У Музеї сучасного мистецтва у Варшаві добігає кінця виставка «Жіноче питання: 1550–2025». Проєкт охоплює майже 500 років і пропонує подивитися на історію мистецтва інакше – не як на послідовність «великих імен», а як на процес, у якому жінки були присутні постійно, хоча часто залишалися поза каноном.
Кураторки зібрали близько 200 робіт – від Ренесансу до сучасності. Виставка складається з дев’яти тематичних частин – від освіти й доступу до професії до тем тілесності, материнства та війни – і ставить під сумнів уявлення про «відсутність» жінок у мистецтві до ХХ століття.
У просторі виставки поруч опиняються роботи різних епох і контекстів: від Артемізії Джентілескі і Анжеліки Кауфман до Фріди Кало, Йоко Оно чи Сінді Шерман. У цьому ж ряду – і українські художниці. Хто вони – у нашому матеріалі.
Українські художниці на виставці
У межах експозиції показано роботи українських мисткинь – від творів XIX–XX століть до сучасного мистецтва. Вони не винесені в окремий «національний» сегмент, а включені в різні тематичні розділи – поруч із художницями з інших країн і періодів.
Тетяна Яблонська: між системою і власним живописом
Серед представлених робіт – «Автопортрет» Тетяни Яблонської – однієї з ключових українських художниць ХХ століття.
Яблонська виросла в родині викладачів, де малювання було частиною щоденного життя, і ще під час навчання стала винятком – її роботи показали на персональній виставці до отримання диплома.
Її формування припало на час сталінських репресій: вона згадувала атмосферу страху і контролю в інституті, де «на кожному курсі був сексот», а необережність могла мати серйозні наслідки. Цей досвід багато в чому визначив її подальшу траєкторію – постійне балансування між власним баченням і вимогами системи. Картина «Хліб» принесла їй міжнародне визнання і водночас закріпила статус «офіційної» художниці. Водночас сама Яблонська згодом ставилася до неї суперечливо – то відкидала як «агітку», то визнавала однією з найважливіших у своєму доробку.
У 1960-х вона відходить від цієї ролі: звертається до народних мотивів, змінює колір і композицію. Частину цих робіт не показували – вони не вписувалися в канон.
Показовою є історія з картиною «Життя продовжується», яку критикували за «невідповідність» – відсутність ідеологічно правильного сюжету. Після цього художниця змушена була переписати роботу, створивши більш прийнятну версію, а сам епізод фактично призвів до її усунення від виставок на кілька років.
Алла Горська: мистецтво і ціна позиції
Алла Горська – художниця і одна з центральних постатей шістдесятницького середовища. На виставці представлено її «Автопортрет із сином».
Вона виросла в номенклатурній, російськомовній родині, але свідомо обрала українську ідентичність – вивчала мову вже в дорослому віці, писала диктанти під диктовку Надії Світличної, читала сучасну українську поезію.
На початку кар’єри її роботи цілком вписувалися в радянський канон, і все мало вигляд успішної «офіційної» траєкторії. Але в 1960-х вона різко змінює напрям – разом із колом шістдесятників працює з темами пам’яті, культури і репресій.
Один із найвідоміших епізодів з творчого життя Горської – робота над вітражем «Шевченко. Мати» в Київському університеті, який одразу після створення розбили за рішенням партійного керівництва. Горську виключають зі Спілки художників, за нею стежать, викликають на допити.
Паралельно вона займається тим, що складно назвати «мистецькою діяльністю» у звичному сенсі: разом із Василем Симоненком і Лесем Танюком знаходить місця масових поховань жертв НКВС у Биківні й повідомляє про це владі.
У 1970 році Горську вбивають за незрозумілих обставин. Офіційна версія – побутовий конфлікт, але в середовищі її друзів і колег це відразу сприймали як політичне вбивство.
Похорон Алли Горської перетворюється на публічний протест – один із небагатьох відкритих жестів опору в той час.
Марія Башкирцева: між умовами і амбіцією
В одному з ключових розділів – про доступ до художньої освіти – представлена робота Марії Башкирцевої «В майстерні». Вона зображує студенток у паризькій Académie Julian – одній із небагатьох інституцій XIX століття, де жінки могли навчатися живопису.
Для Башкирцевої ця тема була особистою. Вона народилася на Полтавщині, жила в Європі, писала щоденник із підліткового віку і цілеспрямовано будувала мистецьку кар’єру – у час, коли для жінки це означало постійне подолання обмежень.
Вона навчалася в Académie Julian, багато працювала, виставлялася в Паризькому салоні і паралельно не оминала увагою тему нерівності в можливостях. У тексті для газети La Citoyenne під псевдонімом Полін Орей Башкірцева пише: «З поблажливою іронією ви питаєте, скільки великих художниць було серед жінок? Панове, були – і це диво, зважаючи на ті труднощі, які їм доводилося долати».
Вона також зауважує, що чоловіки, відмовляючи жінкам у рівних можливостях, фактично не дають їм навіть шансу спробувати, на що вони здатні .
Башкирцева прагнула не просто писати картини, а досягти визнання – у її щоденнику постійно з’являється формула: «Що я? Ніщо. Чим хочу бути? Всім». Вона вчилася, працювала, писала, вступала в інтелектуальні дискусії і намагалася зайняти місце в мистецькому середовищі.
За коротке життя вона створила понад 150 робіт і стала однією з перших жінок, чиї картини потрапили до музейних колекцій.
Її робота на варшавській виставці має ще один контекст. Картина не була показана на відкритті – її не змогли вчасно вивезти з Дніпра через війну.
Як зазначає у своїй колонці для Krytyka polityczna Агнешка Вишнєвська: «Вона <картина> не прибула на відкриття з Музею мистецтва в Дніпрі через війну в Україні. Дісталася пізніше. Вона ніби воєнна біженка, яка на певний час знайшла прихисток у безпечній країні. Що з нею буде далі – не знаю. Російський напад на Україну не лише вбиває людей. Він також знищує культуру. Можливо, вже хоча б тому варто сьогодні побачити картину Башкирцевої?»
Сучасні українські художниці: як показано війну
Влада Ралко
Фінальний розділ виставки присвячений мистецтву, створеному під час воєн – від Другої світової до сьогоднішньої російсько-української. У цьому контексті представлені роботи низки сучасних українських художниць.
Серед них – Влада Ралко – одна з ключових українських мисткинь сучасності, чия практика послідовно працює з темами тіла, насильства і політичного досвіду.
Вона почала реагувати на війну ще після 2014 року – зокрема у проєкті «Київський щоденник», де фіксувала події Майдану і початку війни як безперервний процес.
У роботах останніх років мова Ралко стає ще більш жорсткою і фрагментованою: тіло розпадається на частини, поєднується з тваринними формами, перетворюється на носій травми. Це не буквальне зображення війни, а спроба передати її досвід – як стан, у якому руйнується звична структура реальності.
На виставці можна побачити її роботу «Гості», що побудована як розгортання полотна – жест, що одночасно відкриває і приховує зображення. У цьому русі з’являються фрагменти тіл, символи і предмети, які не складаються в єдину сцену, але формують відчуття постійної напруги і нестабільності.
Леся Хоменко
Серед українських художниць у цій експозиції – Леся Хоменко, співзасновниця художніх об’єднань Р.Е.П. і «Худрада», викладачка Київської академії медіамистецтв (KAMA) та учасниця міжнародних виставок.
Її живопис базується на кадрах із відео – зокрема знятих у моменти небезпеки. Представлена у Варшаві робота створена на основі відео вибуху в Харкові: фігура жінки, відкинута ударною хвилею, з’являється як фрагмент між буденністю і раптовою загрозою.
Як пояснює сама мисткиня, матеріал для роботи вона знаходить передусім у цифровому середовищі: «Війна – це і поле бою, і соцмережі, і стеження. Ці поєднання мене дуже цікавлять».
Хоменко працює з відео з дронів, телеграм-каналів і камер спостереження, переводячи ці кадри у живопис. Для неї важливо не просто зафіксувати подію, а знайти спосіб її опосередкувати: «Мені потрібна медіація через метафору, через живопис. Я роблю її абстрактнішою, щоб ми могли це сприйняти»
Маргарита Половінко
Маргарита Половінко – художниця з Кривого Рогу, яка після початку повномасштабної війни поєднувала мистецьку практику з волонтерством, а згодом стала військовою. Вона загинула 5 квітня 2025 року під час виконання бойового завдання.
У своїх роботах Половінко працювала максимально прямолінійно – як із матеріалом, так і з темою. Вона малювала кульковими ручками, без чорнил, буквально «видряпуючи» зображення, а також використовувала власну кров як матеріал.
Її малюнки часто виникали як реакція на новини – на смерть, руйнування, втрати. Вона сама описувала це як спробу зафіксувати те, що складно прийняти: «якщо я не можу прийняти новину, я йду її малювати».
На виставці її роботи з’являються поруч із іншими художницями, які працюють із досвідом війни, але вирізняються саме цією прямотою.
Kinder Album
Kinder Album – анонімна художниця зі Львова, яка принципово працює без публічної ідентичності, щоб уникнути будь-яких зовнішніх «ярликів» і зосередити увагу на самих роботах.
Вона починала з графіки – акварелей на інтимні та тілесні теми, які публікувала онлайн, але з часом розширила практику до живопису, відео і ткацтва. Для неї важливий не медіум, а історія, яку вона розповідає – вона прямо називає себе «художницею наративу».
Після початку повномасштабної війни її роботи зміщуються у бік політичного досвіду, хоча сама мисткиня підкреслює, що це не було окремим рішенням – радше природною еволюцією тем.
На виставці показано її гобелен «Кровотеча» – роботу, де тілесність і травма поєднані з традиційною технікою ткацтва. Повільний процес створення тут контрастує з темпом сучасної війни, а образ жінки з ранами стає способом говорити про виснаження і втрату без прямого наративу.
Сана Шахмурадова-Танська
Сана Шахмурадова-Танська – художниця, чия практика поєднує особисту історію, міграційний досвід і війну. Вона народилася в Одесі, частину життя провела в Канаді, але у 2020 році повернулася до Києва – рішення, яке визначило її подальшу роботу. Після початку повномасштабного вторгнення вона залишилася в Україні і працювала з тим, що було під рукою – зокрема малювала у селі на старих шпалерах і знайдених матеріалах.
У її роботах війна не подається напряму. Вона з’являється через стани – втрати, страху, дезорієнтації. Художниця поєднує ці переживання з образами християнської іконографії, міфології і родинної пам’яті, створюючи складну систему символів.
На виставці представлена її робота «Військова вдова», де ключовим є спосіб показати втрату без прямого зображення трагедії – через погляд жінки.
Карина Синиця
На виставці також експонується робота Карини Синиці – художниці зі Сіверськодонецька, яка працює з темами пам’яті, простору і втрати.
У своїх полотнах вона звертається до руїн і спустошених ландшафтів, де архітектура існує вже не як реальність, а як слід. Основою представленої на виставці роботи стала фотографія Луганська, надіслана їй другом із фронту – міста, яке перебуває під окупацією з 2014 року і дедалі більше віддаляється від безпосереднього досвіду.
На великому полотні порожні ландшафти зливаються з природними елементами, а біла тканина з написом «ні, все ок, тримаюсь» майорить на вітрі. Цей жест фіксує стан людини всередині руйнування, без прямого зображення події.
Через ці образи Синиця працює з особистим досвідом втрати, але водночас виходить на рівень спільного – досвіду міст, які існують далі переважно в пам’яті та візуальних образах.
Катерина Лисовенко
Інша художниця – Катерина Лисовенко – переосмислює релігійний образ Мадонни з немовлям як символ спротиву і права на життя в умовах війни – мати і син показують середні пальці.
Лисовенко має класичну художню освіту – навчалася в Одеському художньому коледжі та Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА), а згодом у Київській академії медіамистецтв. Її рання мова формувалася в межах академічної традиції, але з часом вона почала працювати з її деконструкцією – переосмислювати самі основи того, як зображується тіло, влада і жертва.
Лісовенко у своїй творчості часто звертається до міфологічних і гібридних образів – русалок, напівлюдей, фантастичних істот – щоб говорити про механізми дегуманізації, які лежать в основі насильства. Через ці фігури вона показує, як війна змінює уявлення про тіло, безпеку і саму реальність.
Виставка у Варшаві працює до 3 травня. 2 травня о 16:00 відбудеться екскурсія українською мовою. Квиток (екскурсія + вхід) коштує 25 злотих (пільговий) або 35 злотих (звичайний). Збір групи – біля малої рецепції.
Після екскурсії можна продовжити самостійне відвідування виставки – вхід дійсний протягом трьох годин від її початку.
О.К.
За матеріалами: culture.pl, istpravda.com.ua, Krytyka polityczna, uain.press, suspilne.media, bbc.com, life.pravda.com.ua, suspilne.media, suspilne.media, suspilne.media