«Легше сказати, кого в її будинку не було: вовка, зубра, видри і бобра», – згадувала вже після смерті Сімони Коссак її племінниця Йоанна. Сімона Коссак – польська дослідниця, професорка лісових наук, популяризаторка науки, але також дівчина, яка опинилась в тіні своїх талановитих предків – художників й письменників – та не виправдала очікування родини. Родовий маєток Коссаків у Кракові Сімона змінила на будинок лісника у Біловезькій пущі без електрики та проточної води, де прожила 35 років в оточенні дикої природи та того, що любила найбільше у житті – тварин.
Розповідаємо більше про життя та роботу Сімони Коссак.
Мала стати четвертим Коссаком-художником
Сімона Коссак народилась 30 травня 1943 року у Кракові у родині польського художника Єжи Коссака та Ельжбети Джєньчоловської-Смяловської. «Донька, онучка і правнучка», – так себе вже у дорослому віці описувала Сімона, маючи на увазі своїх відомих предків-художників – батька Єжи Коссака, дідуся Войчеха Коссака та прадідуся Юліуша Коссака. Тітками Сімони були відомі в той час польські письменниці Марія Павліковська-Ясножевська та Магдалена Самозванець.
Походження зі знаної мистецької родини накладало свої очікування на маленьку Сімону. Вже навіть своїм народженням вона не вгодила батькам, адже Єжи Коссак, який вже мав двох доньок очікував на сина, який зможе зберегти прізвище та продовжити родинну лінію художників. Натомість в окупованому нацистами Кракові, в розпал Другої світової війни народилась хвороблива дівчинка, яка до того ж як виявилось пізніше, не мала хисту ані до малювання, ані до літератури. Про поганий стан здоровʼя при народженні свідчить той факт, що Сімону хрестили не в костелі, а в шпиталі.
Сімона так ніколи й не знайшла свого місця в родині. Як розповідає у її біографії Анна Камінська, відносини між дівчинкою та її батьками були дуже холодним. «Мати ставилась до Сімони гірше, ніж до собак у будинку, не дбала про неї, била, трактувала її як служницю», – говорить дослідниця та додає, що не кращими були відносини Сімони з її старшою сестрою Глорією, яка крім таланту батька успадкувала також запальний характер матері, а у дорослому віці мала проблеми з алкоголем.
Однак і серед родичів були ті, ким Симона Коссак щиро захоплювалась і з ким мала добрі стосунки. Серед таких – Марія Павліковська-Ясножевська – письменниця та сестра її батька. Хоча Сімона не була особисто знайома з тіткою, яка померла у 1945 році, дівчина знала на памʼять її вірші, а стіни кімнати прикрашали акварелі Марії. Вже в дорослому віці, коли Сімона Коссак переїхала до будинку лісника, вона забрала з собою з родинного маєтку у Кракові ліжко родички. Серед живих родичів Сімона знайшла спільну мову зі своєю племінницею Йоанною Коссак. Вже після смерті тітки Йоанна так згадувала Сімону: «Дитинство Сімони пройшло в тіні її чудової сестри. У родині, де більшість членів були дуже талановитими, Сімона була знехтуваною маленькою мишкою. На щастя, вона мала характер і волю до боротьби. Чим більше родина ігнорувала її, тим рішучішою вона ставала, щоб довести собі та іншим, що вона чогось варта».
Найкраща компанія – тварини
Попри важкі відносини з родиною, була одна річ, яка обʼєднувала Сімону з її батьками – і це була любов до тварин. Коссаки-художники були відомі своїми зображеннями коней, а мати Ельжбета розводила собак. «Якось я купила клітку для папуги в магазині рамок для картин (…), яку хтось колись туди приніс, і вона сумно стояла в кутку, може, пів року, може, рік. Гроші на неї я збирала досить довго. Це було ще в школі. Я принесла цю клітку додому і через місяць була щаслива, бо знайшла тварину, назви якої не знала. І тоді довелося звертатися до родинних авторитетів, щоб почути від них: “Дитино люба, це постільний клоп!”» – згадувала вже доросла Сімона Коссак.
Кімната дівчини у родовому маєтку Коссаків у Кракові перетворилась на прихисток для тварин. Маленька Сімона могла годинами споглядати за птахами, піклувалась про тих, які випадали з гнізда, приносила додому їжаків, червʼяків та мишей. Тоді однією з улюблених тварин Сімони була білка Флора. Попри те, що у кімнаті дівчини постійно стояв неприємний запах, ніхто не забороняв їй піклуватись про тварин. «Ці тварини були надійними друзями Сімони, вони не обмежували її високими сімейними амбіціями, вони були втечею від світу, повного вимог і осуду», – згадує Йоанна Коссак.
У пошуках себе
У 1961 році Сімона закінчує школу та складає іспит на атестат зрілості. Тоді ж намагається вступити до театральної школи, однак не проходить вступні випробування. Натомість Сімона вступає на польську філологію у Ягеллонський університет в надії, що якщо не має художнього таланту, то можливо стане письменницею. Дівчина дуже любила читати і знала не тільки польську літературу, а також французьку, американську та скандинавську. Однак через рік Сімона розуміє, що філологія не для неї та залишає навчання. У 1962 році дівчина починає працювати телефоністкою, а згодом старшим техніком в аналітичному відділі Інституту зоотехніки. Саме там Сімона Коссак усвідомлює, що хоче вивчати біологію. З першого разу їй не вдалось вступити на омріяний факультет через недостатні знання з хімії. Однак з другого разу дівчині вдалось це зробити: у 1964 році Сімона розпочинає навчання на факультеті біології та наук про Землю Ягеллонського університету. Її улюбленими заняттями стають лекції з зоопсихології професора Романа Войтусяка, який потім стане науковим керівником Сімони.
У своїй магістерській роботі Сімона досліджує звуки, які видають риби: будує акваріум, запускає туди чотирьох червоних акарАкваріумні рибки з ряду окунеподібних. та намагається зафіксувати звуки, які вони видають. Для цього Сімона занурювала в акваріум мікрофон, а щоб захистити його від води загортала пристрій у презерватив, який у роботі назвала більш нейтрально «гумовим міхуром». «Самець у присутності самки поводиться менш агресивно. Обпливає її навколо, треться об неї боками, і при цьому видає звуки типу “воркування”, а іноді типу “цикання”», – писала у своїй магістерській роботі Сімона Коссак.
«Тут, або ніде» – переїзд до Біловезької пущі
У 1970 році Сімона Коссак з відзнакою захищає магістерську роботу та шукає для себе місце. Найбільше дівчина хотіла поїхати працювати в Татри або Бескиди, адже обожнювала гори. Однак там для неї не знайшлось вільної посади. Натомість було вільним місце асистента у Науково-дослідному інституті ссавців Польської академії наук у Біловежі. Потрапивши туди з думкою перечекати кілька років поки звільниться місце в омріяних горах, Сімона лишилась досліджувати Біловезьку пущу на все життя.
Незадоволена зі свого житла навпроти інституту, Сімона погоджується на пропозицію оселитись у будинку лісника на території Біловезького національного парку. Джєджінка – як називають цей будинок – став для дослідниці домом на решту її життя. «Будиночок лісника був схований на галявині, весь занесений снігом, будинок покинутий, два роки тут ніхто не жив. У середній кімнаті не було підлоги, була суцільна руїна. І я подивилася на цей будинок, посріблений місяцем, щоб було романтично, і сказала: “Кінець, Або тут, або ніде!”», – згадує свій перший приїзд до Джєджінкі Сімона Коссак.
Жінці не стало на заваді те, що в будинку не було ані світла, ані води. Впродовж 35 років, які Сімона провела там, вона разом зі своїм партнером Лехом Вільчеком користувались масляними лампами. «Проточну воду ми мали завдяки помпі, який живилась від бензинового генератора. Посеред Біловезької пущі було трохи неекологічно, але іншого виходу не було. Я навіть сконструював щось на зразок проточного водонагрівача на дровах. Сімона добиралася на роботу спочатку на велосипеді, потім на мопеді, а потім нарешті купила собі малюха«Малюх» – поточна назва для міського автомобіля Фіат 126, який був популярним в часи Польської Народної Республіки., який служив їй до кінця. Взимку часто каталася на лижах. Але коли я здобув сільськогосподарську кваліфікацію, і зміг купити трактор, то завдяки цьому сам почав розчищати сніг від Джєджінки до Біловежі», – згадує Лех Вільчек.
Випадок вирішив, що у будинку лісника Сімона не житиме сама. Позаяк будівля мала два окремих помешкання, одне з них віддали іншому поціновувачу дикої природи, фотографу, старшому від Сімони на 13 років Леху Вільчеку. Спочатку сусіди не сильно потоваришували і кожен сподівався, що той інший скоро залишить будинок лісника. Однак з часом відносини Леха та Сімони переросли у дружбу, а згодом і в кохання.
«У будинку лісника було дві окремі квартири. Оскільки я був першим, то взяв більшу. Симона жила в іншій частині будинку. І так тривало два роки. Поки одного разу я не вирішив, що ходити одне до одного, обходячи по двору – це безглуздо і далеко. Я взяв моторну пилку і вирізав прямокутник у стіні, що розділяла нас. Я поставив туди красиві оздоблені двері, які зробив сам. Всі роки, які ми провели разом, ми утримували дві окремі квартири. Була половина Сімони і половина Вільчека. Це було дуже важливо для наших стосунків, це гарантувало чудове співіснування, така можливість ізолюватися один від одного часом потрібна всім», – говорить Лех.
Крім Сімони та Леха у їхньому будинку жило безліч тварин. «Простіше сказати, чого Сімона не тримала вдома: вовка, зубра, видру та бобра. Крім того, на подвір’ї було повно тварин, сиріт, якими вона опікувалася, хворих, яких лікувала та відпускала на природу. Серед інших були: хижі птахи, глухарі, багато козуль, борсуки, лисиці, куниці, які розгромили будинок, лось, лань, лелека чорний і лелека білий, який під час фарбування паркану встромив дзьоб у зелену фарбу і залишився таким пів року, тому що фарба виявилась дуже стійкою. Були віслюк і корова, яка багато їла», – розповідає племінниця Сімони Йоанна Коссак.
Серед тварин Сімона мала і своїх улюбленців. Як розповідає Йоанна Коссак, це була рись на імʼя Агатка. «Тварина робила з нею все, що хотіла. А рись — велика кішка, кігті в неї гострі, як бритва, а Сімона вся в подряпинах, бо вони з Агаткою гралися в полювання. Агатка найбільше любила засинати, смокчучи Симонине зап’ястя та впиваючись у нього кігтями. Вона ходила гуляти, як собака. Це була рись із зоопарку – дитинча, від якого відмовилася мати. Коли вона померла, Симона її оплакувала пів року».
Серед інших тварин були також дикий кабан, на ім’я Жабка, який прожив з Сімоною 18 років. Був також віслюк Хепуня, два лося-близнюки Пепсі і Кола. Був також ворон Корасек, який «тероризував» мешканців околиць, викрадаючи у них речі, які приносив Сімоні, а вона потім змушена була шукати власників.
Професорка та популяризаторка науки
Хоча Сімона Коссак і жила в будинку серед лісу, вона аж ніяк не була відлюдькуватою. Більшу частину дня жінка проводила на роботі в Інституті. Саме вона опрацювала спосіб підрахунку тварин у Біловезькій пущі за допомогою спостереження та рахування слідів тварин взимку. Також Сімона була серед творців унікального в усьому світі відлякувача УОЗ-1 – пристрою, який видає звуки, щоб попередити диких тварин про наближення потяга.
У 1980 році Сімона Коссак здобула ступінь кандидата лісових наук на основі своєї докторської дисертації про сарн у Біловезькій пущі. Через одинадцять років їй було присуджено ступінь доктора лісових наук. У своїй дипломній роботі вона описала харчову поведінку сарн. У 2000 році вже мала вчене звання професора.
Крім наукової роботи Сімона також займалась популяризацією знань про тварин та навколишнє середовище. У її творчому доробку сотні наукових статей, а також декілька науково-популярних книг про тварин. З квітня 2001 року протягом шести років щодня в ефірі Радіо Білосток вона розповідала про тварин, намагаючись привернути увагу до необхідності їхнього захисту. Бесіди «Чому в траві пищить?» / Dlaczego w trawie piszczy? завжди мали натовпи відданих слухачів, зачарованих як природою, так і захопливою, емоційною манерою Сімони Коссак розповідати історії.
«В якийсь момент я зрозуміла, що перетнула кордон і опинилась на боці дерев і тварин. Тому я дію від їхнього імені. Я закінчила біологічний факультет, але лише роки життя в лісі навчили мене розуміти мову тварин. І я так добре її знаю, що мене треба спалити на вогнищі як відьму», – говорила під час одного з ефірів на радіо Сімона Коссак.
Науковиця, професор, дослідниця – Сімона Коссак – пишалась вибором своєї життєвої дороги і завжди це підкреслювала. Померла від раку 15 березня 2007 року.
Анастасія Верховецька
Використано матеріали Cultura.pl, Niezła sztuka, інтервʼю з Лехом Вільчеком та Йоанною Коссак та матеріали з книги Анни Камінської «Simona. Opowieść o niezwyczajnym życiu Simony Kossak»
Вперше опубліковано у листопаді 2024 року