише з нагоди якихось річниць, наприклад, роковин Волині, і переважно після 2003 року. А Сагринь – взагалі ні.
Ця тема вперше гучно прозвучала тільки у 2018 році, коли люблінський воєвода Пшемислав Чарнек подав заяву до двох прокуратур на доктора Григорія Купріяновича, який під час візиту президента Петра Порошенка до Сагрині виголосив промову. Конкретні тези з тієї промови настільки обурили воєводу, що він звернувся до прокуратури – і тоді ця справа знову набрала розголосу на загальнопольському рівні, жила власним життям протягом кількох тижнів.
З українського боку ніхто ніколи не намагався порівнювати Сагринь з Волинню, чи ставити їх на один рівень. Натомість польські публіцисти так званого кресового напряму не раз протиставляли Волинь Сагрині, кажучи, що на Волині ми маємо справу з геноцидом, а в Сагрині – лише з відплатою. Ця тема спливала щоразу, коли йшлося про спільні польсько-українські вшанування, наприклад, в Острівках і Волі Островецькій на Волині.
Розділ про «пост-Сагринь» ви закінчуєте історією про зустріч Ісуса і самарянки біля криниці в місті Сихар(Ів. 4:5–42). Ісус, проходячи через Самарію, зупиняється біля села Сихар, де знаходиться знаменита криниця, яку колись викопав патріарх Яків. І ось туди, вдень, приходить жінка-самарянка, щоби набрати води. Христос звертається до неї зі словами: «Дай Мені пити». Самарянка здивована, бо юдеї не спілкувалися з самарянами, а ще більше – з жінками. Та Христос не зважає на соціальні, національні чи моральні бар’єри. Під час розмови жінка поступово усвідомлює, хто перед нею. Ісус відкриває їй її гріховне минуле, і водночас – не принижує, а наставляє. Ця зустріч змінює її внутрішній світ: вражена, жінка побігла в місто й розповіла всім про цю зустріч. Багато самарян після цього повірили в Ісуса.. Ви пишете, що після 24 лютого також між українцями та поляками відбулася подібна зустріч – момент зближення і взаєморозуміння. Але в останні місяці у Польщі знову відчувається атмосфера ворожнечі. Не останню роль тут відіграє не стільки історія, як історична політика. Що, на вашу думку, можуть зробити історики, журналісти, але й прості громадяни, щоб діалог базувався на спільному баченні майбутнього, а не суперечках про минуле?
Я також думав над цим. Однак як історик я не маю амбіцій давати конкретні поради. Я знаю Польщу перед лютим 2022 і усвідомлював, що польське суспільство значною мірою, а принаймні окремі середовища, налаштовані антиукраїнсько. До такої Польщі приїхали українські біженці після ескалації війни. Поляки, які ще напередодні вигукували антибандерівські гасла, тепер зустрічали українців з відкритими обіймами, ніби подаючи їм саме цю чашу води біля криниці в Сихар – і це давало певну надію та наповнювало ентузіазмом.
Проте я знав, що достатньо лише іскри, щоб ненависть до українського народу відродилася лавиноподібно. І, на жаль, від певного часу ці настрої підігрівались російськими спецслужбами і за використанням корисних ідіотів у Польщі. Потім виявилося, що це не тільки інтернет-боти, а й конкретні люди, які представляють у Польщі типові антиукраїнські настрої.
До цього також причинилось маніпулювання історією, використання минулого або якогось бачення минулого некомпетентними особами, які абсолютно не знаються на написанні та конструюванні історії як науки. І що ми можемо зробити? Як я вже сказав, я не маю амбіцій аби брати активну участь у таких дискусіях як історик. Я лише дотримуюся такої думки, що ми повинні роботи свою роботу, ретельно описувати ці історії, спираючись на методологію та історичну науку.
Це для істориків. Бо як люди ми робимо різні речі. Я зараз працював разом з українцями та поляками на одному з православних кладовищ, яке було зруйноване в останні місяці так званими невідомими. Там я зрозумів, що якби не було погано – на політичному рівні, в інтернеті, чи на якомусь міжнародному рівні, у польсько-українських відносинах – я вірю в те, що «при одному столі» на якомусь кладовищі, де ми можемо разом посидіти, попрацювати, поговорити чи зателефонувати один одному, завжди дійде до порозуміння та співпраці.
Чи Ви плануєте українське видання своєї книги?
Це вже не вперше, коли мене запитують про український переклад. Я вже порушив цю тему зі своїм видавцем – Колегіумом Східної Європи ім. Яна Новака-Єзьоранського. Знаю, що з їхнього боку є велике бажання видати книгу українською. Понадто, у мене вже є перекладач, але не буду називати його імені. Тож якщо знайдуться кошти на це, я з великим задоволенням долучуся до видання української версії.
Розмовляла Анастасія Верховецька
Книжка «Кулі як намистини вервиці. Армія Крайова та Батальйони хлопські щодо українців у Сагрині та інших селах Грубешівського повіту 9-10 березня 1944 року» / Pociski jak paciorki różańca. Armia Krajowa i Bataliony Chłopskie wobec Ukraińców w Sahryniu i innych wsiach powiatu hrubieszowskiego 9–10 marca 1944 roku вийшла у 2025 році у видавництві Колегіуму Східної Європи. Польську версію книги можна придбати за посиланням.