З перших днів повномасштабного вторгнення Росії, Україна живе вірою в перемогу. Якщо на початках ця віра будувалась часто на простому твердженні, що зло не може перемогти нас, то після кільканадцяти днів війни, а особливо з початком вересня, до віри додались раціональні аргументи. Успіхи та контрнаступ ЗСУ, мудре використання західної військової допомоги і фінансова підтримка України демократичним світом наближує нас до перемоги над Росією, хоч і не так швидко, якби цього хотілось українцям.
Ще перед повномасштабним наступом Росії, багато західних та вітчизняних аналітиків сумнівались у спроможності української армії стримати росіян. Військовий потенціал російської армії оцінювався досить високо у порівнянні з українською. Враховувались фінансові можливості та економіки обох країн, тут також Україна виглядала набагато слабшою. За перший місяць війни росіянам вдалось дійсно окупувати доволі велику територію України, але їм не вдалось зробити головного – захопити столицю та великі обласні центри на сході і півдні країни. Єдиний обласний центр, який зараз знаходиться під російською окупацією, не враховуючи окупованих ще в 2014 Донецька та Луганська, є Херсон.
Українську армію недооцінили, а от російську переоцінили. Сама переоцінка військового потенціалу Москви і Києва наступила вже після втримання оборони української столиці та відбиття від росіян наших північних територій. Зрозуміло, що й західна підтримка тут відіграла надзвичайно важливу роль, але ключовою таки була тактика та стратегія керівництва ЗСУ і надзвичайно сильна детермінація українських військових, влади і всього суспільства. Не варто зараз розбирати, хто більше вклав в успішну оборону нашої країни. Сила і міць складаються з різних деталей, які успішно поєднуються і дають позитивний результат. Часто від випадання з загальної схеми однієї деталі ламається вся конструкція. Цей приклад можна перекласти і на Україну – злагодженість і праця всіх зупинила росіян, а тепер дозволяє контрнаступати ЗСУ.
З перших днів повномасштабного російського вторгнення керівництво країни, суспільство та армія зробили те, що здавалось неможливим – переломили хід російсько-українського протистояння на користь України. Вперше, починаючи з 2014 року, Україна перемогла Росію в інформаційному полі. Російські наративи про «Україна – штучна держава», «українці – недонарод» своїми ж діями сама Росія і знівелювала. Натомість у більшості країн світу була представлена саме українська нарація відносин з Росією. Злочини росіян у Бучі, Ірпіні та інших звільнених від окупанта українських містах і селах, яскраво продемонстрували цивілізованому світу різницю між Україною та Росією. Російський наратив «українці та росіяни – один народ» втратив дієвість у самій Україні, а також почав руйнуватись на Заході. Дуже дорогою ціною Україна здобула собі суб’єктність на міжнародній арені.
Війна не стала спринтом, переросла у марафон. Бачимо, що Росія не може втримати окупованих територій, а українці успішно почали вибивати росіян зі сходу та частково півдня країни. Схоже, що тепер одною з головних російських стратегій у цій війні є постійне бомбардування українських міст, цивільних об’єктів, об’єктів важливої інфраструктури країни. Тому росіяни не припиняють випускати свої ракети на українські міста за лінією фронту і вбивати цивільне населення. Бомбардування іноді посилюються після успішних військових операцій ЗСУ, але не варто говорити про це у ключі «відповідь Росії». Адже причиною дій Кремля є сама суб’єктивність України, українська незалежність та відмінність від Росії і те, що Україна вибрала шлях демократії, а не диктатури. Успішна демократична Україна для авторитарної та агресивної Росії завжди буде загрозою, тому й Москва хоче знищити Україну. Російська стратегія – повне знищення України, тож саме у цьому ключі варто говорити про щоденні злочини Росії проти України.
Також варто постійно демонтувати російські наративи про «причини війни». Найбільшою загрозою для Путіна, як зазначено вище – є українське бажання бути вільними. Адже вільний сам вирішує свою долю, своє майбутнє. Тож причина російської війни проти України не в російській мові, не в НАТО чи ЄС як таких, а в українському прагненні мати свободу, самим обирати свій зовнішньополітичний шлях та мати вибір у своїй країні. Найпростіше можна це пояснити тим, що Україна просто не хоче бути Росією. Саме це і є тою основною причиною, чому росіяни хочуть знищити Україну і чому нищать, проводячи терористичні атаки на цивільні об’єкти, катуючи мирне населення. Оскільки головними принципами демократичного світу є свобода, то ми маємо постійно нагадувати нашим союзникам, що ми боронимо те, що є основою демократичного світу. А наші союзники мають нас підтримувати до нашого переможного кінця, якщо публічно говорять про «цінність свободи і вибору». Лиш мир, здобутий після нашої перемоги над Росією, має шанс бути довготривалим у цій частині Європи і запобігти подальшій ескалації та насильствам.
І напевно найважливіше чого вже досягла Україна під час цієї війни і що колись здавалось неможливим у контексті з Росією – перестала її боятись. Перемогти ворога, який в кілька разів сильніший, можна лиш тоді, коли зникає страх. В українців є воля до перемоги та віра, що ми точно не програємо у цій війні. І найважливіше – вже нема страху перед ворогом. Ще далеко до остаточної перемоги над Росією, але безстрашність її наближує. Із підтримкою демократичного світу та нашою мудрістю і безстрашністю, Росія не має шансів на перемогу у цій війні. А ми нарешті отримали шанс назавжди відірватись ментально від сусіда-агресора.
Ольга Попович —
політична оглядачка, історикиня, головна редакторка «Українського Альманаху», членкиня ради фонду «Наш вибір».