Materiał ten jest dostępny również w języku polskim/
Цей текст також можна прочитати польською мовою
Розв’язана Росією війна вбиває та калічить українців, нищить українські міста і села, руйнує родинні зв’язки між найближчими людьми, які живуть в Україні та Росії.
Упродовж кількох років складалось враження, що Польща – основне місце міграції українців. Це враження посилилося з моменту масштабного вторгнення Росії в Україну минулого року, коли до Польщі прибула чимала хвиля біженців, яким масово допомагали поляки. Опитування, проведене у Польщі в лютому 2023 року засвідчило, що серед частини поляків погіршилось ставлення до українських біженців. Втім, попри це, більшість поляків все одно прагне допомогти українським утікачам від війни.
Варто натомість пам’ятати, що до того, як Польща стала осередком трудової міграції чи вимушеної втечі, упродовж багатьох років саме Росія була метою багатьох українців. Історичні реалії Російської імперії, СРСР і, нарешті, сучасної Російської Федерації призвели до того, що доволі багато українців мали родичів, подекуди близьких, які жили у Росії.
Тато, брат і могила матері в Росії
Події 2014 року вже мали драматичні наслідки для багатьох родин в Україні. Серед моїх друзів є ті, чиї сім’ї розділила російська анексія Криму та війна на Донбасі. Найгірше було, коли цей поділ стосувався не стільки фізичного розмежування, скільки поглядів. До прикладу, проукраїнська донька, проросійська мати. Таких парадоксів з початком війни було дуже багато. Проте минулого року масштаби непорозумінь нечувано зросли.
За два тижні до широкомасштабної російської агресії я відвідав частину Донецької та Луганської областей, які тоді перебували під контролем України. У Маріуполі я зустрів активістів, які від 2014 року борються з корупцією, олігархами та допомагають українській армії. Двоє з них мали близьких родичів у Росії. Одним із героїв мого репортажу був Дмитро Чичера, засновник вільного простору «Халабуда», що займався освітою, і в якому згодом створили місцевий штаб територіальної оборони. За словами Дмитра, його мати, хоч і має російське коріння, була на всіх патріотичних українських акціях і була готова голими руками піти на російські танки, що атакували Маріуполь. На жаль, росіяни незабаром увійшли в місто, а сам Дмитро безслідно зник.
У наступні місяці багато героїв моїх матеріалів з різних регіонів України розповідали про своїх родичів у Росії, з якими їм довелося розірвати контакти.
Я познайомився з хірургом однієї з київських лікарень, він доглядав за моїм постраждалим колегою, Олексієм Дроновим. Батько лікаря був росіянином з Курської області, а мати – українкою з Полтавщини. Як це нерідко бувало в СРСР, ані лікаря, ані його брата ніхто не питав, якої вони національності. Старшого брата записали росіянином, а його – українцем.
– На четвертому курсі мій брат перевівся на військовий факультет у Саратові і став росіянином. А мене написали українцем, і слава Богу за це!
Упродовж багатьох років вони підтримували тісні сердечні стосунки. Вони були дуже близькі, але тепер, здається, війна їх розлучила.
– Його старший син, мій близький родич, цього абсолютно не розуміє. Він повністю під впливом російської пропаганди, і я виключив його зі свого життя. Я сказав йому та його батькові, що не розумію людей, які підтримують війну. Навіть якщо це хтось із близьких мені людей. Я видалив його з усіх моїх телефонів і більше ніколи не матиму з ним зв’язку.
Він також видалив номер брата з телефону.
Через кілька тижнів я об’їжджав звільнені села, розташовані на північ від Києва. В одному з них я зустрів літню жінку, яка п’ятдесят років тому познайомилася з українцем і переїхала з Ленінградської області на Київщину.
– Вони сказали, що прийшли нас визволяти! Запитую, а від кого, адже я сама росіянка? Я живу тут п’ятдесят років і ніхто мене тут ніколи не ображав. Я щаслива, що живу в Україні. Вони відповіли, що прийшли визволяти нас «від вашого коміка». Я кажу, що ми його самі обирали і не рятуємо вас від вашого президента! Я не знаю, яку пропаганду їм втокмачили їм в голови, що ми тут дітей їмо?
Ще через певний час на околиці Чернігова я зустрів Івана, українського військового у відставці, син якого воює в українській армії. Він стояв перед руїнами власного будинку, в який влучив снаряд російської артилерії.
Брат Івана живе у російському Іжевську. Крім того, він працював у КДБ, а потім у ФСБ. Після російського вторгнення Іван і його брат більше не хочуть спілкуватися.
– Я йому по телефону кажу: Петро, або ти ненормальний, або не розумієш, що тут відбувається. Чим саме я тобі завинив, що ти зруйнував мій дім? А він моїй жінці каже: нічого, Галечко, наші приїдуть і дадуть тобі їсти.
Іван не витримав, відтоді з ним не розмовляє.
У вересні минулого року у звільненій Балаклії Олена, її чоловік та подруга Наталя розповідали, як їм жилося під час російської окупації. Для Олени те, що сталося, було дуже травматичним, оскільки її тато живе під Москвою, там похована мати. Олена більше не може спілкуватися з батьком, адже той вірить російському телебаченню, а не власній дочці. Також Олена розуміє, що, можливо, більше ніколи не зможе відвідати могилу матері.
Попри війну, Росія досі приваблює частину українців
Розмов, подібних до тих, що я описав, було набагато більше. Однак були й інші. У квітні минулого року під Святогірськом Донецької області, невдовзі після того, як перші російські ракети влучили по Лаврі, можна було побачити автомобілі з цілими родинами. Вони їхали через лінію фронту, щоб виїхати на підконтрольні Росії території.
Нещодавно Міжнародний суд ООН звинуватив Володимира Путіна та уповноваженого з прав дитини в Росії Марію Львову-Бєлову у депортаціях українських дітей до Росії, видавши ордер на їх арешт.
Минулої осені, після звільнення значної частини Херсонщини, виявилося, що чимало місцевих дітей були вивезені до Росії. Батьки дев’ятирічної Поліни Глаголи з Козачої Лопані біля кордону з Росією зуміли повернути доньку після кількох місяців боротьби.
Взимку я почув ще одну історію. Одна з матерів з Харківської області, чиїх п’ятьох дітей також вивезли до Росії, поїхала за ними завдяки підтримці волонтерів. Але замість того, щоб повернутися з ними в Україну або скористатись пропозицією виїхати до ЄС, вона залишилася з ними у Москві. Жінка отримала трикімнатну квартиру, оплачену місцевою владою на рік.
Росія відповідальна за ксенофобію до росіян
Після російського вторгнення в Україну українські соціологи відзначають зростання ксенофобії серед українців щодо мешканців Росії. Проте не варто дивуватись, це і є темна сторона війни. Згідно із дослідженням Київського міжнародного інституту соціології, проведеним у вересні 2022 року, 80% українців не пустили б росіян в Україну за жодних обставин.
Втім, більшою мірою соціологів хвилювало нераціональне і, на їхню думку, несправедливе ставлення до жителів України, які є етнічними росіянами. За результатами дослідження КМІС, проведеного на межі лютого та березня 2023 року, «ксенофобне ставлення до них мають 36% населення» України.
Путінська Росія, яка роками сміє заявляти, що українці – це брати, не має жодних сумнівів, вбиваючи їх і перетворюючи на руїни домівки. У цій війні жахає також, як російська пропаганда зуміла намовити «російських родичів» українців, що ті заслужили на страшні випробування, а батьки стали вірити російському телевізору більше, ніж власним дітям.
Пйотр Андрусечко, Київ