Серіал «Повні новачки» є помітним явищем серед сучасних польських фільмів. Він доволі гучно увірвався у поле зору глядачів платформи Netflix разом із такими проєктами як «Фристайл» чи абсолютним бестселером «1670». На перший погляд, він нічого нового не відкриває, справляючи враження спокійного, затишного серіалу про літні канікули. Однак при більш пильній увазі помітно, як режисерки – Каміла Тарабура, Катажина Важеха – доволі сміливо висловлюються щодо тем сексуальності, конфлікту поколінь та репрезентації аутизму, про які в сучасному польському суспільстві не всі готові говорити.
З перших хвилин глядачі розуміють, що це буде історія про дорослішання підлітків, які намагаються зрозуміти власну ідентичність і загалом свою мету в житті. Ніко (Бартломей Деклєва) та Лєна (Мартина Бичковська) мріють вступити у кіношколу, але перед цим їм потрібно зняти власне кіно для відбору. Вони їдуть зі своїми батьками на узбережжя Балтійського моря, де все спонукає до фільмування: неймовірні пейзажі, окремий заміський будинок, умовна свобода від батьків. Там вони зустрічають молодого спортсмена Ігоря (Ян Саласінський), який разом з іншими молодими людьми, тренується до важливої гри з баскетболу. Зустріч з Ігорем вносить не тільки корективи до їхнього майбутнього фільму, але й дружби, випробовуючи її на справжність. Цікаво, що матір Ігоря грає українська актриса театру і кіно Оксана Черкашина, а сам він має українське прізвище – Тимченко. Ще одним українським слідом у серіалі є те, що Ігор любить слухати alyona alyona, відому українську реп-артистку.
Попри простоту історії, серіал зумів здивувати польську кіноспільноту. Передусім, це добре зняте кіно, де банальна історія дорослішання подається вкрай цікаво. Щоб позбутись відчуття штучності, режисери просто дають камеру в руки героям, які наче самі вирішують як себе показати на екрані. Баланс крупних кадрів і дальніх планів справляє позитивне враження, дозволяє щоразу міняти оптику, а отже більш цілісно сприймати показане. Зйомки фільму для портфоліо стають майданчиком для експериментів із власними стосунками, які не для всіх завершуються вдало. Завдяки кінокамері (вона тут також представлена й у телефонній зйомці) глядачі можуть переймати погляд Ніко та Лєни на світ, емоційно переживати ключові моменти в їхньому житті. Десь ці накладені рамки сприймаються ледь не в медитативному стилі, а десь глибоко емоційному, ледь не інтимному, нагадуючи персональну історію (а це завжди своєрідна драма) пошуку ідентичності, відкриття власного й іншого тіла, прийняття рішень часто наперекір дорослим. Останні ж теж відіграють важливу роль, адже є моделлю для побудови стосунків, на яку так чи так опираються молоді герої. Хоча й режисери достатньо часу приділяють непростим дилемам у дорослому світі, все ж цей серіал більше про почуття підлітків, їхній перший крок у нове життя, яке не завжди виявляється таким приємним і романтичним.
Герої, а особливо Лєна, готові на все аби дійти до своєї мети. Така відчайдушність особливо гостро відчуваються ні тлі того, що Лєна має розлад аутистичного спектраАутизм (розлади аутистичного спектра / РАС) – це стан, який виникає внаслідок порушення розвитку головного мозку і характеризується вродженим та всебічним дефіцитом соціальної взаємодії та спілкування. Його неможливо вилікувати, проте з часом можна скоригувати і адаптувати людину до соціального життя. За оцінками ВООЗ, 1 дитина із 160 має будь-який із розладів аутистичного спектра. Здібності і потреби людей з РАС можуть значно різнитися. Дехто з людей, що мають аутизм, використовує вербальну комунікацію з іншими, а дехто – ні. Хтось потребує догляду упродовж усього життя, інші ж – можуть жити самостійно, працювати. Люди з РАС часто мають проблеми з соціальною взаємодією, а також – обмежену або повторювану поведінку, сталі інтереси., про що глядачі дізнаються наприкінці другої серії. Це перше зображення героїні із аутизмом у польському кінематографі, а отже – чи не перша спроба взагалі порушити цю тему в масовій культурі, вивести її на рівень осмислення і прийняття.
Для прописування образу головної героїні автори зверталися за консультаціями до трьох польок, які мають розлади аутистичного спектра: активістки, авторки блогу «Дівчина в спектрі» Еви Фургал, письменниці Наталії Фєдорчук і дизайнерки прикрас і відеоблогерки Коко Маякі. За словами режисерок, кожна з трьох жінок мала вплив на те, якою в кінцевому результаті стала Лєна. Натхнення черпали також у книжці Дороти Котас «Цукри».
Те, що режисери не побоялися звернутися до цієї теми, свідчить про спробу вивести з маргіналізації та стигматизації людей з аутизмом. Ба більше, чоловіки-аутисти часто є найбільш представленими у масовій свідомості, коли про жінок та їх досвід ми нічого не знаємо. Відповідно, серіал ілюструє наскільки відмінним є досвід жінок-аутисток, показ їхніх реакцій на ситуації та проблеми.
У цьому контексті, фігура Ніко вкрай важлива, адже він є своєрідним провідником Лєни до суспільства, розкриття її вкрай багатого й цікавого аутистичного світу в тих життєвих ситуаціях, в яких вони опиняються. Так, коли вона знімає людей на нудистському пляжі й раптом до неї підходить жінка й просить стерти відео з телефону, то Лєна ціпеніє, втрачає фізичну можливість реагувати на цей «подразник». У цей момент Ніко допомагає їй, витираючи зняте й перепрошуючи за ситуацію. Образ Ніко є збірним образом суспільства, яке повинне навчитись приймати й інтегрувати не тільки людей із аутизмом, а й інші маргіналізовані групи, які часто позбавлені соціальних можливостей і ролей лише тому, що їм цьому не сприяють і не допомагають. Те, з якою чуйністю і уважністю Ніко ставиться до Лєни, є своєрідним еталоном для кожного з нас.
Загалом, уся історія взаємин Лєни з Ніко й пізніше з Ігорем – це руйнування міфу про людей з аутизмом, які нібито не здатні на емпатію. Навпаки, режисерки чудово показали, яке ставлення має Лєна до чоловіків, наскільки їй важливо й водночас складно відкрити свої почуття. Не дивно, що для цього вона використовує кінокамеру як своєрідний інструмент для самовираження, що дозволяє їй певним чином сховатись за нею і водночас проявити себе як неповторну особистість. Погляд на світ крізь обʼєктив камери – це й можливість показати як цей світ бачить Лєна й подібні їй люди. Відповідно, це надає можливість для людей із розладами аутистичного спектра ототожнити себе із героями на екрані, а отже знайти в собі сміливість і сили як соціалізуватись, так і приймати себе такими, як вони є. Тому серіал є важливою спробою у ламанні наших стереотипів і міфів, як у Польщі, так і поза нею щодо сприйняття людей з аутизмом, їхнього переживання світу й загалом спроможності бути соціально видимими й важливими.
Серіал може також сприйматися як зізнання в любові до кінематографа, тому й не дивно, що тут багато алюзій до стрічок, кіногероїв і жанрів. Найбільш очевидна паралель із відомим фільмом «Мрійники» Бернардо Бертолуччі, який не тільки є розвідкою любові й дружби, але й природи кіно, його магічного впливу на людей і їхні долі. Чого також варте приміряння на себе образів із «Кримінального чтива» Квентіна Тарантіно, що теж має символічне навантаження. Лєна справді відповідає бунтівному характеру героїні Уми Турман, яка пробує порушити соціальні очікування та межі. Фінальним синефільським актом є запрошення Аґнєшки Голланд, яку зустрічаємо наприкінці серіалу в кінозалі під час премʼєри стрічки наших дебютантів. Відома польська режисерка була художньою керівницею повнометражного дебюту однієї з авторок серіалу Каміли Тарабури. Обидві режисерки серіалу співпрацювали із Голланд над фільмом «Зелений кордон».
Протягом шести серій серіалу авторам вдалося розкрити не тільки героїв різного віку, соціального статусу й психічно-емоційного стану, але й створити дуже потужне висловлювання на підтримку різних соціальних груп. Прикметно, що тут йдеться і про розлад спектра аутизму, і про сексуальну ідентифікацію як доволі замовчувані або стереотипізовані теми в польському суспільстві. Поза тим, серіал є свіжим ковтком у доволі специфічному й вузькому жанрі фільмів про дорослішання, який не боїться бути відвертим. Тому тепле сприйняття аудиторії та критиків свідчить про позитивні зміни в польському суспільстві, де кожен голос має право на самовираження і свій повноцінний дебют.
Максим Карповець