Українці у Варшаві міжвоєнного періоду - Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

Українці у Варшаві міжвоєнного періоду

0

Наприкінці 1920 року в еміграції в Польщі опинилося приблизно 35 тисяч військових та цивільних осіб з України. У Варшаві в міжвоєнний період виникла своєрідна українська культурна й суспільно-політична спільнота. Там жили українські журналісти, вчені, письменники, художники, які мали свої громадські, політичні та культурні організації.

У столиці проживали, зокрема, Юрій Липа, донька Андрія Лівицького – Наталія Лівицька-Холодна. Із 1923 року – поет Євген Маланюк, а також донька Івана Шовгеніва, поетеса Олена Теліга, Лев (Леон) Биковський – відомий український бібліолог та бібліотекознавець. Також з’явилася велика кількість періодичних видань українською мовою, таких як часопис «Ми», газета «Назустріч» та інші. У 1927 році студентами Академії мистецтв у Варшаві, за ініціативою Петра Мегика, було засновано український мистецький гурток «Спокій», до якого входили видатні українські художники, серед яких: В’ячеслав Васьківський, Петро Мегик, Юрій Трохимчук, Ніл Хасевич, Петро Андрусів, Петро Холодний та інші.

18 листопада фонд «Наш вибір» організував онлайн-дискусію на тему «Українська еміграція в Варшаві в міжвоєнний період та її вплив на культурне життя столиці» за участі польської перекладачки українського походження, професорки Олександри Гнатюк та україніста, фольклориста, професора Ростислава Крамара, яку провела Олександра Іванюк, засновниця літературного клубу «По-сусідськи». Зустріч відбулась у рамках проекту «Інтеграція через літературу ІІ», який фінансується містом Варшава.

До вашої уваги – найцікавіші моменти розмови, а всю дискусію можна послухатина youtube-каналі «Нашого вибору».

Олександра Іванюк: Пане Ростиславе, чому для нас настільки важливим є дослідження української культури у Варшаві  XX століття?

Ростислав Крамар: Творення культури на еміграції, часто в екстремальних умовах, – це цікаве явище, феномен. Серед діячів української культури міжвоєнного періоду часто бачимо людей, які ще вчора були військовими, а після поразки на фронті опинилися у Варшаві. Їхня творчість стала рефлексією на ті події. Чому для нас, тих, хто з різних причин опинився в Польщі, у столиці, це може бути цікавим? Для мене вивчення українського міжвоєнного часу у Варшаві було інструментом вкорінення, зрозуміння цього міста. Також відкриття української історії допомагає мені прищепити зацікавлення українською культурою студентам, з якими я працюю у Варшавському університеті. Загалом у столиці є багато місць, які нам нагадують про українську культуру.

О.І.: Пані Олю, у Вас інша історія: Ви народилися в Польщі, живете в Києві. Опишіть своє бачення міжвоєнного періоду та польсько-українські культурні відносини того часу?

Оля Гнатюк: Я народилася у Варшаві. Але вже кілька десятків років живу в Києві. Не можу сказати, що пам’ятаю міжвоєнний період, але різні цікаві особисті історії – так. Важливим місцем у топографії мого дитинства була церква Марії Магдалини у Варшаві. Я жила біля неї. Вона була для мене чимось дивним і загадковим, не повністю «моя». Сприйняття православ’я для мене тоді стало багатогранним досвідом. У другій половині 1970-х років я почала трохи більше розуміти та в певний момент задумалася про навчання на україністиці у Варшаві. Тоді одним із таких важливих місць на мапі столиці стала Воля й православний цвинтар. Молодими ми ходили туди запалювати свічки в День усіх святих або в «поминальний день», тиждень після Великодня за старим стилем. Це було важливо для мене, але я повністю не розуміла, ким були ці люди і що нас з ними поєднує. Знала тільки, що це – військові, які опинилися у Варшаві як емігранти. Пошуки зв’язку спровокували ще більше моє зацікавлення. Це було зацікавлення не тільки постатями з літератури, але від них я почала, бо мені здається, що в міжвоєнний період справжнє польсько-українське примирення не було можливим у політичному просторі, а навпаки – завдяки культурі та в культурі. Мене дуже цікавило, як виникав цей польсько-український діалог.

О.І.: Я хотіла запитати про контекст: хто і для чого приїжджає з України, як ці особи сприймаються в художніх колах, чому Варшава притягує письменників, діячів культури?

Р.К.: Коли ми говоримо про ті часи, то маємо на увазі емігрантів з окупованих більшовиками теренів Української Народної Республіки. Також про українську меншину, людей, які приїжджають до Варшави не як емігранти, а як польські громадяни. Усі вони опинилися тут у пошуках роботи або на навчанні. Чому Варшава? Найбільше місто, найбільше середовище культурного та політичного життя. Варшава нині продовжує притягувати людей з України. Тут є ринок праці, послуг, освіти. Минуло вже 100 років із того часу, але якщо подивимося на сучасну українську молодь у Варшаві, то побачимо, що більшість, як і сто років тому, приїжджає навчатися. Як згадує Леон Биковський, то був своєрідний життєвий шанс віднайтися в соціумі, отримати добру освіту, навчатися у відомих польських професорів. А потім – підтримувати свою ідею в студентських колах, організаціях. В одному з каталогів українських виставок мистецького об’єднання «Спокій» було написано: «те, що роблять тут у Варшаві українські митці, – це внесок у майбутнє України».

О.І.: Ви згадували про можливості, які давала освіта у Варшаві. Чи було важко вступити тоді до університету?

О.Г.: Варто згадати, що це був за час. Через війну та програш у ній багато людей опинилося у Варшаві, серед яких – польські союзники у війні з більшовиками. А представники так званої петлюрівської еміграції перебували в таборах для інтернованих. Пізніше вони поступово залишали табори та знаходили можливості зачепитися у столиці. Найпростіше було отримати освіту в Чехословаччині. Там пропонували стипендії. Частина петлюрівської еміграції виїхала туди. Частина повернулася в пострадянську Україну, де по кількох роках цих людей розстрілювали. Частина залишилася у Варшаві.

Маніфест групи «Спокій» про те, що діяльність українських митців у столиці – це інвестиція в майбутнє українського мистецтва, мав багато спільного з реальністю. У 1930-х роках Варшава була великим центром культури з досить широким середовищем української молоді. З’явилися різні інституції, які давали можливості самореалізації. Навіть якщо ці люди виконували тоді роботу за технічною спеціальністю, все одно вони мали можливість створювати різні угрупування, такі як «Спокій», часопис «Ми» або видавництво «Варяг». Тобто можна говорити про своєрідний розквіт.

Р.К.: Леон Биковський, відомий бібліолог, після Другої світової війти написав багато спогадів про міжвоєнний період. Зокрема, він згадує, як у 1921 році приїхав до Варшави, і дуже чітко описує українські студентські кола. У яких умовах жили ці люди, як виглядав їхній гуртожиток. Пізніше Биковський виїжджає до Чехословаччини, де здобуває освіту інженера. Багато відомих людей, наприклад Маланюк, не завжди мали тоді гуманітарну освіту та не заробляли як поети та літератори. Життя було важким, часто не вистачало на речі першої необхідності. Попри все, українці були другою національною групою в академії мистецтв. Уже в 1930-х роках ситуація трохи стабілізувалася. Студентські організації почали фінансово підтримувати студентів. Я вважаю героїзмом той факт, що вони творили в таких важких умовах.

О.І.:  Як ті особи, які опинилися у Варшаві в 1920-х роках та пізніше, сприймалися польським культурним середовищем. Чи були в них конфлікти, непорозуміння? Адже історичні події тому сприяли. Як було насправді?

О.Г.: Не буду говорити, що їх зустріли з розпростертими обіймами, але дружба, зустрічі, співпраця мали місце. Хочу згадати про одну з найважливіших українських постатей того часу – Євгена Маланюка. У молодості він писав російською, а українською почав писати вже в таборі для інтернованих у Польщі. Закінчив гімназію в Єкатеринославі. У тій гімназії навчався також Ярослав Івашкевич, майбутній великий польський поет. Тоді також засновується група «Скамандр», до якої входили чудові поети, найгучніші прізвища польської поезії першої половини XX століття – Юліан Тувім, Ярослав Івашкевич. З тим середовищем Маланюк мав багато спільного не тільки в мистецькому сенсі, але й в особистому житті. З Івашкевичем його поєднувало спільне українське, наддніпрянське коріння – край, з якого вони походили й обидва мусіли його покинути.

У 1930-х роках з’являються такі інституції, як Український науковий інститут, газета «Польсько-український бюлетень», які відіграли важливу роль в польсько-українському діалозі.

Р.К.: Я хотів згадати про Наталію Лівицьку-Холодну, жінку відомого українського художника Петра Холодного, який займався сакральним мистецтвом, створив багато відомих ікон. Завдяки йому українське сакральне мистецтво розвивалося. Художник навчався у Варшаві в академії мистецтв. У Лурді (Франція) є українська католицька церква, у якій Петро Холодний створив іконостас, а відомий  польський художник Єжи Новосельський – фрески. У подібному тандемі, як Івашкевич та Маланюк у книгознавстві, серед бібліознавців працювали Лев Биковський та Фаустин Червійовський. Останній був директором головної варшавської бібліотеки, також походив із місцевості недалеко Кам’янця-Подільського. Лев із 1928 року був його правою рукою. Биковський довгі роки працює в бібліотеці, а в часи німецької окупації стає її директором. Він функціонував одночасно в двох середовищах: польському й українському. Цікаво, що під час Другої світової війни багато його польських працівників навіть не здогадувалися, що разом із професором Шовгенівим, татом Олени Теліги, він був творцем Українського Чорноморського інституту в Варшаві.

О.І.: Яка із постатей 1930-х років могла би настільки нас сьогодні зацікавити, щоб стати героєм фільму?

Р.К.: Варшавське мистецьке середовище було досить велике, наприклад, вище згадана група «Спокій» нараховувала близько 50 художників, які брали участь у 10 виставках. Це дуже багато для післявоєнних 1920-х років. Матеріалів є не на одну книжку. Берімо до уваги те, що кожен із цих митців пережив дві світові війни, різні перипетії, еміграцію за океан. А якщо людина залишилася в Східній Європі, то через комунізм опинялася в Угорщині, Чехословаччині, радянській Україні, у Польщі. Долі були нелегкими. Якщо йдеться про варшавське мистецьке середовище, то дуже часто історія творів губиться. Засновником мистецького середовища в той час був Володимир Побулавець, дуже обдарований скульптор. Він помер у ранньому віці, ми навіть не знаємо, де знаходяться його роботи. Частина їх є у Національному музеї у Львові, частина – в приватних колекціях.

О.Г.: Варто згадати також про Варшавське повстання та втрати, яких тоді зазнала Варшава. Багато робіт втрачено. Частина українців жила на території, де пізніше виникло гетто. Не збереглося, наприклад, багато матеріалів Українського наукового інституту.

Підготувала Іванна БЕРЧАК

Переглянути відео з цієї та інших польсько-українських зустрічей, що відбулися в межах проєкту «Інтеграція через літературу II», можна на youtube-каналі «Нашого вибору».

 

 

 

 

Share.