Об’єднані, щоб не зникнути. Тридцять років від створення Об’єднання українців у Польщі

0

Цього року минає тридцять років від створення Об’єднання українців у Польщі. Початками головні напрямки діяльності організації сягають у далеке минуле, а сьогодення приносить щораз нові виклики. 

Етнічні українці, на відміну від мігрантів, не мають можливості свідомого вибору місця проживання. Вони та покоління їхніх предків просто були в Польщі завжди. Тому нині мають статус однієї з дев’яти офіційних нацменшин і отримують допомогу держави в збереженні ідентичності. Державні кошти виділяються на культурну діяльність чи освіту. Варто зазначити, що в часи ІІ Речі Посполитої, коли до її складу входили етнічні українські землі в першому переписі населення, українцями записалися близько 3,9 млн осіб. Це 14,3% від усього населення. Наприкінці ІІ Світової війни на території Польщі вже в її сучасних кордонах жило 700 тис. українців. У 1944–1946 роках близько 500 тис. із них не завжди добровільно виїхали в Україну на основі договорів між радянськими республіками. Чергових 150 тис. у 1947 році в рамках акції «Вісла» депортували в західні та північні регіони Польщі. Метою акції, про що свідчать документи, була не боротьба з Українською повстанською армією, а бажання «остаточно асимілювати українців у новому польському середовищі». Тому в новому місці українські сім’ї розділяли, поселяли на відстані в кільканадцять кілометрів і забороняли перемішуватися. Громада опинилася також під пильним наглядом спецслужб. Усі пізніші спроби припинити цю асиміляцію становлять початок українського організованого життя в Польщі.

Уже в 1950-х роках люди домагалися дозволу на повернення в рідні краї, свободи розвитку своєї культури, вивчення рідної мови та можливості проведення релігійних практик у рідному обряді. Тодішня влада частково задовольнила ці вимоги. Відкрились українські школи та пункти навчання української мови. У 1956 році створено Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), яке однак повністю підлягало державному контролю. У міру можливостей УСКТ розгорнуло свої структури в місцях більшого скупчення українців, створило там клуби зустрічей (домівки), проводило освітню та культурну діяльність, зокрема підтримуючи ряд аматорських творчих колективів. Згодом польські комуністи знову повернулися до принципу «однонаціональної держави», а лідери УСКТ, підпорядковані владі, почали втрачати авторитет серед громади. Її активніша частина, зокрема студенти, вже на початку 1980-х років діяли самостійно й виходили на зв’язок із тодішньою демократичною опозицією. Після перемоги «Солідарності» у 1989 році, завдяки активності молодих українців, проблеми громади можна було обговорювати вже з новою некомуністичною владою. Зрушення настали і в організованому житті українців. На з’їзді 25–26 лютого УСКТ було перетворено на ОУП. Тодішні діячі вирішили, що бажаним є збереження єдиної центральної організації, яка буде захищати й представляти інтереси всієї громади.

Головні вказані тоді потреби – це прийняття закону про нацменшини, запевнення представництва в парламенті та органах самоврядування. Крім того, в постулатах залишилася потреба догляду держави за українською освітою, культурною діяльністю та архітектурними пам’ятками на рідних землях. Багато уваги присвячено також церковним справам і проблемі боротьби з негативним стереотипом українців у польському суспільстві, особливо у ЗМІ. Найважливішим завданням учасники І З’їзду ОУП визнали ліквідацію наслідків депортації. Більшість постулатів актуальні донині й вимагають постійних активних дій з боку організації. Попри офіційне засудження акції «Вісла» польським Сенатом, ще з початку 1990-х років і до сьогодні держава не запровадила системних рішень щодо компенсації людям втраченого майна. Щораз частіше в Польщі пробують виправдовувати депортацію як єдиний спосіб поборення українських партизанів. Із бюджетних коштів підтримується українська культура та освіта, але ніколи це не дозволить повернути ситуацію, коли сотні тисяч або мільйони українців жили компактно на своїй території. Саме тому акція «Вісла» донині значною мірою позначається на функціонуванні української меншини, зокрема ОУП.

Організація взяла на себе завдання польсько-українського історичного діалогу, захисту місць пам’яті від актів знищення та боротьби з проявами мови ненависті щодо українців. Об’єднання допомагає, коли учням бракує підручників з української мови, щороку проводить десятки відкритих концертів по всій Польщі, на державному рівні намагається викликати реакцію на знищення пам’ятників у Молодичі чи Верхраті. До цього доводилося захищати від ліквідації українські програми на державному телебаченні та радіо, організовувати допомогу Україні, яка воює з російським агресором, або  лікування поранених. Усе це силами кількох штатних працівників і десятків самовідданих волонтерів – членів організації. Тому не дивно, що роками в ОУП говорять про перевантаження та втому серед активних членів. Зрештою, значна кількість із них працює в організації від початку її створення.

VII З’їзд ОУП у 2014 році

У тижневику «Наше слово» (створеному ще при УСКТ, нині видавцем є ОУП) регіональні лідери Об’єднання прямо говорять про потребу негайних змін. У справі складного історичного минулого організацію, за їхніми оцінками, повинна підтримати українська держава, зокрема посольство та консульства в Польщі. Прозвучали думки і про те, що ОУП взагалі повинно обмежити свою активність щодо історичних питань. Якщо думати про те, як громаді вистояти, то сильніший акцент треба зробити на праці з дітьми та молоддю. Крім ефективної системи української освіти, треба запевнити їм можливість безпосередніх зустрічей у таборах, де діти зможуть відчути себе однією громадою. Чергове завдання – це праця з батьками, щоб заохотити їх віддавати дітей в українські школи. Врешті, не можна думати про майбутнє без участі в організації молодого покоління. Позитивним є те, що до праці в організації не рідко зголошуються громадяни України. Для ширшого їх залучення потрібно ввести зміни в статуті ОУП і дати можливість очолювати окремі регіональні структури організації.

Одне з ключових питань – це фінансова ситуація. Нині головним донором Об’єднання, як і багатьох інших меншинних організацій, є Міністерство внутрішніх справ і адміністрації. Кошти ці дають певну стабільність, але не гарантують розвитку. До того ж багато часу й зусиль забирає державна бюрократія, з якою знову таки мусить справитися вузьке коло людей. Шанси унезалежнення від державного донора вбачаються у спробі шукати меценатів серед своїх бізнесменів. Інший шлях – це спроби отримувати кошти з європейських фондів. Хоч це ідеї не нові, та донині  Об’єднанню не вдалося зробити їх стійким механізмом підтримки своєї діяльності. У регіонах можна шукати кошти на рівні самоврядування. Але це означає, що окремі структури ОУП мусіли б стати правовими суб’єктами. Це, у свою чергу, могло б загрожувати цілісності організації, якій до сьогодні вдалося зберегти представницький характер. Чим небажане роздрібнення – демонструє досвід ромської спільноти. Державні службовці часто люблять говорити, що підтримали б якісь їхні проекти, але не знають, із ким говорити, бо там кілька десятків організацій. Врешті, активність українців роками зосереджувалася в малих населених пунктах. Зараз вони щораз частіше опиняються у великих містах, що вимагає інших форм праці організації.

Усі основні питання мали обговорюватися на запланованому на червень з’їзді ОУП. Також тоді планували обрати новий керівний склад організації, причому дотеперішній багаторічний голова Петро Тима заявив про невисування своєї кандидатури. Пандемія відсунула подолання ключових викликів, перед якими стоїть організація, але не відмінила їх. Навпаки – створила низку нових, пов’язаних із дистанційним функціонуванням. Якщо українці не забудуть ідею, записану в назві їхньої найбільшої в Польщі організації, то напевно матимуть шанси справитися з усіма цими викликами.

Григорій СПОДАРИК

Share.