Ярина Цимбал – українська літературознавиця, дослідниця української літератури 1920-х, популяризаторка культури, авторка проєкту «Наші 20-ті». У Варшаві під час книжкового ярмарку Ярина Цимбал представляла нові переклади польською українських книжок, зокрема «Місто» Валерʼяна Підмогильного. «Наш вибір» порозмовляв із літературознавицею про цей роман, а також розпитав, чому період 20-х років минулого століття вважається винятковим у розвитку української літератури, чи багато залишилось «білих плям» у його дослідженні та чому Ярина Цимбал є критикинею терміна «Розстріляне відродження», запровадженого поляком Єжи Ґедройцем.
Чому творчість літераторів 20-х років минулого століття є такою важливою для нас, що ми його досі пристрасно відкриваємо у себе і активно просуваємо за кордоном?
Ми відкрили для себе український ренесанс 20-х лише після здобуття незалежності 1991 року. Ось уже тридцять років ми перевідкриваємо, досліджуємо, перевидаємо ці твори. І раптом усвідомлюємо, що пройшло майже сто років від наших 20-х попереднього століття до наших з вами 2020-х. Та попри цю відстань, ми відчуваємо зв’язок із ними, тому що митці заклали універсальні, загальнолюдські сенси у свої твори. Тому сьогодні ці твори цікаві для польського, ширше – європейського й американського, для світового читацтва.
У всіх культурах 20-ті роки минулого сторіччя – це особливий міжвоєнний період, який скрізь залишив глибокий слід. Ми всі знаємо шалені американські 20-ті, ми так само знаємо європейські 20-ті, і тепер нарешті ми знайомимо всіх із нашими українськими 20-ми.
Як так вийшло, що у 20-х роках минулого століття у радянському Харкові українські письменники творять саме європейську літературу?
Наші 20-ті починалися дуже своєрідно, бо хоча до влади прийшли більшовики і встановили свій режим, більшість українців сприймали УСРР – сьогодні ми розуміємо, що наївно, – як свою країну і свою незалежну республіку в радянській федерації. Коли почалася українізація, вони тільки стверджуються в думці, що творять власну незалежну культуру. І так було всі ці десять років.
Чимало українських письменників у 20-х років побували за кордоном. Зокрема, Валер’ян Підмогильний. У 1928 році він відвідав Прагу й Париж. У газеті Prager Presse було вміщено повідомлення з великими фотопортретами Підмогильного й Аркадія Любченка про те, що двоє українських письменників прибули до міста, а Підмогильний є автором роману «Місто», який недавно вийшов друком. Українські письменники були відкриті до світу, і світ був великою мірою відкритий для українських письменників.
Знаю, що вони також багато перекладали з європейських мов на українську.
Так, серед них були знавці різних мов. Письменники вивчили іноземні мови, це була їхня свідома настанова. Крім того, в Харкові існував письменницький клуб – Будинок літератури імені Василя Блакитного, у якому була бібліотека. Ця бібліотека купувала багато закордонних видань, передплачувала закордонну пресу, зокрема мистецьку.
Що нам досі так відгукується в «Місті» Підмогильного?
Це вічна тема – людина й місто: як людина його обживає, підкорює або, навпаки, стає рабом міста, залежним від нього. Степан Радченко (головний герой роману) існував у світовій літературі задовго до Підмогильного й існуватиме ще багато років після нас. Ба більше, пильно придивіться довкола – і ви побачите Радченка серед нас. Він нікуди не зникає, просто трансформується. Водночас у романі є гострі питання, які є актуальними і зараз: такі як становище жінки в суспільстві, стосунки між чоловіком і жінкою. Здавалося б, це питання злободенні, але ні, вони універсальні і якісь із цих проблем ми досі не вирішили з часів Підмогильного.
Чи «Місто» аж так змінило українську літературу, що його поява ознаменувала собою поділ на «до» і «після»?
Я не вважаю, що саме «Місто» змінило українську літературу. Того року (1928) вийшло кілька засадничих для української прози романів. І мені здається, що вони всі разом зіграли цю роль повороту в українській літературі ХХ століття.
Недавно я брала участь у читацькому клубі людей, які працюють в IT-сфері. У них заведено на початку зустрічі одним словом схарактеризувати прочитаний твір. Так от головному герою «Міста», Степанові Радченку, поставили багато діагнозів – від психопата до аб’юзера. У кінці я запитала: невже серед ваших знайомих немає такого Радченка? Адже насправді це універсальний тип на всі часи. І очевидно, він нам цікавий саме тому, що він не остаточно негативний – він двозначний, і цим, може, найцікавіший. Це як ідеальний кіносценарій: на початку ми знайомимося з героєм-ангелом, але протягом фільму він повинен змінитися і тому закінчує образом диявола.
Хочу окремо сказати про письменницьку майстерність Підмогильного. Може, це не так видно в романі «Місто», а більше в його малій прозі, але він примушує нас прочитати все. Навіть коли він пише про огидні речі, ви це читатимете до кінця і не зможете відірватись. Підмогильний має над читачем непереборну владу, ми читаємо його, навіть якщо герой нам неприємний чи сцена викликає відразу.
Поговорімо ще про терміни. Чи варто нам уживати термін «Розстріляне Відродження», яку запропонував відомий поляк, видавець журналу «Культура» в Парижі Єжи Ґедройць?
На початку 1950-х, коли Юрій Лавріненко в Парижі склав антологію творів 20-х років, назву «Розстріляне Відродження» підказав Єжи Ґедройць і книжка вийшла у видавництві «Культура». Однак я супротивниця метафори «Розстріляне Відродження» до нашої літератури 20-х років минулого століття. Мені здається, що вона вже своє віджила й нині неактуальна, адже вона більше наголошує на тому, що ці письменники стали жертвою режиму. І коли у 2016 році ми починали проєкт, то назвали його «Наші 20-ті», бо тут менше смислових обмежень. Це теж метафора, але вона більш всеохопна, повніша й цілісніша, ніж «Розстріляне Відродження».
Сьогодні польським читачам буде цікавіше відкривати для себе творчість цих письменників, а не просто дізнаватися той факт, що в Україні радянський режим знищив ціле покоління митців. І книжки, які виходять у польських перекладах, – це найбільше досягнення для нас. Десять років тому я навіть не мріяла про те, що Йогансен вийде іншими мовами. Досі мені доводилося брати участь у міжнародних книжкових ярмарках, представляти проєкт «Наші 20-ті», але я показувала на таких презентаціях українські книжки. Сьогодні ж я можу показувати польські книжки. Це свідчить про те, як далеко пішла співпраця поляків і українців у цій сфері.
Чи ми вже відкрили і з’ясували про наші 20-ті все, що могли, чи досі залишаються «білі плями», коли йдеться про тексти й біографії цього покоління?
О, поле для діяльності у нас іще безмежне, насправді тільки-тільки почате. Двадцять років тому я опублікувала спогад Юрія Смолича про Раїсу Троянкер, але широку публіку ця поетка і її творчість зацікавили буквально місяць тому, після фільму «Будинок “Слово”. Нескінчений роман». Сподіваюся, цей фільм і образ «еротичної поетеси» дасть поштовх і науковим розвідкам про неї, і новому виданню її творів.
Важко уявити, але ще дуже багато текстів з наших 20-х чекають просто на перевидання: за сто років до них не зверталися. У проєкті «Наші 20-ті» (видавництво «Темпора») ми випустили кілька жанрових антологій: детективів, фантастики, репортажів, любовних романів. Усе це досі було недоступне як читачам, так і великою мірою навіть дослідникам.
Так само нас чекають архіви, біографії письменників і письменниць, оцифровані кінофільми, виставки із музейних запасників маловідомих творів 20-х років. Поки що «білих плям» більше, ніж вивченого та оприлюдненого.
Мені відомо про те, що ви пишете біографію Підмогильного. Що є найважче у її написанні? Коли вона вийде друком?
Найважче – це якраз доступ до архівів і взагалі їх існування. Поясню. Архів самого письменника не зберігся. Тобто існують уривки якихось рукописів, фото – всього сорок одиниць зберігання, але з них ми нічого не довідуємося про його внутрішнє життя: чим жив, чим цікавився, за що переживав. Листів Підмогильного в архівах його адресатів теж збереглося дуже мало. А без усього цього написати інтелектуальну біографію героя дуже важко. Сподіваюся, мені це вдасться.
Біографію кого з цього покоління ви ще хотіли б написати та чому?
А я вже пишу, давно і вперто. Біографію Майка Йогансена, якому було присвячено мою дисертацію. Йогансен – це людина, у яку закохуєшся навіть через сто років, на яку хочеш бути схожою. Хто прочитає «Подорож ученого Леонардо…» – а завдяки перекладу Мацея Пьотровського це можуть зробити і польські читачі та читачки, – той назавжди стане фаном цього письменника.
Взагалі, я, як і всі, люблю біографії. І читати, і писати – працювати над ними. З актуального – в роботі книжка (у співавторстві) «Небажаний Бажан» про Миколу Бажана, у якого цей рік ювілейний. Зрештою, таких письменників чимало. Коли вистачить снаги, то я ще візьмуся за книжку про Гео Шкурупія – короля футуропрерій, як він себе називав, і вундеркінда української літератури, як його називали. Це один із найяскравіших українських футуристів – поет, прозаїк, кіносценарист, київський співрозмовник і публікатор Казимира Малевича.
Розмовляла Олександра Іванюк