У 2021 році в Польщі мав місце Національний перепис населення та житла. Уже невдовзі, сподіваємося, оприлюднять його результати. У контексті Підляського воєводства цікаво буде довідатися, що змінилося, якщо йдеться про численність православних поляків, білорусів і українців. Це буде досконала перевірка, які результати принесла 40-річна праця, пов’язана з будуванням української національної ідентичності в регіоні.
Хоча на Північному Підляшші весь час компактно проживає україномовне населення та розвивається українське громадсько-культурне життя, все ж свідомих українців тут небагато. У переписі населення 2002 року про українську національну ідентичність у Підляському воєводстві заявила 1441 особа, у 2011-му було трохи більше – 2686 статистичних українців.
Чому на землі, де весь час побутують українські традиції, фольклор і говірки, так мало свідомих українців?
Перш за все, Північне Підляшшя є периферійною територією, яка багато років відірвана від України, роками тут не було умов для того, щоб сформувалася сучасна українська національна ідентичність. Місцевим селянам вистачало сказати, що вони руські, православні, неполяки; бракувало свідомої інтелігенції, не було багатих традицій організованого українського національного життя. Тому підляшани завжди були добрим матеріалом для політичних маніпуляцій, кожна влада звала їх, як хотіла, – тутешніми, малоросами, православними поляками, білорусами. Це вберегло місцеве населення від депортацій і акції «Вісла» (як офіційні білоруси україномовні підляшани не були загрозою для польської комуністичної влади). Однак коли врешті-решт з’явилася своя інтелігенція у 1980-х роках, виявилося, що українську національну ідентичність слід починати будувати з нуля, причому в дуже складних умовах – серед населення, якому вдалося ззовні прищепити білоруську національну ідентичність (на щастя, часто дуже поверхову), та молодого покоління, яке зазнало швидкої полонізації.
Перші дискусії про те, ким є підляшани, почалися весною 1982 року, отже вже 40 років триває процес будування серед місцевих автохтонів української нації. Чи успішно? Безсумнівно, так, бо все таки велика група людей дійшла до того, що вони – українці, а це довело до інституціоналізації українського національного руху в регіоні. 30 років тому виник Союз українців Підляшшя, введено вивчення української мови у школах, з’явилися циклічні культурні заходи, а в медіа – українські передачі. Щоправда, це – не масштабний процес, однак українці на Підляшші є помітною національною групою.
«Приємно нам стає, коли читаємо статті або книжки Марка Барвінського чи Анджея Нікіторовича, які пишуть про ре-рутенізацію, – говорив під час V Української наукової конференції в Більську-Підляському д-р Андрій Єкатеринчук, молодий підляський дослідник. – Масштаб цього явища з точки зору українського руху є динамічним, але в загальних числах досить маргінальним – у контексті чисельності населення, яке себе ідентифікує з православ’ям, чи користується українськими говірками, або походить із родин, які ними користувалися».
Попри те що лише кілька відсотків україномовних підляшан відверто заявляють про себе, що вони українці, все таки за 40 років копіткої і послідовної праці вдалося збудувати стабільні основи для розвитку українського національного життя. Цей процес – незавершений, тому є шанс, що число українців буде збільшуватися. Однак перед українцями Підляшшя постає багато загроз.
По-перше, весь час іде боротьба «за душі» між представниками українського та білоруського рухів, які ведуть свою активність на тій самій (україномовній) території. Білоруський рух має набагато довшу традицію, та люди звикли до того, що їх звуть білорусами, навіть якщо вони знають, що розмовляють українською говіркою. Легше все таки сказати «я білорус», ніж «я українець», тим більше що назва «українець» має певні негативні конотації.
По-друге, багато проблем створює швидка полонізація. Діти вже не розмовляють українською говіркою, навіть у селах, що є результатом вибору їхніх батьків, які вважають, що знання рідної мови буде заважати в житті дитини та її стигматизувати. Тому молоде покоління ототожнюється з домінуючою польською культурою, яка часто здається кращою, ніж своя сільська, «руська».
По-третє, пустіють підляські села, у яких досі проживало майже виключно україномовне населення. Порожні хати купляють поляки з Варшави, Кракова, через що міняється національно-мовно-релігійна структура регіону. Молоді переселяються до міст, виїжджають за межі регіону, де втрачають зв’язок зі своєю традицією. В іншому культурному оточенні набагато важче будувати свою ідентичність.
Позитивним є, однак, те, що український рух у регіоні помаленьку зміцнює свої позиції. Уже ніхто не говорить, як ще бувало в минулому, що на Підляшші немає ніяких українців. З року в рік більшає дітей, які вивчають українську мову в школах, відбувається багато українських заходів, причому їх організатором є вже не лише Союз українців Підляшшя, але й Підляський науковий інститут та інші організації. Окрім того, подорослішало перше та росте друге покоління (діти й онуки перших українських активістів), яке вже не мусить шукати відповіді на запитання про свою національність, тому що це зробили їхні батьки та дідусі.
Візьмуть гору ці негативні фактори чи все таки український рух на Підляшші буде надалі розвиватися й українців побільшає – переконаємося, коли будуть оприлюднені результати перепису населення.
Людмила ЛАБОВИЧ