Місто на кордоні. Українське життя у Перемишлі під час пандемії

0

Перед українською спільнотою міста на кордоні – Перемишля – стоять виклики: не тільки як зберегти свою національну ідентичність, але й як вести діалог із польською більшістю та українськими мігрантами в місті. Про громадське життя розмовляємо з  українськими діячами з Перемишля – Катериною Комар-Мацинською та Ігорем Горківим.


Одного разу на Замковій горі в Перемишлі почула від малого хлопця: «Але звідси не видно Варшави». Завжди маю відчуття, що Перемишль заслуговує більше, ніж бути транзитним пунктом по дорозі далі. Він – із тих міст, у які завжди хочеться повернутися. Знаю, що так зробили ви. Що було вирішальним і чи не шкодуєте про це?

Ігор Горків: У народній поезії існує символ євшан-зілля – запах рослини нагадує людині про рідні землі, щоб вона не забувала про батьківщину. Я родом не із самого Перемишля, а з віддалених на кілька десятків кілометрів сіл, але відколи почав через Перемишль їздити студентом із Варшави до Києва та Львова, це місто стало мене притягувати. Я мав щастя познайомитися з відомим українським подружжям із Перемишля – Катериною та Михайлом Козаками, котрі показали мені його таким, яким я Перемишль не знав, ­– я побачив місто, у якому хочеться жити. Після одруження ми мали вибір – будемо родиною жити у Варшаві чи в Перемишлі, звідки моя дружина, й вирішили, що спокійніше, краще буде не в столиці. Правда, чи спокійніше – не знаю (сміється). Це рідні землі, які притягують. На Півночі Польщі було відчуття тимчасовості – якась травма, пов’язана з виселенням, а тут є усвідомлення, що можна повернутися до коріння. Це був мій вибір, і за 8 років я жодного разу не пошкодував. Зрозуміло, що Перемишль не стане Варшавою чи навіть Ряшевом. Інші перспективи, але й інші витрати, фінансові потреби. Неможливо мати всього.

Катерина Комар-Мацинська: Я це називаю «ідентичність міста», і мені з моєї перспективи тепер здається, що всі міста, де я жила, мали, так би мовити, не мою ідентичність. Я не відчувала себе частиною того змісту, з якого складалися ці міста. Наче частина пазлу не з того комплекту. А в Перемишлі я на своєму місці, хоча раніше його ідеалізувала. Уперше приїхала до цього міста ще малою дівчинкою років десяти. Дитиною бувала тут переважно влітку та взимку, коли все було засніжене. Тому воно завжди здавалося містом із листівки. Коли живеш постійно, знімаєш рожеві окуляри, але це також не шокує, бо відкривається безкінечне поле для натхнення. Завжди пізнаєш щось нове. Українці, котрі, як і ми, сюди повернулися, напевно, відчували щось подібне, але це тільки верхівка ідентичності міста, а решта – прихована й вабить досліджувати та пізнавати. Якщо заходжу до Народного дому, кожного разу маю відчуття, що в мене піднімається тиск від емоцій, коли думаю, скільки поколінь його творило, як потім це обірвалось і відновилося знову. Відчуваю відновлення зв’язків поколінь.

Розкажіть, будь ласка, як жилося українській громаді в Перемишлі та Народному дому в цей особливий рік, які проекти вдалося реалізувати, з яким настроєм та планами ввійшли до 2021-го? Якими акціями особисто пишаєтесь і чому?

К.К.-М.: Можу розповісти про різдвяні ідеї, які ми реалізували. У цей дивний пандемічний час, коли люди часто скасовували поїздки до близьких і  святкували окремо, ми хотіли створити святковий настрій, щоб ці свята не були такими сумними. Колядники не могли  ходити по домівках через небезпеку поширення вірусу, тому ми вирішили зробити відеозаписи колядування групи з Народного дому, котра вже 5–6 років ходить із колядою по місту та навколишніх селах, зокрема, з метою збірки коштів на ремонт та поточні роботи в Народному домі. Цьогоріч їхній спів могли  почути в різних куточках світу.

А друга тема – народна різдвяна кухня, адже крім традиційних вареників та борщу існують різні специфічні регіональні страви. У Білому Борі колись видали книжечку «Українська кухня наших предків». Не знаю, чи хтось колись записував у Перемишлі рецепти від людей, які жили чи повернулися. Отже, ми вирішили зробити щось подібне. У даному випадку теж відео – відвідуємо господинь і знімаємо короткі ролики про те, як вони готують. Чи знаєш, наприклад, таку страву, як квасівка? Овочевий бульйон, до якого додається вода із варених сушених грибів, сік із квашеної капусти, цибуля та гречка. Дуже смачний суто місцевий рецепт походить із села біля Перемишля. Ми його публікували на сторінці Народного дому.

І.Г.: Цей рік відзначився не лише пандемією. Початок був досить насиченим. Мали дві виставки: «Українські церкви Лемківщини» Олександра Хиляка та «Silentium» ­– сучасний іконопис Данила Мовчана зі Львова. Традиційно була Маланка, Кутя та перегляд вертепів. Актуальною сучасною подією став показ фільму «Шепти» в технології VR. Ще до кінця лютого відбулися презентації журналу «Локальна історія» та нової книжки проф. Стефана Заброварного «З хроніки Народного дому в Перемишлі». Потім планували концерт сестер Тельнюк «Від Шевченка до Забужко», але всі заходи довелося скасувати. Це був час, коли неурядові організації Польщі мусили призупинити свою діяльність, і тільки з половини травня з’явилося розпорядження, що можна зустрічатися не лише віртуально. Нам усе ж не було складно, бо ми вже мали досвід стрімінгу деяких подій, тільки раніше це було додатком до «живої» зустрічі, а тепер працюємо з онлайн-аудиторією. Літо стало для нас досить гарною порою, адже на першому поверсі Народного дому організовано відкритий простір, де відбулося кільканадцять цікавих ініціатив. Навіть вдалося нормально провести фестиваль «Watch docs». Ще в Народному домі цього року встановили ліфт.

Показ фільму “Szepty” знятий у технології VR (Virtual Reality). Фото зі сторінки Narodnyj Dim – Dom Ukraiński

Які основні виклики стоять перед молодими українцями в Перемишлі?

І.Г.: Я би сказав, що ті самі виклики, які стоять перед молодшими представниками української громади, стосуються й старших. Серед нас є як учні ліцеїв, так і люди пенсійного віку. Перше, що мусимо зробити, – вижити в умовах пандемії, друге – зберегти діяльність, контакт із громадою, що не так просто в цей час, бо події організовуються онлайн і доводиться конкурувати з оперними виставами La Scala й тому подібними. Також є аудиторія, котра не знає, чого від нас очікувати, і треба її зацікавити.

К.К-М.: Є події, які ми робимо для публіки, а є діяльність для громади: це не типові культурні події інституцій культури, а радше заходи, притаманні для громадських організацій. Як на мене, для молодших є викликом дбати про старших, не забувати про них, допомагати, адже зараз їм найскладніше, бо вони перебувають в ізоляції найбільше.  Як сказав Ігор, зараз усе відбувається онлайн, от тільки частини тих людей там немає. Тож ми мусимо їх запросити до світу нових технологій. Під час однієї з панельних дискусій на форумі, який я проводила, дівчина з Кошаліна та хлопець із Горлиць сказали, що колись бабусі брали нас за руки й вели до церкви, а тепер ми маємо взяти їх і показати цей світ, який є для нас близьким, зрозумілим і в якому вони також можуть знайти своє місце, якщо ми допоможемо. Я думаю, що сказано досить промовисто, і це для нас тепер є певним викликом – щоб старші люди нам довірилися, впустили до себе додому, дозволили налаштувати ґаджети.

Ми думали, що люди 60+ не будуть надто зацікавлені зустрічами в Zoom, але виявилося, що все навпаки, й тепер треба навчити їх користуватися програмами. Я особисто довго не приймала думку, що мусимо перейти в онлайн, і весь час думала – за тиждень-другий, місяць усе буде нормально. Тільки восени зрозуміла, що помилялася й треба якнайшвидше змиритися та навчитися працювати у нових умовах. Два простори, у яких ми можемо діяти в найближчому часі: зустрічі, концерти онлайн та події поза приміщеннями. Це виклик для нашої креативності.

Майстер-класи «Czajnikowo» із заварювання чаїв в рамках Перемиського фестивалю кави. Фото Насті Фіцак

Яку участь у творенні середовища беруть останні хвилі мігрантів з України?

К.К.-М.: Ми не маємо жодних досліджень, на які могли б опиратись. Але з наших особистих спостережень, люди, котрі хочуть підтримувати зв’язок з українським світом, віддають дітей до української школи. Але громадської активності наразі вони не проявляють.

І.Г.: Важко сказати, бо ми є містом на кордоні. У часи до пандемії часто можна було почути українську мову на вулицях Перемишля. Частина людей тільки працює тут, а повертається до Мостиськ о дев’ятій вечора. Є такі, котрі вчаться, аби потім вирушити далі. Нема чого дивуватися, що вони є непомітними в громадській діяльності, бо, як сказав колись історик Мирослав Іваник із Польщі, котрий живе зараз у Торонто, «перші кілька років на еміграції – биття руками по воді, аби втриматися на поверхні». Тобто основним завданням є досягнення якоїсь стабільності. Нам із Катериною не потрібно думати про карти та дозволи на перебування, страхування тощо. Це займає дуже багато часу. Ми ж свій вільний час можемо присвятити громадській діяльності. Дослідники кажуть, що тільки в другому поколінні мігранти починають шукати зв’язки зі своєю етнічною групою. Маємо надію, що так буде.

К.К.-М.: Я би сказала, що якщо поділити умовно сфери нашої роботи на громаду, українсько-польський діалог і мігрантів, то на третю нам просто бракує рук. Мабуть, найкраще було б мати когось із того середовища – людину, яка б відчувала його.

Розмовляла Анастасія КАНАРСЬКА

Головне фото: facebook, Наше слово, wikipedia

Читайте також: Перемишль у польсько-українських стосунках

Читайте також: «Свідчення багатокультурності»? У Перемишлі розбили меморіальну дошку, встановлену на честь українки, польки та єврейки

 

 

Share.