19 вересня у Варшаві в межах Загальнопольської профспілки «Робоча ініціатива» утворено комісію працівниць-мігранток, які працюють у секторі домашніх господарств. Про ідею її створення, проблеми домашніх працівниць і плани на майбутнє розмовляємо з авторкою ініціативи міждисциплінарною художницею родом із України – Мартою Романків та однією з лідерок цієї організації Русланою Побережник.
Як виникла ідея створення профспілки?
Марта: Усе почалося з художнього проєкту, до створення якого мене запросив відділ освіти Музею сучасного мистецтва у Варшаві. У його межах я хотіла розкрити тему багатокультурності столиці Польщі, налагодити співпрацю з варшавськими іммігрантками та іммігрантами. Прочитавши рапорт фонду «Наш вибір» «Становище українських мігранток у Польщі в часи СOVID-19», я дуже зацікавилася темою опіки. Мені здалося, що це надзвичайно серйозна тема, яка ніде не порушується і про неї немає жодної інформації. Коли я почала шукати якісь організації чи ініціативи, скеровані до опікунок, то не знайшла нічого, крім декількох груп на Facebook. Тоді в мене виникла ідея зробити місце для зустрічей у Варшаві, де такі жінки зможуть поспілкуватися, адже вони не мають можливості комунікувати між собою так, як, наприклад, працівники фабрики.
Написавши пост у групі опікунок, я отримала багато відповідей про те, що існує велика потреба створення місця для зустрічей. Було багато відгуків, що така ініціатива потрібна не лише у Варшаві. Та з чогось треба було почати. Разом із працівницями Музею сучасного мистецтва нам вдалося знайти місце, де протягом останніх п’яти місяців щонеділі відбувалися зустрічі опікунок. Це будинок на вул. Jazdów 10/5. Так, власне, вдалося створити групу жінок, які в інший спосіб, мабуть, не познайомилися б.
Продовжуючи цей проєкт у рамках стипендії «Gaude Polonia», я старалась організовувати зустрічі таким чином, аби зосередити увагу жінок на тому, чого, з їхніх слів, їм дуже бракувало, – на відпочинку. У результаті зустрічей, розмов і взаємної підтримки учасниць, під час тривання проєкту виникла ідея створення профспілки. Однією з можливостей було започаткування її в рамках більшої структури, яка вже існує. У нашому випадку нею стала «Робоча ініціатива». Цьому передував довгий процес: зустрічі з експертками й експертами на теми створення профспілки, трудового права, зустріч із представниками «Робочої ініціативи». До нас долучились Анна Рошінська, котра працює в університеті у Венеції, Анна Якубек та її група домашніх працівниць із Польщі, які проживають у Чикаго, фонд «Наш вибір». Цей процес тривав із червня, поки учасниці дозріли й прийняли остаточне рішення створити профспілку, групуватись і захищати свої права.
Пані Руслано, чому Ви вирішили долучитися?
Руслана: Я натрапила на оголошення про зустрічі, які організовувала Марта, в групі «Опікуночка» на Facebook. Хотіла зустрітися, тому що дуже комунікабельна, люблю нові знайомства та враження. Оскільки я давно вже тут проживаю, то доводилося стикатися з людьми, які працюють нелегально й потребують допомоги. Раніше, 20 років тому, коли українців тут було менше, ставлення було краще, ніж тепер. Якщо не працюватимеш ти, то це робитиме хтось інший, навіть нелегально. Коли бачиш стільки несправедливості, то потрібно приймати якесь рішення. Профспілка є ідеальним рішенням.
З якими проблемами стикаються працівниці домашніх господарств у Польщі?
Руслана: Відсутність легального працевлаштування. Праця 24/7. Вони не можуть вибити для себе вільний час, щоб хоча б один день, наприклад неділя, був вихідним.
Марта: Відсутність формалізації робочих стосунків. Часто з’являється проблема сексуальних домагань. Жінки не захищені й не відчувають себе впевнено, щоб повідомити про це. Часто до мене пишуть, що не можуть прийти, бо мають лише одну вільну годину на день, під час якої ще мають зробити покупки. Кодекс праці не передбачає таких умов, як виконання роботи 24 години на добу. У багатьох випадках це можна прирівняти до тюрми або рабства. До мене теж нещодавно писала жінка, що за нею слідкують через камери. Немає жодної організації, яка б їх захищала, куди б вони могли звернутися. Вони налякані тим, що працюють нелегально, не можуть зателефонувати до поліції. Якщо говорити про обов’язки, то дуже часто опікунка виконує все: прибирає за людьми, які ще додатково живуть у будинку, або навіть за квартирантами. Немає чіткого розділення обов’язків. Зазвичай це входить у зовсім невелику зарплату, навіть нижчу за ту, що визначена державою як мінімальна.
Руслана: До мене звернулася особа, яка опікується жінкою на візку. Її син заявив, що після обов’язків, пов’язаних з опікою над його мамою, вона має збирати полуницю та інші ягоди. Про це було сказано тиждень після того, як жінка приїхала на роботу, у формі ультиматуму, без жодних умов. Коли вона повідомила, що йде, то вони їй ще відрахували за проживання протягом того тижня. Син ще й погрожував поліцією. У людини, яка приїхала перший раз, згадка про поліцію породжує страх отримати депортацію невідомо за що.
Чому жінки погоджуються на такі умови?
Руслана: З дому їдуть не від добра. Хочуть допомогти дітям. Знаю таких жінок, які самі хворіють і прагнуть заробити на лікування. Коли все добре, жодна людина не буде терпіти дискомфорт і приниження. Я не вважаю, що принизливо так працювати, але, власне, доводиться терпіти, бо такі умови праці.
Марта: За моїми спостереженнями, більшість працівниць домашніх господарств – це мігрантки у віці 40+. На таку роботу дуже часто йдуть жінки, яким складно знайти працю в Україні та вже важко фізично на сезонних роботах – зборі полуниць чи яблук.
Яку роль матиме профспілка у вирішенні цих проблем?
Марта: Ми створили десять постулатів, які окреслюють проблеми, котрими буде займатися профспілка. Оскільки в нас у групі більшість опікунок, то ці постулати скеровані до них, але ми плануємо їх розширити на всіх домашніх працівниць. На найближчих двох зустрічах будемо працювати над тим, як має виглядати робота профспілки. Першочергові речі, про які ми вже знаємо, – доступ до юридичної, психологічної допомоги, консультації щодо легалізації праці тощо. Ми будемо інформувати працівниць про їхні права. Плануємо зробити списки обов’язків, щоб було з чим прийти до працедавця й сказати – це я виконую, а це ні. Опрацюємо приклади договорів. Можливо, видамо якийсь порадник, листівки.
Ми – опікунки постулюємо, аби наша важлива й важка праця була зауважена та відповідно оцінена. Вимагаємо змін!
- Визнання нашої праці важливою частиною польської системи охорони здоров’я та догляду за людьми похилого віку, і її підтримки державою.
- Доступу до юридичної і психологічної допомоги.
- Чітко визначених перед початком роботи умов праці та обов’язків.
- Гідних соціальних і побутових умов.
- Легального працевлаштування, проживання й доступу до медичної допомоги.
- Гідної заробітної плати за всі дії та час нашої праці.
- Вільного часу.
- Адаптації правових форм працевлаштування до специфіки праці опікунок.
- Охорони від сексуальних домагань (та інших форм залякування з боку працедавців).
- Гарантування безпечного місця праці, у якому цінується наша турбота про наших підопічних.
Руслана: Ми б хотіли, щоб влада також звернула на нас увагу.
Хто може стати членом профспілки і яким чином можна це зробити?
Руслана: Потрібно надіслати до нас електронного листа на адресу: [email protected] або написати на нашій групі у Facebook «Можеш на мене розраховувати».
Де й коли можна буде побачити результати проєкту?
Марта: Презентація відбудеться 21–24 жовтня в колишній школі за адресою Emilii Plater 31. Окрім презентації самого процесу зустрічей, результатом яких є створення профспілки, відбудеться також показ фільму. Частину експозиції створять самі домашні працівниці. В рамках події відбудуться також дві зустрічі-дискусії на тему функціонування профспілок, які були створені іммігрантками й іммігрантами в інших країнах. Розмовлятимемо також про специфіку праці опікунок та інших домашніх працівниць.
Марта Романків – міждисциплінарна художниця, авторка інсталяцій і відеоробіт. Народилася у Львові, з 2015 року живе й працює в Польщі. Навчалась у Львівському державному коледжі декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша, потім продовжила навчання в Польщі: спочатку в Краківському педагогічному університеті, пізніше – в Академії мистецтв у Щецині. У Варшаві перебуває в рамках стипендії міністра культури «Gaude Polonia».
Руслана Побережник – медсестра, психолог розвитку дітей. Із 2000 року проживає та працює у Варшаві як опікунка літніх людей і дітей.
Розмовляла Іванна КИЛЮШИК