1 серпня Польща вшановує річниці Варшавського повстання – однієї з найважливіших і найтрагічніших подій своєї новітньої історії. Серед десятків тисяч повстанців були й українці. Найвідомішою є історія братів Федороньків – синів головного православного капелана Війська Польського, які загинули під час Другої світової війни. Водночас участь українців у Варшавському повстанні й досі залишається темою, навколо якої існує чимало міфів і суперечок.
Родина, у якій війна забрала батька і трьох синів
Доля Федороньків стала відображенням одразу кількох трагічних сторінок польської історії – Катинського злочину, боротьби польських військових у лавах союзників та Варшавського повстання.
Батько родини, Шимон Федоронько (1893–1940), був головним православним капеланом Війська Польського. Він народився у лемківському селі Чертіж поблизу Сянока. За даними дослідників, був охрещений у греко-католицькій церкві, однак згодом перейшов до православ’я. Обставини цього переходу достеменно невідомі.
Шимон навчався у Волинській духовній семінарії, а після відновлення незалежності Польщі вступив на службу військовим капеланом. У 1934 році очолив православне душпастирство пкольської армії, ставши головним православним протопресвітером Війська Польського.
Його дружина Віра (Еліза) Кіслінгер, за сімейними переказами, мала німецьке походження і після одруження прийняла православ’я. У родині народилося троє синів – Олександр, В’ячеслав та Орест. Старший з’явився на світ у Житомирі, середній – у Баранівці, а наймолодший – вже у Варшаві. Згодом усі троє навчалися в гімназії імені Владислава IV на варшавській Празі, були харцерами й виросли в родині, для якої служба Польщі була природною частиною життя.
За словами доньки В’ячеслава Федоронька Олександри Адамчевської-Федоронько, вдома сім’я, найімовірніше, розмовляла польською, однак молилася українською, адже в православній церкві богослужіння проводилися національними мовами
Катинський злочин став першою трагедією родини
Після нападу СРСР на Польщу у вересні 1939 року Шимон Федоронько разом із працівниками військових установ евакуювався на схід. Як і тисячі польських офіцерів, він потрапив у радянський полон. Спочатку перебував у Старобільському таборі, згодом його перевезли до Москви, а після відмови співпрацювати з радянською владою – до табору в Козельську.
28 квітня 1940 року капелана відправили до Катинського лісу, де його розстріляли співробітники НКВС. Під час німецьких ексгумацій 1943 року тіло вдалося ідентифікувати за документами, які залишилися при ньому. Саме тоді його сини дізналися про долю батька.
Через чотири роки війна забрала й усіх трьох братів. Олександр загинув навесні 1944 року як льотчик британських Королівських повітряних сил під час бомбардувальної операції над Німеччиною. Через кілька місяців у Варшавському повстанні загинули його молодші брати – В’ячеслав і Орест.
Орест Федоронько – вояк Армії Крайової, який загинув у перший день повстання
Наймолодший із братів, Орест Федоронько (псевдо «Форт»), ще під час німецької окупації вступив до Армії Крайової. Він був сапером, закінчив підпільну школу підхорунжих і служив у самостійному диверсійно-бойовому підрозділі Кедиву Варшавського округу АК, відомому також як «відділ диспозиційний B».
Ще до початку Варшавського повстання Орест брав участь у диверсійних операціях проти німецьких окупаційних сил. Зокрема, у листопаді 1943 року він був серед учасників нападу на автомобілі німецької жандармерії на Новому Світі, а в січні 1944 року – у бойовій операції біля готелю Central на Єрусалимських алеях. Її метою була ліквідація керівника варшавського управління праці Вільгельма Любберта, відповідального за масове вивезення поляків на примусові роботи до Третього Рейху. Під час перестрілки загинув інший німецький офіцер – Август Рукман.
За документами окупаційної влади Орест працював у автомобільній майстерні на вулиці Хожа, однак це було лише прикриттям його діяльності в підпіллі. За спогадами доньки В’ячеслава Федоронька Олександри Адамчевської-Федоронько, він брав участь у багатьох бойових операціях і виконував вироки підпільного суду щодо колаборантів. Родина також знала, що напередодні повстання гестапо вже вийшло на його слід, тому, якби повстання не почалося, йому, найімовірніше, довелося б залишити Варшаву й перейти до партизанів.
Напередодні 1 серпня 1944 року Орест перебував у лікарні після операції з видалення апендикса. Попри це він залишив лікарню і приєднався до свого підрозділу. Уже в перший день Варшавського повстання Орест загинув під час оборони будівлі PKO на вулиці Ясній, де розміщувався штаб Армії Крайової.
Подруга родини Яніна Нівінська так описувала його останній бій: «Доля обійшлася з ним якнаймилосердніше. Він загинув у перший день повстання, ще сповнений віри й надії. Не мучився ні хвилини. Отримав омріяний Sten. З вікна стріляв по німцях, і після кожного пострілу хтось падав. Захоплений влучністю, висунувся з вікна – і в ту ж мить упав. Куля влучила йому в ліву скроню».
«Це божевілля. Але дезертиром я не буду»
Середній брат, В’ячеслав Федоронько (псевдо «Славек»), від початку німецької окупації був пов’язаний із підпіллям. Разом із молодшим братом він закінчив підпільну школу підхорунжих, виготовляв фальшиві документи, займався розповсюдженням підпільної преси, а квартира родини на вулиці Красінського стала місцем конспіративних зустрічей.
В’ячеслав також навчався на підпільних медичних курсах, захоплювався фотографією та кінозйомкою. Разом із колегою Олександром Нівінським працював у гуртовні спиртових виробів на вулиці Мьодовій. За словами його доньки Олександри, легальний бізнес використовували не лише як прикриття – завдяки контактам із німцями підпільники отримували інформацію, купували зброю, а частину прибутків спрямовували на викуп ув’язнених. У приміщенні гуртовні також зберігалася зброя Армії Крайової.
У липні 1944 року В’ячеслав відправив дружину, маленьку доньку та інших рідних до Коморова під Варшавою. Він розумів, що столиця невдовзі стане ареною боїв, і хотів убезпечити сім’ю. Попри це сам залишився у місті.
За спогадами друзів, він тверезо оцінював шанси повстання: «По обидва боки стоять дві ворожі потуги. Не знаю, на що розраховують наші. У нас на 80 відсотків менше зброї, ніж мінімально потрібно для початку. Це чисте божевілля». Втім, одразу додавав: «Але дезертиром я не буду».
Під час Варшавського повстання В’ячеслав був заступником командира 153-го взводу 1-ї роти угруповання Армії Крайової «Gurt». Його підрозділ воював у Середмісті, зокрема в районі вулиць Желязної та Маршалковської, а також брав участь у боях за Головний вокзал.
18 серпня 1944 року В’ячеслав загинув під час штурму бару «Żywiec» на Маршалковській. Цю будівлю німці перетворили на добре укріплений вогневий пункт, з якого обстрілювали Єрусалимські алеї. За спогадами учасниці повстання Людмили Плохоцької, штурм тривав усю ніч, однак завершився невдачею через сильний німецький опір.
Донька В’ячеслава розповідала, що під час бою німці підірвали сходи гранатами. Відступити він уже не зміг і до останнього відстрілювався з автомата Sten. Коли зрозумів, що врятуватися не вдасться, розібрав зброю й кинув її серед руїн, щоб вона не дісталася ворогу. Лише під час наступного штурму побратими змогли знайти його тіло й поховати.
В’ячеславові було 24 роки. Після його загибелі дружина залишилася з маленькою донькою Олександрою, а через вісім місяців після смерті чоловіка народила їхню другу доньку – Вєславу.
Символічна могила родини Федороньків
Після завершення війни тіла Ореста і В’ячеслава Федороньків ексгумували та в лютому 1945 року перепоховали на Православному кладовищі на Волі у Варшаві. Тут вони спочивають поруч у могилі, яка водночас стала символічним місцем пам’яті їхнього батька Шимона та старшого брата Олександра.
Шимон Федоронько похований на Польському військовому кладовищі у Катині, а Олександр – на цвинтарі в німецькому Міхельштадті, де загинув під час бойового вильоту. Саме тому варшавська могила родини є частково кенотафом – пам’ятником людям, які поховані в інших місцях.
Український історик Андрій Стародуб називає обеліск Федороньків місцем, у якому «сконцентровано» відобразилися трагічні події першої половини ХХ століття. За його словами, історія цієї родини нагадує не лише про Катинський злочин, Варшавське повстання та Другу світову війну, а й про складне переплетіння української, польської та православної ідентичностей у Другій Речі Посполитій.
На думку дослідника, братів Федороньків – синів українця-лемка та матері німецького походження – можна вважати прикладом православних поляків-патріотів, які віддали життя за свою державу. Водночас їхня сімейна історія залишається частиною й української історії, адже родина мала українське коріння.
У листопаді 2008 року неподалік собору святої рівноапостольної Марії Магдалини на варшавській Празі відкрили пам’ятник Шимону Федороньку та його трьом синам. Монумент встановили навпроти ліцею імені Владислава IV, де свого часу навчалися брати. У церемонії відкриття взяв участь президент Польщі Лех Качинський.
Родину Федороньків хотів згадати Лех Качинський
10 квітня 2010 року президент Польщі Лех Качинський мав виступити в Катині з нагоди 70-х роковин Катинського злочину. У підготовленій промові він окремо згадав родину Федороньків як приклад жертовності польських громадян у роки Другої світової війни.
Промова так і не прозвучала. Того самого дня літак із польською делегацією на чолі з президентом розбився поблизу Смоленська.
Сьогодні історія родини Федороньків є одним із найяскравіших прикладів того, як українське походження, православна віра та служба Польщі могли поєднатися в одній сім’ї, яку війна майже повністю знищила.
Звідки виник міф про «українців, які придушували Варшавське повстання»
Історія Федороньків нагадує, що серед учасників Варшавського повстання були люди різного походження, національності та віросповідання. Водночас уже в перші дні боїв у Варшаві почав формуватися інший образ – українців як головних виконавців злочинів проти цивільного населення. Походження цього уявлення докладно дослідив історик Гжегож Мотика у статті «Правда і міфи про участь українців у придушенні Варшавського повстання».
На початку роботи він застерігає від двох крайніх підходів, які, на його думку, не відповідають історичним фактам. Перший полягає в запереченні будь-якої участі українців у придушенні повстання. Другий – у твердженні, що саме українці відповідальні за більшість злочинів проти цивільного населення Варшави. За висновками Мотики, українські підрозділи на німецькому боці справді існували, однак були нечисленними.
Пояснюючи, чому в польській пам’яті виникло інше неправдиве уявлення про участь українців, Мотика цитує, зокрема історика Анджея А. Зємбу, який писав: «Де коріння цієї помилки? Чому свідки, свідчачи добросовісно, розходилися з правдою? Це були не поодинокі помилки – помилялися майже всі, і це явище мало суспільний характер. Причин, безумовно, було багато. Однією з головних, ймовірно, став наш негативний стереотип українця, який формувався протягом століть непростого сусідства».
На думку Мотики, сьогодні не викликає сумнівів, що українцям приписали злочини, скоєні іншими формуваннями. Історик пояснює це тим, що мешканці Варшави, зокрема під впливом повідомлень про злочини на Волині, почали називати «українськими» майже всі іноземні підрозділи, які воювали на боці Німеччини.
Про поширення негативних настроїв щодо українців свідчать і спогади українського бібліотекаря Лева Биковського, який під час повстання виконував обов’язки директора Варшавської публічної бібліотеки. Він згадував, що вже в перші дні боїв Варшавою ширилися чутки про «українські дивізії», які нібито воюють на боці німців. Сам Биковський також опинився під підозрою: його заарештувала повстанська влада, а однією з причин ворожого ставлення він називав саме антиукраїнські настрої, що поширювалися на тлі цих чуток.
На думку Мотики, саме тому найбільш резонансні злочини, скоєні іншими формуваннями, згодом почали приписувати українцям. Передусім ідеться про дії російської бригади РОНАWaffen-Sturmbrigade RONA (Штурмова бригада військ СС «РОНА»). Абревіатура РОНА походить від назви «Русская освободительная народная армия» Броніслава Камінського, яка відповідала за масові вбивства, зґвалтування та пограбування, зокрема в районі Охоти, таборі Зеленяк і колишньому Радієвому інституті. Так само у придушенні повстання брали участь азербайджанські, туркменські та козацькі формування.
Мотика звертає увагу, що навіть у повстанській пресі злочини бригади РОНА часто приписували саме українцям. Аналізуючи матеріали Biuletynu Informacyjnego, він дійшов висновку, що після того, як РОНА перекинули до району Кампіноської пущі, згадки про «українців» у виданні стали з’являтися значно рідше. На думку історика, саме діяльність РОНА найбільше вплинула на формування міфу про «українські звірства» у Варшаві.
Він також зазначає, що це хибне уявлення згодом відобразилося і в працях окремих дослідників. Зокрема, британський історик Норман Девіс, описуючи події повстання, згадував про українців у складі РОНА, хоча, як наголошує Мотика, бригада Камінського мала виразно російський характер і була сформована в районі Локотя на Брянщині.
Окрему увагу Мотика приділяє українському цивільному населенню Варшави. Уже в перші дні повстання служби безпеки Армії Крайової почали затримувати українців за підозрою у співпраці з німцями або диверсійній діяльності. Водночас історик наголошує, що траплялися зловживання. Разом із тим українці були і серед жертв німецького терору – вони гинули під час масових розстрілів разом із поляками, білорусами та росіянами.
Водночас це не означає, що українці зовсім не брали участі в боях на боці Німеччини. Найбільшим українським підрозділом, який воював проти повстанців, був Український легіон самооборони під командуванням Петра Дяченка. Варто також підкреслити, що дві його роти прибули до Варшави лише наприкінці серпня – на початку вересня 1944 року. За спогадами одного з легіонерів, на той момент «Варшава вже лежала в руїнах». Документальних підтверджень участі легіону в масових злочинах проти цивільного населення Варшави не було знайдено, хоча окремі злочини його бійців були задокументовані.
Підсумовуючи своє дослідження, Мотика пише, що найбільші злочини, які десятиліттями приписували українцям, насправді були справою інших формувань – насамперед російської бригади РОНА, а також азербайджанських і східномусульманських підрозділів. На його думку, сучасні дослідження мають аналізувати участь усіх іноземних частин, які придушували повстання, а не зосереджуватися лише на пошуку «українського сліду». Він також припускає, що після війни про російський характер РОНА говорили неохоче з політичних причин – під час повстання поляки ще сподівалися на допомогу Радянського Союзу, а згодом ця тема залишалася незручною. Сьогодні, вважає історик, підстав для такого замовчування вже немає.
Не лише брати Федороньки
До початку Другої світової війни Варшава була одним із найважливіших центрів української політичної еміграції. Тут мешкала частина уряду Української Народної Республіки на чолі з її президентом Андрієм Лівицьким, а також колишні військові й громадські діячі УНР. Після радянської окупації східних земель Польщі українська громада міста ще більше зросла через наплив біженців. За оцінками істориків, у роки війни у Варшаві проживало близько 4–5 тисяч українців, що робило її однією з найбільших українських громад тогочасної Польщі.
Історія братів Федороньків – найвідоміший, але далеко не єдиний приклад участі українців у Варшавському повстанні на боці повстанців. У лавах Армії Крайової також воював Андрій Хітченко – син консула Української Народної Республіки в Польщі Івана Хітченка. Під час боїв на Мокотові він двічі був поранений, а після капітуляції повстання потрапив до німецького табору для військовополонених.
Серед учасників Варшавського повстання був і колишній офіцер Армії Української Народної Республіки Іван Митрус-Виговський. Він народився 1897 року на Кубані, а ще під час навчання в кадетському корпусі в Тифлісі потрапив у немилість через свої українофільські погляди – у нього знайшли «Кобзар» Тараса Шевченка, після чого відрахували з навчального закладу. Згодом Митрус-Виговський служив в Армії УНР, а після її поразки – за контрактом у Війську Польському.
Після німецької окупації він вступив до лав Армії Крайової. Його ескадрон брав участь в операції «Буря», а підрозділ під його командуванням здобув казарми в Мінську-Мазовецькому й вирушив у напрямку Варшави, діставшись Отвоцьких лісів. За наявними даними, Іван Митрус-Виговський загинув під час німецької окупації, найімовірніше – у період Варшавського повстання. Обставини його смерті досі залишаються невідомими.
Водночас війна забрала життя не лише тих українців, які взяли до рук зброю. Під час повстання загинули православний священник Антон Калишевич із родиною, греко-католицький монах Климентій Керницький.
За даними «Енциклопедії українознавства», загалом під час Варшавського повстання загинуло кілька сотень українців – як учасників боїв, так і мирних мешканців міста.
О.К.
Матеріал підготовлено за публікаціями Гжегожа Мотики «Prawda i mity o udziale Ukraińców w zwalczaniu Powstania Warszawskiego», Марека Козубаля «Ukraińscy bracia w powstaniu warszawskim. Historia jak z „Szeregowca Ryana”», Романа Шагали «Ukraińcy w okresie powstania warszawskiego», Андря Стародуба «Символічний обеліск родини Федоронько на Вольському православному кладовищі» та Ігоря Стамбола «Спогади Лева Биковського про Варшавське повстання: біографічний та краєзнавчий вимір».