Тамара Горіха-Зерня (польський читач знає її як Тамару Дуду) – українська письменниця, перекладачка та волонтерка. Лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року. Авторка роману «Доця», відзначеного як книга року BBC-2019. Тамара Дуда також відома своєю волонтерською діяльністю.
У 2022 році «Доця» вийшла у польському перекладі (переклав Марцін Ґачковський, видавництво KEW). Увійшовши до фінальної сімки книг, які боролись за Нагороду Центрально-Східної Європи «Ангелус», «Доця» здобула премію читацьких симпатій ім. Наталії Горбанєвської.
Про нагороду, воєнний досвід і літературу, історію псевдоніма та те, як польські читачі реагують на книжку під час презентацій – у розмові із «Нашим вибором».
Тамаро, вітаю вас із нагородою читацьких симпатій ім. Наталії Горбанєвської, яку вручають під час церемонії нагородження в рамках Нагороди Центрально-Східної Європи «Ангелус». Ви були присутні на церемонії. Як все пройшло?
Я надзвичайно хвилювалася. У мене була велика група підтримки, адже зі мною приїхала моя видавчиня з Києва, прийшов також мій перекладач на польську Марцін Ґачковський і Лауринас Вайчюнас – наш польський видавець (KEW). Прийшла мене підтримати і підбадьорити Катерина БабкінаКатерина Бабкіна — українська письменниця, сценаристка і перекладачка. Лауреатка літературної нагороди Центральної Європи «Ангелус» та нагороди глядацьких симпатій імені Наталії Горбанєвської 2021 року..
Я рада, що ми отримали премію ім. Наталії Горбанєвської. Це увага до книги, увага до теми. Мені, звісно ж, сумно й шкода, що не отримали головної нагороди, але я сподіваюся, що в української літератури попереду ще великі перспективи. Я рада, що Україна суттєво розширює свою присутність у центральноєвропейському культурному просторі.
У 2022 році, коли ми презентували польську «Доцю» у мене було відчуття, що багато людей взагалі вперше знайомляться з сучасними українськими письменниками, адже коло українських авторів, які до того часу перекладалися в Польщі, було достатньо вузьким. Мені здається, що за цей рік Польща набагато більше дізналася про українських авторів, про українську літературу і ми бачимо нові переклади, нові імена, які входять в літературний процес. Це надзвичайно позитивний сигнал і результат, незалежно від результатів премії «Ангелус». Я рада, що дві українські книги цьогоріч боролись за цю нагороду (друга книга – це роман Станіслава Асєєва «Світлий Шлях: історія одного концтабору»; переклад Марціна Ґачковського – ред.) й що обидві книги були присвячені війні. В рамах сучасної української літератури я дуже сильно вболіваю за воєнну тему і воєнну прозу.
Дві українські книжки не лише представлені, а й увійшли до фінальної сімки «Ангелуса», що є дуже хорошим результатом. Чи до останньої миті не знали, хто переможе?
Журі тримає інтригу до останнього. Щобільше, ми добиралися на церемонію разом із двома членами журі в одному таксі і вони нам навіть не натякнули. Вони тримали цей секрет дуже відповідально. Ніхто не знав, яким було рішення журі, тож ми всі сиділи як на голках.
Розкажу смішну, пов’язану із нагородженням, історію. Катерина Бабкіна – теж лауреатка премії «Ангелус» й премії читацьких симпатій ім. Горбанєвської. Вона запевнила, що якщо я отримаю премію читацьких симпатій, то мені подарують картину (два роки тому під час нагородження цією премією їй вручили величезну картину). Я так втішилась, бо вдома щойно зробила ремонт і картини мені якраз не вистачало. А на сцені мені замість картини вручили досить важку статуетку. Я в Каті питаю: «А де моя картина?»
Як так сталося, що у польському перекладі у вас інше прізвище?
Мені мало хто вірить, але Дуда – моє справжнє прізвище. Коли постало питання, під яким іменем ми будемо видавати книгу в Польщі, то мій український псевдонім Горіха Зерня погано читається латиницею. В англомовному перекладі я підписалась як Тамара Дуда, у німецькому та іспанському також. Латвія переклала як Горіха Зерня і не думаю, що це легко їм далося, адже для них це набір звуків, який не несе смислового навантаження. Думаю, що поляки б зрозуміли, що таке Горіха Зерня, але у них напевно немає такої асоціації з франковими віршами і це жодним чином не зачіпає.
Розкажіть більше про ваш вибір псевдоніма?
У поета Івана Франка є такий вірш, який вивчають ще у школі:
«Ой ти, дівчино, з горіха зерня
Чом твоє серденько – колюче терня?»
«Горіха зерня» – це усталене словосполучення, яке означає щось заховане за шкарлупою, якась їстівна смачна цінна серцевинка, яка захована в горіховій і твердій шкарлупі, до якої треба добиратися, доклавши певних зусиль.
У 2014-2015 роках я була фронтовою волонтеркою. Ми збирали багато допомоги по Україні і відвозили на фронт. Тоді у нас з’явилася мода: всі почали підписуватися псевдонімами. Так вийшло, що я була «Горіхом». Коли постало питання, як підписати книгу, у мене навіть сумніву не було. Я відразу сказала видавчині, що підписуємо псевдонімом Горіха Зерня.
До того ж я була впевнена, що робота письменника на цьому і завершується: приніс рукопис у видавництво, свою роботу зробив і ти вільний. Це вказувало на повне нерозуміння законів книжкового ринку, просування і маркетингу. З’ясувалося, що після виходу книги саме й починається найбільш активна робота. Це зустрічі з читачами, презентації в бібліотеках, участі в книжкових фестивалях. Я б, можливо, й не погодилась на це, адже ця публічна робота суперечить моєму характеру й натурі, мене не радує. Є люди, які черпають у публічних справах якесь джерело натхнення для себе. Я в цьому бачу лише джерело втоми, розгубленості й потім потребую багато часу, щоб прийти до себе.
Книга стала національним бестселером, діставши найважливіші нагороди, від книги року за версією BBC до Шевченківської премії. Як на книгу реагують польські читачі під час презентацій?
Багато поляків визнавали, що вони критично мало знають про війну в Україні 2014 року. Для багатьох ця книга стала відкриттям, тому що вона написана і скомпонована так, щоб читачеві було легко поставити себе на місце головної героїні й фактурно, випукло, яскраво уявити те, що відбувається довкола тебе.
Мене часто запитують, чому героїня не має імені в книзі, а багато хто прочитує книгу до кінця, навіть не звертачючи на це уваги. Мені було потрібно, щоб «я» героїні максимально близько наклалося на «я» читача. Саме на оці кілька годин, коли людина читає книгу. І там багато інших речей для надання роману максимальної реалістичності. Мені хотілося, щоб досвід героїв став персональним досвідом читача. Книга не є хронікою війни в чистому вигляді чи щоденником бойових дій. Вона художня і герої цієї книги виявилися близькими людям у різних країнах. Це означає, що деякі базові цінності, ситуації, ризики й вибори, які роблять мої герої – близькі всім. У книзі є багато моментів, коли герой стоїть на так званому життєвому перехресті, де треба зробити певний вибір, піти в той чи інший бік. І читач має обґрунтування, чому вони роблять саме такий вибір. Логіка поведінки героїв виявилася близькою, зрозумілою читачам незалежно від країни проживання.
Книга написана легким і навіть дещо розважальним стилем. Коли ми обговорювали вашу книжку у радіопрограмі Poczytalni, то польські колеги зізнавалися в тому, що мали почуття провини, бо замість страждати – вони добре провели час із книгою, попри те, що сама тема важка й серйозна. Тоді постає питання, чи сам автор має право жартувати й писати про війну у розважальному стилі?
Іронія, сміх і гумор на війні – одні із найбільш поширених речей. Без сміху й жартів воювати неможливо. Я вважаю «Доцю» і трагічною книгою, і глибокою. Але одночасно вона містить у собі фантасмагорію, нереалістичність. Це саме ті відчуття, з якими ми прожили 2014 рік. Я особисто не раз себе ловила на думці, що це якесь кіно або відеогра і я всередині декорації. Настільки швидко змінювалися сцени, події, треба було швидко реагувати на те, що відбувається, приймати якісь рішення, а також вихоплювати зі свого арсеналу вміння й навички, які існували в мирному житті – те, що можна було б якимось чином застосувати протягом війни. Ми всі дуже сильно прокачали в собі швидкість реакції і нові вміння. Наприклад, уміння домовлятися в горизонтальних зв’язках, уміння шукати контакти, залучати спонсорів, підтримку, однодумців і потім підтримувати якимось чином їхнє залучення впродовж певного часу, щоб у людей не опустилися руки й вони не охололи, уміння говорити з різними людьми, обходячи гострі кути.
Ми не знали, через що пройшли мільйони наших земляків. Якою була окупація, звідки взялося стільки колаборантів і чи насправді їх так багато, чи це чергова вигадка.
Багато людей, прочитавши мою книгу, плакали. Так само, багато хто сказав, що це були сльози очищення, які розблокували якийсь шлюз, який не дозволяв відітхнути. Це був тягар, який людина весь час носила з собою. Я не раз чула, як мені говорили українці: ви своїми словами сформулювали те, що було у мене на душі, але те, що я не могла чи не міг озвучити, проговорити. Оплакуючи деяких героїв цієї книги, кожен плаче над своїми знайомими, друзями. Але книга все одно залишає надію. Можна сперечатися про те, наскільки там щасливий чи нещасливий кінець, але він є досить відкритим і він залишає надію на те, що продовження життя буде, що ми будемо жити далі. Мені дуже важливо було саме це прописати й лишити такий посмак. Я впевнена, що на тему війни ще буде написано різними авторами дуже багато книг. Ми будемо мати абсолютно трагічні саги чи романи. Там буде достатньо трагедії і достатньо важкого, але також залишиться в літературі й моя книга, яка має свій настрій і свій оптимізм.
Зараз українське суспільство дуже гостро реагує на авторок і авторів, які намагаються писати про те, чого самі не пережили. Як ви до цього ставитеся?
У «Доці» достатньо велика частина мого особистого досвіду і також великий шматок біографії і бачення, досвіду прототипів моїх героїв, з якими я знайома. З прототипкою головної героїні я мала багатогодинні обговорення і вислухала багато речей перед тим, як написати цю книгу. Потрібно розуміти, що саме по собі українське суспільство – якщо говорити про внутрішньоукраїнського читача – зараз страшенно травмоване. Ми це визнаємо, ми це бачимо. Ми бачимо це по людях, ми бачимо це по собі. Дворічний неймовірний стрес, пресинг і життя під гільйотиною не минають даремно. Люди дуже гостро сприймають все, і ти ніколи не можеш вгадати, якою буде реакція співрозмовника на найбільш невинні твої слова. Це може бути агресія, сльози, це може бути спалах балакучості й бажання розповісти щось своє. У багатьох людей реакції спростилися й вони самі визнають, що ми ніби опустилися трошки нижче у своєму розвитку. Нам уже не хочеться складності, нам важко думати, аналізувати, ставати на позицію опонента, сперечатися. Я сподіваюсь, що це зворотні речі, але для того, щоб це повернути до здорового рівня, потрібно буде так само багато часу й багато свідомих зусиль, зокрема, терапевтичних.
Я передбачаю, що книги про війну, які пишуться зараз і будуть видаватися в Україні найближчими роками – вони всі, так чи інакше, матимуть у собі тему війни, тому що війна настільки глибоко проникла в наше повсякдення і зачепила таку величезну кількість людей, що оминути її й не написати про це – як мінімум дивно. Це означає, що автору доведеться докладати особливих зусиль, для того, щоб не писати про війну. Тема війни обов’язково буде представлена в сучасній українській прозі. Для себе я вирішила, що зараз потрібно максимально опиратися на власний досвід. Щоб писати про страхіття війни й окупації, треба пройти якусь свою Голгофу і випити чашу свого власного страждання. Має в тобі щось перегоріти. Тільки після цього можна знайти правильний тон і тональність.
Розкажіть про ваш досвід.
В мене був досвід вивезення родини на західну Україну й розлуки з дітьми. В мене був досвід проживання в майже блокадному Києві. 25 лютого 2022 року я відвезла дітей і одразу ж повернулась назад. До звільнення Київщини ми допомагали нашим військовим. У мене є досвід зимівлі у Києві разом з дітьми й тваринами. Також у мене є досвід біженства. Ми з дітьми трошки жили в Польщі, в Грузії й Латвії. Маю досвід, коли була реальна загроза ядерного удару і коли в нас поширювалися ці пам’ятки, що робити на випадок ядерного ураження. Коли ми всі носили йод у таблетках з собою з приписом, що ви маєте встигнути з’їсти скількись там таблеток й дати дітям. Коли мене діти питали, а я дивилася по карті й намагалася розрахувати: якщо ураження буде в центр Києва, чи дійде до нас перша хвиля. Виходило, що таки дійде. Коли ми вже відмовилися бігати в сховище, бо це неможливо витримати. Ми лишалися вдома і ми чули, як збивають безпілотники і як вибухають ракети над нашим районом. У мене є досвід, коли я чую вибухи, а в мене на руці спить дитина і я дуже добре розумію жінок – у мене були такі самі думки – якщо зараз прилетить, то нехай вб’є одразу всіх. Щоб, не дай Боже, не пережити свою дитину, яку ти, під свою відповідальність, привезла до Києва.
У Польщі важко собі уявити, як виглядає щоденне життя українки чи українця й знижується бажання допомагати українцям.
Ми повинні розуміти, що війна далеко не закінчилася й перемога України далеко не гарантована. Ми досі балансуємо на дуже тонкій межі. Ми не можемо спрогнозувати, як це все повернеться. Ми не впевнені в тому, що Україна вистоїть. Ми стикнулися з величезною потужною навалою. Росіяни мають гроші, озброєння й абсолютно не шкодують своїх людей. У них не стоїть питання в людському ресурсі. І вони взагалі не рефлексують з приводу кількості убитих і поранених, їх це жодним чином не зачіпає. Я вірю в те, що ми встоїмо – інакше, заради чого це все? Але я і полякам, і в країнах Балтії говорю: про всяк випадок майте план “Б”. Домовляйтесь про те, куди ви зможете евакуювати своїх жінок і дітей. Про всяк випадок перевірте свої бомбосховища. Перевірте, чи зможуть ваші пологові будинки функціонувати при відключеннях світла і води. Чи достатньо там добре обладнані підвали для проведення операцій. Ми не можемо гарантувати, що вас ця чаша мине. Якби у нас був вибір, впевнена, що українці б віддали останнє. Я б винесла з дому все абсолютно. Так, як ми зараз винесли все на нашу армію. Якби тільки була якась надія, що обійдеться лише грошима і що не треба буде відправляти на війну наших чоловіків і жінок. Треба думати, розуміти, відкриту карту й подивитися. Треба послухати те, що говорять російські політики і їхні пропагандисти, почитати їхні форуми, де спілкуються пересічні громадяни. І ви матимете точне уявлення про настрої й про те, до чого вони готуються й чого вони прагнуть.
Розмовляла Олександра Іванюк