1 серпня у Польщі відзначають річницю Варшавського повстання 1944 року – найбільшої у Європі акції підпілля проти нацистських окупантів. Заплановане на три дні, повстання у польській столиці тривало два місяці. Воно стало не тільки проявом героїзму, але також однією з найбільших трагедій – внаслідок боїв та авіабомбардувань загинуло близько 18 тисяч повстанців та 180 тисяч цивільних мешканців Варшави, а понад половина міста була зрівняна з землею. Попри дискусії про сенс збройного виступу, сьогодні у памʼяті поляків Варшавське повстання стало символом мужності та непохитної боротьби за свободу.
Історія
«Повстання було неминучим, ми вже не могли терпіти німецький терор. Наше покоління готувалося до цієї битви. Влітку 1944 року ніщо не могло зупинити повстання. Ми хотіли битися, ми не боялися. Всі, в тому числі мої батьки і брат, були націлені на боротьбу. Тим паче арешти й облави продовжувались. П’ять років окупації остогидли всім», – згадує початок Варшавського повстання ветеран Армії Крайової Збіґнєв Ґальперин.
У липні 1944 року рядові члени польського підпілля у Варшаві дійсно готувались до повстання і збройної боротьби проти нацистів. Однак керівництво Армії Крайової та польський уряд в еміграції до останнього сумнівались у доцільності початку повстання. Зрештою остаточне рішення про початок збройного виступу було ухвалене генералом Тадеушем «Буром» Коморовським 31 липня 1944 року. Відбулось це в одній з криївок польського підпілля на вул. Панській, 6. Наступного дня, 1 серпня 1944 року, о 17:00 – у так звану годину «W» – відділи Армії Крайової у Варшаві атакували німецькі позиції у всіх районах окупованої столиці.
Варшавське повстання було частиною більшої акції під кодовою назвою «Буря». «Перед лицем регулярної російської армії, яка вступає на наші землі, діяти як господар. Слід докласти зусиль, щоб радянські війська, що входять, зустрів польський командир, який воював проти німців і, як наслідок, має найкраще право бути господарем», – йшлось у наказі від 20 листопада 1943 року про початок акції «Буря». Іншими словами польське як цивільне, так і військове керівництво розуміло, що перевага у Другій світовій війні переходить від Третього Рейху до Радянського Союзу і всі надії на відновлення Польщі повʼязані з Москвою. Поляки добре памʼятали 1939 рік та радянський наступ на Польщу. Тому в умовах стрімкого наступу Червоної Армії на Східному фронті наприкінці 1943 – на початку 1944 років перед Армією Крайовою та польським урядом в еміграції у Лондоні постало завдання – зробите все можливе, щоб Польща не стала черговою радянською республікою. Передбачалося, що якщо не буде умов для початку загального повстання, частини Армії Крайової будуть проводити посилені диверсійні дії в тилу німецької армії, що відступає. Після вигнання німців підрозділи Армії Крайової разом із представниками влади Польської підпільної держави мали зустріти радянські війська у ролі «законних господарів», демонструючи тим самим приналежність звільнених земель до Польщі та факт, що ці землі перебувають під контролем уряду Польської республіки.
Першочергово акція «Буря» не передбачала повстання у Варшаві. Від цієї ідеї відмовлялись з огляду на брак достатньої кількості сил, а також на численне цивільне населення, яке перебувало у столиці. Адже у разі вибуху повстання всі ці люди наражались на небезпеку – репресії окупаційної влади, обстрілі та бомбардування з неба. Як військове, так і цивільне керівництво розуміло, що польське підпілля не має шансів на воєнну перемогу у відритій боротьбі з німецькими окупантами. В таких умовах залишалось питання, чи жертва учасників підпілля та цивільних варта тієї політичної переваги перед СРСР, на яку сподівався польський уряд.
Зрештою, тодішній керівник Армії Крайової генерал Тадеуш «Бур» Коморовський ухвалив рішення про початок Варшавського повстання. Цьому сприяли швидкий наступ Червоної Армії та сподівання на допомогу не тільки від СРСР, а також від інших союзників – США та Великої Британії. Свою роль відіграли також суспільні настрої у самій Варшаві – багато рядових членів підпілля просто жадало помсти за 5 років окупації і хотіло відкрито виступити проти німецьких військових. Планувалось, що повстання триватиме три дні – за цей час Червона Армія мала підійти до Варшави та в разі чого допомогти витіснити з міста німецькі сили. Однак цей план не вдався. Сталін, попри очікування як поляків, так і США і Британії, розвернув радянські війська від Варшави та загалом перешкоджав наданню допомоги для повстанців. Польські пілоти, які служили в британській армії не могли, наприклад, використовувати аеродроми на території України, щоб там приземлитись і вже з тих теренів перекидувати допомогу до Варшави. Одночасно з цим 1 серпня 1944 року до Любліна перемістився Польський комітет національного визволення / Polski Komitet Wyzwolenia Narodowegо – орган тимчасової влади в Польщі, створений 21 липня 1944 в Москві за ініціативи і сприяння радянської влади.
Цифри
Замість запланованих трьох днів, Варшавське повстання тривало 63 дні – від 1 серпня до 2 жовтня 1944 року. За підрахунками дослідників у повстанні взяло учать 45 тисяч повстанців. При чому повстанські ряди постійно підсилювались новими солдатами. відтак, вважається що постійний склад повстанських сил становив 25-28 тисяч осіб.
Проти повстанців німці виставили близько 50 тисяч солдатів – членів Вермахту, СС, німецької поліції та окремих формувань колаборантів, як, наприклад, Російська Визвольна Армія.
Нерівність польських і німецьких сил підсилювалась також нестачею у повстанців зброї та амуніції. На момент початку повстання, польські солдати мали лише трохи більш як 4 тисячі пістолетів та гвинтівок та 25 тисяч гранат. Це означає, що зброю в руках міг мати лише 1 на 5-6 повстанців. У цей самий час німці мали не тільки легку зброю, але також розпоряджались броньованою технікою та літаками.
Саме внаслідок авіабомбардувань було знищено понад 25% довоєнної забудови Варшави, ще понад 30% міста нацисти зрівняли з землею вже після поразки повстання.
Внаслідок вуличних боїв та авіанальотів загинуло близько 18 тисяч повстанців, ще 25 тисяч отримали порання, а 17 тисяч потрапили у полон. Справжньою трагедією повстання стало для цивільного населення Варшави – за 63 дні у столиці загинуло близько 180 тисяч осіб. Найбільше – від 40 до 60 тисяч – загинуло від рук нацистів у варшавському районі Воля. У намаганні приховати сліди злочину, нацисти спалили тіла вбитих. Прах вбитих на Волі поляків важив 12 тонн і саме на підставі цього вчені вирахували приблизну кількість загиблих.
Після поразки Варшавського повстання вціліле цивільне населення – 550 тисяч осіб – було виселене з міста. З них від 90 до 165 тисяч потрапили до таборів праці, ще 50 тисяч – до концентраційних таборів. Решта ж мусила шукати прихисток самотужки у селах та менших містечках – і все це наприкінці осені та на початку зими.
Люди
За кожною статистикою завжди стоять окремі людські долі. Варшавське повстання обʼєднало мешканців столиці та прибулих, чоловіків та жінок, дітей, молодь та людей старших, поляків та представників інших національностей, зокрема, українців.
У більшості серед повстанців була молодь – люди до 25 років. Багато хто з них навіть не встиг пройти вишкіл перед початком Другої світової і ніколи не тримав зброю у руках. А ті, хто мав хоч якийсь військовий досвід, здобули його у підпіллі і не були готові до боїв у місті. Коли старші тримали у руках зброю, наймолодші відповідали за логістику і комунікацію. Так, молоді хлопці та дівчата, часто діти, були листоношами у польовій пошті.
Зброю в руках тримали не тільки чоловіки. Точно не відомо скільки жінок брало участь у повстанні, а дослідники називають різні цифри – від 12 до 22 тисяч. Вони були зв’язковими, санітарками, радистками, провідницями у каналах та підвалах, працювали у зброярських майстернях, а також воювали зі зброєю в руках. Вони також часто виконували прозаїчну щоденну роботу, наприклад готували їжу або латали одяг. У своїх численних спогадах повстанці часто наголошують, що жінки не лише вносили певну злагодженість у підрозділи, а й виявляли неабияку мужність. Про них навіть писали повстанські пісні, наприклад про «санітарку Малгожатку» чи «дівчинку з Армії Крайової».
Були серед повстанців не тільки поляки, але й представники інших національностей – угорці, грузини, французи, британці, чехи, італійці тощо. Був навіть один повстанець з Нігерії – Аугуст Агбола ОʼБраун – чорношкірий джазовий музикант, який жив у Варшаві ще до початку Другої світової, а з початком війни доєднався до польського підпілля. Були серед повстанців і українці. Попри досить поширену думку про те, що більшість українців воювали по стороні нацистів, історики не знайшли цьому підтвердження. Цілком можливо, що у підрозділах СС, які брали участь у повстанні або також в Російській Визвольній Армії могла бути невелика кількість українців. Однак українці були і серед варшавських повстанців. У перший день повстання в бою з окупантами на площі Домбровського загинув Орест Федоронько, солдат Армії Крайової, син головного православного капелана Війська Польського Шимона (Семена) Федоронька, вбитого в Катині. Брат Ореста, Вячеслав також брав участь у повстанні та загинув 18 серпня. Це лише приклад однієї родини, однак українців серед повстанців було більше.
Бої з німецькими окупантами, захоплення будівель та складів зброї – це були не єдині заняття повстанців. Попри щоденні бої, були під час повстання і елементи мирного буденного життя. Серед повстанців було багато поетів, тому чи не в кожному районі Варшави складались свої повстанські пісні. Було також місце для танців. І навіть для весілля. За підрахунками істориків, за 63 дні повстання шлюб взяло 256 пар. Тобто щодня в середньому відбувалось 4 весільні церемонії. Аліція Тройтлер і Болеслав Бієга стали найвідомішою парою молодят серед повстанців – їх весілля увіковічив фотограф Еугеніуш Локайський.
Шлюб повстанської пари. Фото: Еугеніуш Локайський
Навіть в умовах повстання, молоді люди намагались відсвяткувати шлюб. Обовʼязкова відбувалось вінчання, а потім і саме весілля з гостями і подарункам. Серед подарунків найчастіше були їжа, мило, набої. Весільну церемонію часто переривали обстріли. Траплялось і так, що молодята гинули майже одразу після весілля. Але були і такі пари, які разом пережили повстання і війну.
Памʼять
Сумніви польської влади щодо доцільності Варшавського повстання тільки посилились після його придушення. Чи правильним було рішення про початок повстання, чи допомогло воно, чи вартувало всіх тих жертв і військових, і цивільних – всі ці питання дотепер обговорюються у польському суспільстві і на жодне з них немає однозначної відповіді.
Однак те, що не викликає жодних сумнівів – це відвага та мужність повстанців, які стали символом непохитної віри та прагнення свободи. У сучасній Польщі щороку 1 серпня вшановують памʼять повстанців – о 17:00 – о годині «W», коли почалось повстання – у Варшаві та по всій Польщі лунає сирена. На одну хвилину в цей час на вулицях завмирає рух автомобілів та пішоходів, в офісах припиняється робота і вся Польща віддає шану повстанцям.
«Ми хотіли бути вільними і завдячувати свободою собі», – ці слова промовив віцепрем’єр польського уряду Ян Станіслав Янковський 1 вересня 1944 року в розпал Варшавського повстання і у п’яту річницю початку Другої світової війни. І саме вони найкраще передають сенс того, за що 80 років тому боролись повстанці.
Анастасія Верховецька
За матеріалами Polskie Radio, Przystanek Historia, Wieź