Щороку 20 лютого в Україні вшановують День пам’яті Героїв Небесної Сотні. Саме в цей день у 2014 році відбулися наймасовіші розстріли протестувальників під час Революції Гідності. В цей день загинуло 48 осіб, а сама дата увійшла в історію як «кривавий четвер». Цього дня серед вбитих осіб був також Богдан Сольчаник – історик, соціолог, докторант Польської академії наук та викладач Українського Католицького Університету у Львові. Розповідаємо історію героя Небесної сотні, про його зв’язок із Варшавою, а також ділимося спогадами близьких.
«Він вважав, що може зробити Україну кращою. Вважав, що тільки ми самі можемо змінити свій край, що це залежить від кожного з нас. Що це також залежить і від нього», – згадує про свого друга український громадський діяч у Польщі Юрій Таран для порталу «Наш вибір».
Майбутній український історик, соціолог, екскурсовод, громадський діяч та Герой України Богдан Сольчаник народився 25 липня 1985 року у місті Старий Самбір Львівської області. Після закінчення загальноосвітньої школи № 1 у Старому Самборі, Богдан поїхав на навчання до Львова, де завершив бакалаврат історичного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка у 2006 році, а у 2008 році здобув ступінь магістра соціології у Міждисциплінарному центрі магістерських програм з соціології та культурології Львівського університету.
Ще бувши студентом він брав участь у всеукраїнських конференціях, отримував дослідницькі гранти від фонду Academia Artes Liberales (Варшава), а також був активним членом громадської організації «Пора». Водночас навчання в університеті Богдан поєднував з участю у програмі МІГуС (Міжінституційні індивідуальні гуманітарні студії), яка дозволяла своїм учасникам вільно слухати курси за межами навчальної програми у Львівському університеті чи Українському католицькому університеті.
Крім цього він ввів активний спосіб життя – їздив на велосипеді, подорожував, бігав марафони та ходив у гори. «Він хотів пізнавати Україну. Оскільки ніколи не був у Центральній Україні, одного разу організував літом поїздку на велосипедах з друзями від Батурина до Канева. Кілька разів у нього спускало колесо. Казав, що обов’язково організує подорож далі на схід. Також ми каталися разом на лижах у Славському. Богдан був сильним хлопцем – їздив стрімко і гарно», – згадує Юрій Таран.
Як молодий студент він особливо цікавився проблематикою пострадянської ідентичності, інтерпретацією різних етапів радянської історії, феноменом homo sovieticus, стратегіями і практиками людей в інституційних рамках Радянського союзу. «Коли він прийшов до нас, ми не підказували йому, яку тему обрати для дослідження, він не просив у нас поради, не просив списку тем. Він прийшов і сказав мені: “Я хочу писати про те, чому наша Україна є в такому жалюгідному стані, що є причиною того, що країна з такою багатою історією, такими родючими землями, таким кліматом опинилася серед найбідніших у Європі” […]. Він зробив колосально цікаве дослідження, тому що третій розділ його роботи був присвячений тому, як знайти та виміряти ті якості пострадянської людини, які заважають нам збудувати державу нашої гордості і слави», – згадує про свого студента професорка кафедри соціології Львівського університету Наталія Черниш у коментарі для порталу «Цифровий архів Майдану».
Опісля завершення навчання у Львові він поступив на докторантуру у Вищу школу соціальних наук при Польській академії наук, де під керівництвом професора Анджея Рихарда писав дисертацію на тему «Виборчі практики в малому західноукраїнському місті 1965 – 2006 роки». «Він був одним з тих молодих інтелектуалів, для яких зосередженість і уважність в академічній роботі були найважливішими. І саме зосередженість, уважність і чесність були помітні на кожній нашій зустрічі. Я переконаний, що Богдан закінчив би докторську дисертацію і що вона була б дуже хорошою. Проте, вона вже не з’явиться на світ. Те, чим він керувався в академічній роботі – уважність і чесність – змусило його бути на Майдані», – згадує про свого докторанта професор Анджей Рихард у коментарі для порталу «Наш вибір».
Під час навчання на докторантурі Богдан активно писав наукові тексти, брав участь у міжнародних конференціях, був учасником літніх шкіл у Польщі та Литві, а також кількаразовим стипендіатом Міністерства національної освіти Республіки Польща. Також він виступив співорганізатором Лаврівської літньої школи для студентів програми МІГуС, де молоді науковці й студенти зі Львова, Києва та Варшави збирали спогади мешканців села Ларів Старосамбірського району Львівської області про події 1939 року: прихід радянських військ і розграбування монастиря.
У 2013 році, після завершення навчання в докторантурі, він повернувся в Україну, де далі продовжував роботу над дисертацією. «Знаю, що він написав 100 сторінок дисертації, наступні 100 редагував. Мав завершити транскрипцію кількох глибинних інтерв’ю. Планував створити мапу національної ідентичності Українців залежно від історичного поділу», – розповідає Юрій Таран для порталу «Наш вибір».
Паралельно він розпочав викладацьку роботу на кафедрі нової та новітньої історії України Українського католицького університету у Львові, а також працював гідом у туристичній фірмі «Відвідай». «Це людина, про яку можна знімати кіно. От як спілкуєшся з ним, і якби мав би на чолі камеру, і всю оту розмову записав, то мав би вже сценарій для фільму. Богдан, з одного боку, позитивний, цікавий (і зовні, і внутрішньо), а з другого боку, все робить серйозно, ґрунтовно, починаючи від рахування грошей, закінчуючи тим, що розповідає людям», – згадує про свого колегу з туристичної компанії «Відвідай» Микола Майданський для порталу «Збруч».
Революція Гідності
21 листопада 2013 року українці дізналися, що тодішній президент України Віктор Янукович відмовився підписувати угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Це призвело до початку протестів по всій Україні, які згодом стали відомими як Євромайдан або Революція Гідності. Богдан Сольчаник з перших днів революції взяв активну участь у протестах у Львові, а вже 24 листопада вперше поїхав до Києва. «Богдан організовував багато всього у Львові. Я бачив його не раз по телебаченню – водили до залізниці пікет чи ще кудись йшли зі студентами. Не раз його бачив, так би мовити, у перших лавах. І з мегафоном. Я ще подумав: о, який Богдан активний», – згадує Микола Майданський для порталу «Збруч».
18 лютого 2014 року почалося відкрите протистояння між силовиками та протестувальниками, що призвело до перших масових розстрілів людей на Майдані. У той час Богдан перебував у Львові, проте він вирішує одразу ж їхати до Києва, про що попереджає лише своїх найближчих друзів. «Ми не знали, що Богдан на Майдані, бо він вдома не розповідав, що їздить у Київ. Богданові друзі пригадували, що він перебував в офісі “Опори”, коли побачив, що відбувається на Майдані. Там розстрілювали людей. Він сказав: “Їду на Майдан”. Друзі застерігали: “Тебе можуть вбити”, але він відповів: “Це буде не найгірша смерть”. Ще 19 лютого він в університеті провів пари, а ввечері поїхав», – ділиться споминами батько Богдана Зиновій Сольчаник в інтерв’ю для порталу «Львівська мануфактура новин».
Це була його четверта та остання поїздка до Києва під час Революції Гідності. Зранку 20 лютого Богдан тримав оборону біля спаленого автобуса перед стелою на Майдані Незалежності. В певний момент силовики почали відходити з Майдану, після чого Богдан разом з кількома протестувальниками почали бігти на вулицю Інститутську. В цей момент до нього додзвонився молодший брат Степан. «Я – на передовій. Ідемо в наступ» – сказав востаннє телефоном брату Богдан.
Проте, в той самий час на вулиці Інститутській з’являється бійці «Беркуту», які почали розстрілювати протестувальників. Приблизно о 9 ранку Богдан отримав смертельне вогнепальне поранення у шию. Побратими винесли його з-під обстрілів, але через декілька хвилин він помер. «Богдан не міг не бути на Майдані. Йому було 29 років, коли куля снайпера вбила його. Важко повірити, що він загинув від кулі “радянської людини”. Загинув беззахисний чоловік, який будував барикаду, щоб захистити людей, які думають про свою батьківщину в такий самий спосіб, як і він», – зазначає професор Роберт Сухарський з Варшавського університету у коментарі для порталу «Наш вибір».
Переглянути відеонарізку з подій 20 лютого на Майдані Незалежності, де зафіксовано останні моменти життя Богдана можна за посиланням.
Пам’ять про героя
Богдана Сольчаника було поховано у Старому Самборі. У рідному місті його іменем названо вулицю, а на фасаді будинку, де жив Богдан, відкрили меморіальну дошку. Також Старосамбірській загальноосвітній школі № 1, де навчався Богдан Сольчаник, було надано його ім’я та встановлено пам’ятну таблицю.
21 листопада 2014 року він отримав посмертно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». «За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності». Богдан став одним зі 107 героїв Небесної Сотні – загиблих учасників Революції Гідності. «Такі люди не помирають. Вони житимуть, доки ми про них пам’ятатимемо, любитимемо їх, сумуватимемо за ними. Він любив і діяв. Любив інших, любив світ, любив те, чим займався. Любив Україну», – коментує Людмила Левченюк зі Львова.
У 2015 році Кембридзька та Оксфордська спільноти оголосили про створення тревел-гранту імені Богдана Сольчаника, який мав надати можливість молодим українським науковцям взяти участь у міжнародних наукових конференціях у Оксфорді чи Кембриджі. «На роботи Богдана Сольчаника посилаються, він активно брав участь у міжнародному науковому житті. Тому, нам здається, це гідний спосіб зробити так, щоб його ідеї не вмирали і його ім’я жило», – зазначила одна з організаторок стипендії та наукова співробітниця Оксфордського університету Мирослава Хартмонд в ефірі Громадського радіо. Водночас у 2016 році Український католицький університет, на згадку про свого викладача, заснував щорічну стипендію, яка надається найкращому аспіранту, котрий пише дисертацію на міждисциплінарну тематику.
З ініціативи друзів Богдана Сольчаника влітку 2014 році було опубліковано збірку віршів Богдана «Кухні мого покоління». Книга складається з трьох тематичних частин: особистої, суспільної та любовної лірики. Вірші були написані у період з 2002 по 2013 роки.
«У текстах чимало Варшави, вона присутня не буквально, а як близьке відлуння чогось далекого. В поезії відчитується натхнення, яке приносило Богдану це місто. Тут криється намір у символічний спосіб оволодіти міським простором, зробити його своїм власним, лишити сліди хоча б у формі літер», – написав у передмові до видання Олександр Неберикут. Він згадує, що в одній з розмов, яка відбулася під час прогулянки вечірньою столицею Польщі, на питання, чи лишився б він тут, Богдан відповів: «Варшава – ідеальне місце для життя, але… мене тут ніхто не чекає»: «І після короткою паузи, хитро посміхнувшись додав: “Та й в Україні набагато більше проблем, які потребують вирішення”». «Підозрюю, Варшава все ж полонила його своєю вдаваною безтурботністю, у порівнянні з національно заклопотаним і політично безпорадним Львовом. Щонайменше Варшава могла б бути для нього місцем для писання віршів», – читаємо у передмові.
Тексти віршів автор до того часу ніколи не публікував. Зі збіркою можна ознайомитися за посиланням.
***
Дивися прямо,
щоб не зустріти гординю і сестру її зневагу
серед голів тих хто нижче
і не побачити її в очах тих хто вгорі.
Будь твердим, щоб світ не роздавив тебе
Не дай зачерствіти серцю, бо тоді помре у тобі людина.
Прокидайся на світанку, гаси багаття і збирайся в дорогу
Сонце вже встало – ти не будеш один.
Серед тих, хто одного разу вирішив йти
Ти місток – бо за тобою йтимуть ті, які ще сплять
на грудях жінки.
Йди і вір, що хоча б одному з мільйона трапиться
(допоможе) твій слід
Коли його покличе небокрай.
(Вірш було написано у ніч з 5 на 6 лютого 2007 року у готелі Hera у Варшаві).
Дмитро Димидюк
Джерело: Digital Maidan, Maidan Museum.
Вперше опубліковано у 2024 році