Валерій Бутевич – літературознавець, перекладач. У 2018 році захистив у Варшавському університеті дисертацію про творчість Збіґнєва Герберта. Працює в Музеї літератури ім. Адама Міцкевича у Варшаві. Лауреат літературних конкурсів «Пандемічний щоденник» й «Мій сто перший день в Польщі». Про те, як він потрапив до Польщі, як обирає мову для писання, про коріння та ідентичність, а також що в його останньому оповіданні правда, а що вигадка Валерій Бутевич розповідає у інтерв’ю для «Нашого вибору».
Валерію, по-перше, вітаю тебе з перемогою в конкурсі «Мій сто перший день в Польщі», який відбувся минулого року! За умовами конкурсу учасники ділились своїм досвідом еміграції. Ти написав блискуче оповідання під назвою Mój pierwszy polski pogrzyb [із Валерієм Бутевичем розмовляє Олександра Іванюк, яка була членкинею журі вищезгаданого конкурсу, текст ще не є опублікований і доступний до широкого загалу – ред.], де в гумористичному стилі розповідаєш про те, як потрапив під арешт у Польщі після вживання алкоголю і психотропних речовин — галюциногенних. Чому ти обрав саме таку історію? Чи було в ній щось, що насправді з тобою трапилось? І чи ти не боявся, що це може посилити стереотип, що українці вживають багато алкоголю або інших наркотичних речовин?
Дякую за привітання. Ця історія вигадана, хоча й базується на реальних подіях. У 2013 році після зустрічі з друзями я хотів повернутися додому на ровері й в момент, коли я його позичав на станції «Ветуріло», поліціянти вирішили перевірити мене на тверезість. Я випив пляшку пива, тож перевірка виявила, що концентрація в моїй крові алкоголю дорівнює 0,2 проміле. В Україні це допустима норма, в Польщі ж допустима норма — 0,19. Від 0,2 до 0,5 проміле — це адміністративне правопорушення. Мене забрали в комісаріат для оформлення протоколу, але вже на місці виявилося, що я не маю посвідчення особистості. Поліціянти не хотіли відвезти мене в гуртожиток, де були мої документи, тож мені довелося переночувати в ув’язненні. Справа закінчилася звичайним штрафом, натомість я ж збагатився досвідом ночівлі у варшавському відділку.
У справжній історії було багато комічного. Наприклад, мого приятеля, у якого так само виявили 0,2 проміле алкоголю, поліціянти відпустили, бо не розуміли його, адже він розмовляв з ними англійською, натомість мене вирішили забрати в комісаріат, бо я розмовляв польською, тобто не треба було шукати перекладача. Крім цього досить кумедно було спостерігати, як чотири поліціянти кілька годин возили мене по різних відділках, бо всюди були черги з правопорушників і вони не могли мене нікому переказати. Коли ж врешті вдалося, то двоє молодих поліціянтів вчилися на мені оформлювати папери й це тривало ще кілька годин.
У своєму оповіданні я хотів написати абсурдну історію з елементами сатири на ультраправий польський політичний дискурс, тож в оповіданні мій герой вживає галюциногенні гриби, що мотивує абсурдність його пригод під час затримання й дає можливість вийти за межі реалізму. Це досить популярний прийом. Наприклад, у «Московіаді» Андруховича, чим більше Отто фон Ф. вживає алкоголю, тим химернішими стають його пригоди у столиці імперії.
Щодо стереотипа про українців, то я не впевнений, що в Польщі існує саме такий стереотип. Алкоголь та психотропні речовини є елементом глобальної попкультури та дійсності, тож зараз вже важко когось цим епатувати. Крім того, мені здається, що той, хто шукає підтвердження якогось стереотипу, знайде його у будь-чому, тож не варто взагалі це брати до уваги. Варто обмежувати свою творчість лише почуття смаку та міри.
Коли читачі матимуть змогу прочитати це оповідання?
Книжка з найкращими конкурсними роботами має вийти цього року. Сподіваюся, що організаторам конкурсу — Познанському університетові, нічого не завадить у виданні.
Розкажи, будь ласка, справжню історію того, як ти опинився у Польщі й коли?
Ще коли я був студентом Національного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова я мав можливість їздити в Польщу на різні програми студентського обміну. Тоді я загалом провів трохи більше ніж рік у Краківському педагогічному університеті. Пізніше, у 2009 році, я приїхав вже до Варшави на річну програму для молодих науковців і залишився тут писати докторську дисертацію з літератури у Варшавському університеті. З того часу живу у Варшаві, яку вже вважаю другим рідним містом.
Знаю, що ти маєш польське коріння. Важко оминути питання твоєї ідентичності. Ким ти почуваєшся більше: українцем чи поляком? Чи в тобі присутні обидві ідентичності?
Національна ідентичність не є вродженою рисою людини, а формується під впливом оточення та соціокультурних чинників, а оскільки я походжу з мішаної родини — маю українське, польське і російське коріння — то на мене впливали усі три ідентичності, хоча й нерівномірно. Звісно ж український вплив був найсильніший (школа, вболівання за національну збірну України з футболу тощо), але польськість і російськість конкурували між собою. Добре, що попри впливу оточення, вирішальне значення у нашому самоусвідомленні має свідомий вибір. У моєму випадку, починаючи десь з 2004 року, коли після Помаранчевої революції я почав розуміти загрозу з боку Росії, тож взявся викорінювати у собі російськість. Натомість на українськість і польськість, залишаюся відкритим, і відчуваю себе й українцем і поляком.
Це вже другий текст після «Пандемічного щоденника», який ти пишеш польською мовою, що в тебе бездоганно виходить. Чому ти вирішив писати саме польською? Чи це остаточний вибір, чи ти також пишеш українською?
Я почав писати польською, бо хотів взяти участь у польському літературному конкурсі. Писалося мені тоді досить легко, бо працюючи інтенсивно кілька років над докторською дисертацію, я занурився у польську мову й здобув вправність висловлювання нею думок. Зараз пишу оповідання українською. Думаю, що у майбутньому продовжуватиму писати обома мовами.
Ти переклав твори Збіґнєва Ґерберта українською, а також написав про нього дисертацію. Чим він може бути цікавий українцям сьогодні?
Поезія Ґерберта багатогранна і різні читачі обов’язково знайдуть щось для себе. Якщо ж спробувати визначити якусь загальну рису, то думаю, що для українців, які переживають екзистенційну загрозу і борються проти російських загарбників, співзвучним може бути гербертівський пафос безкомпромісної боротьби в ім’я власних цінностей.
Розкажи про свій шлях як письменника. Коли й чому ти почав писати?
Перші літературні спроби були у юнацькі роки, коли я намагався писати вірші, але то була погана поезія про любов, яку ніхто вже не прочитає. Насправді ж писати я почав кілька років тому під час епідемії ковіду, коли було багато вільного часу. Я починав з жартівливих афоризмів, які я називаю Myśli kędzierzawe, що перегукується з Myślami nieuczesanymi Станіслава Єжи Леца, а потім перейшов на маленькі оповідання, які об’єдналися в «Пандемічний щоденник». Після того, як щоденник виграв у польському літературному конкурсі, я зрозумів, що у мене виходить і треба продовжувати. Хоча, мушу зізнатися, що мені трохи ніяково називати себе або чути про себе, що я письменник, тож я намагаюся уникати цієї самоідентифікації.
Який твій улюблений сучасний український і польський письменник?
Улюблених багато, але якщо обмежитися лише одним іменем автора, який ще живий, то серед українських письменників назву Андрія Бондаря, мені подобається як він балансує на межі оповідання і філософського есею, життєвих спостережень і вигадки. Серед поляків — поета Кшиштофа Яворського за його особливий гумор, з яким він описує навіть свою онкологічну хворобу.
Яку літературу ти читаєш більше: польську чи українську?
Читаю більше польську літературу. По-перше, тому що цього вимагає освіта і праця в Музеї літератури ім. Адама Міцкевича, треба слідкувати за літературними новинками, а також поглиблювати професійні знання. По-друге, тому що свідомо намагаюся уникати української літератури, щоби мінімалізувати занурення у воєнну тематику. Наразі вистачає новин. Хоча зовсім уникнути не виходить, бо, наприклад, у фейсбуці, трапляється найновіша українська поезія або знайомишся з українською літературою, допомагаючи в якихось культурних проєктах. Допомагаючи Драматичному театру у Варшаві з субтитрами, прочитав і подивився кілька українських спектаклів, між іншим «Погані дороги» Наталки Ворожбит. Іноді читаю українську літературу в польських перекладах, оскільки її перекладають мої друзі, цікаво подивитися, як вони впоралися з перекладацьким викликом. Остання книжка, яку прочитав — це «Жовтий Князь» Василя Барки у перекладі Мацея Пьотровського.
Ти також маєш досвід перекладача. Зокрема, перекладав українського письменника-есеїста Андрія Бондаря. Чи хотів би ще когось перекласти на польську?
Зараз я зосередився на власній творчості, а переклад, особливо з української на польську, займає багато часу, тож я не беруся за жодні перекладацькі проєкти. Єдиний виняток зроблю для Збіґнєва Герберта. У 2024 році буде сота річниця народження поета, тому я хотів би видати українською мовою його збірку «Гермес, пес і зірка» (1957) і презентувати її у Львові. Маю вже попередні домовленості з Юрком Завадським і його видавництвом «Крок», а також краківським Інститутом літератури. Сподіваюся нам вдасться реалізувати цей проєкт.
Після 24 лютого усі в очікуванні на великий український роман про війну. Чи тексти, над якими ти зараз працюєш також стосуються війни? Про що вони?
Я зараз пишу збірку оповідань українською мовою. Війни там не буде, бо я відчуваю, що я не маю права писати про війну, оскільки в мене немає безпосереднього досвіду. Я навіть не пережив жодної ракетної тривоги, не кажучи вже про те, що я не солдат ЗСУ. Ті ж тексти, які я пишу зараз — це апокрифи давньогрецької міфології перероблені на сучасний лад.
Що для тебе найприємніше в писанні? А що найскладніше?
Найприємніше — це результат, коли читаєш вже закінчену історію і навіть трохи дивуєшся, що написав її ти. Найскладніше — процес писання, бо прозові тексти вимагають систематичної праці, яка у моєму випадку дуже повільна й часто треба себе змушувати замість відпочинку після роботи, братися за іншу роботу.
Якби з сьогоднішнього досвіду ти міг би порадити щось собі письменнику-початківцю 10 чи 20 років тому, то щось б це було?
Найголовніше, це не мріяти про писання, а просто сідати й писати.
Розмовляла Олександра Іванюк