Почесна місія Дмитра Павличка у Варшаві. Людські історії

0

Більшість українців Варшави знає, де знаходиться пам’ятник Тарасові Шевченку. До нього приїжджають офіційні делегації, а українці збираються там з нагоди державних свят. Проте вік цього монумента – досить невеликий, йому трохи більше десяти років, а з’явився він у Варшаві за ініціативою тодішнього посла України, відомого письменника та громадського діяча Дмитра Павличка.

З нагоди 21-ї річниці проголошення незалежності України Д. Павличко поділився поглядом на польсько-українські відносини, а також розповів про свою місію в Польщі в 1999–2002 роках.

О.Б.: Дмитре Васильовичу, коли Ви почали цікавитися Польщею?

Д.П.: Ще задовго до 1991 року. Я декілька разів приїжджав сюди на збори «Руху», там познайомився з активістами польської антикомуністичної опозиції, які пізніше стали відомими державними діячами. Мій інтерес до Польщі та її культури був і суто науковий – я перекладав твори польських поетів, зокрема Юліуша Словацького. Свого часу для мене – та й для моїх польських друзів – було великим відкриттям, що Ю. Словацький пророкував незалежність України ще за 9 років до виходу друком «Кобзаря» Т. Шевченка. Саме Ю. Словацькому я присвятив свою докторську лекцію, прочитану у Варшавському університеті. Перебування над Віслою надихнуло мене видати збірку перекладів «50 польських поетів».

О.Б.: Дмитре Васильовичу, які проблеми існували у польсько-українських відносинах 20 років тому, а які є тепер?

Д.П.: Після проголошення незалежності України існувала потреба налагодити економічну співпрацю з Польщею, і цим я намагався займатися під час виконання дипломатичної місії. Наприкінці 1990-х років Варшава отримувала майже в 40 разів більше закордонних інвестицій, ніж Київ. І польською, і українською проблемою є енергетична залежність від Росії, яку можна було б вирішити через будівництво нафтопроводу Одеса–Броди–Ґданськ. Але цей проект не вдалося повністю реалізувати. Мені приємно, що за 21 рік відбулося багато дискусій стосовно непростих моментів нашого спільного минулого, хоча з обох боків кордону були політичні сили, котрі непотрібно загострювали ситуацію. Однак зараз українська влада не чує Польщу, не цікавиться нею настільки, наскільки варто. Вона, замість Варшави, дивиться на Москву.

О.Б.: Чи українці та поляки, на Вашу думку, за цей період стали краще один до одного ставитися?

Д.П.: Так, безсумнівно. Ставлення стало теплішим, з’явилося більше зацікавлення народами. Мені імпонує діяльність Польського інституту в Києві, який багато робить для того, аби українці були обізнані з сучасною польською культурою. Шкода, що у Варшаві так і не створений Український інститут, хоча під час моєї каденції це було в найближчих планах. Мене трохи образило те, що під час мого перебування у Варшаві в Польщі масово почали з’являтися меморіальні дошки жертвам УПА – хоча до більшості подій тих років українці не мали відношення. Багато розуміння в цій ситуації показали римо-католицькі священики, котрі намагалися проповідувати мир між нашими народами. Саме священики – не тільки римо-католицькі, але й православні та греко-католицькі, – стали справжніми популяризаторами польсько-українського поєднання.

О.Б.: Коли у Вас з’явилася ідея увіковічити у Варшаві Тараса Шевченка?

Д.П.: Вона з’явилася одразу, як тільки я приїхав до Польщі. У Києві на той час було кілька вулиць, названих на честь поляків: Коперніка, Івашкевича, Городецького, а у Варшаві – жодної української! Мені одразу пропонували кілька місць, де може бути площа Т. Шевченка, але на околиці міста. Тоді я звернувся до президента Александра Кваснєвського та прем’єра Єжи Бузека, і вони допомогли мені знайти місце в самому центрі Варшави, недалеко від Бельведеру та парку Лазєнки. Звісно, була ще довга бюрократична процедура отримання дозволу на будівництво пам’ятника, проте, мушу зауважити, у цьому процесі польська сторона допомогла мені набагато більше, ніж українська. Після отримання дозволу скульптор Анатолій Кущ створив проект пам’ятника. Він був зроблений за ідеєю Балтазара Брукальського, його відкрито 13 березня 2002 року.

О.Б.: Україна в серпні відсвяткувала День незалежності, одне з найбільших національних свят. Що б Ви побажали українцям?

Д.П.: Я бажаю всім вірити. Вірити, незважаючи ні на що. Зараз маємо важкі часи: Україною керують люди, які її не люблять, не поважають її народ. Багато хто розчарований своїм життям. Проте маю вам сказати: якби у 50-х роках минулого століття мені хтось сказав, що Україна буде незалежною, я б йому не повірив. Але ж вона утворилася! Ми вже не маємо захищати свою самостійність, проте, з’явилося нове завдання – захищати свою культуру, свою мову. Віра потрібна для того, щоб пережити ці випробування.

Олена БАБАКОВА

Share.