Стрімке входження Володимира Зеленського в українську політику з переконливою перемогою на президентських виборах автоматично не спричинило кардинальних змін у країні. Хоча переміни відбулися та відбуваються, проте вони не розвертають радикально країну в інший бік від попередніх курсів у зовнішньополітичній та внутрішньополітичній сферах. І, схоже, заслуга в тому, що Володимир Зеленський десь продовжує політику свого конкурента та попередника Петра Порошенка, у змінах, які відбулися в українському суспільстві після 2014 року.
Виборча кампанія Володимира Зеленського в 2019 році не була типовою для української політики. Колишнього актора та шоумена українські виборці впізнавали набагато краще, ніж значну частину так званих політиків-старожилів. Створений образ «простого хлопця з народу, який наведе порядок», та кількарічна діяльність у гумористичному шоу «Квартал-95», у якому висміювалась українська політика й політики, досить добре спрацювали на користь Зеленського. Він мало говорив про конкретику, уникав спілкування з журналістами, записував відеозвернення, у яких обіцяв навести порядок у країні та створити умови для кращого життя українських громадян у своїй державі. Доволі популістично виглядала й передвиборча програма Володимира Зеленського, розміщена на сайті ЦВК. Тож, що вдалось і чого не вдалось виконати президентові Зеленському з обіцяного виборцям і що він далі продовжує обіцяти?
Починаючи з 2014 року, російська агресія проти України нікуди не зникла. Володимир Зеленський переконував виборця, що зможе домовитися з Владіміром Путіним, і критикував свого попередника на посаді в надмірній мілітаризації країни та в тому, що він не хоче завершення війни. Та, замінивши на посту Петра Порошенка, Зеленський досить швидко зрозумів, що «домовитися» з російським президентом можна лише на його умовах. Адже саме Росія загрожує Україні, а не навпаки. Якщо ж піти на поступки господарю Кремля, то можна втратити президентське крісло в Україні. Тож завершити війну не вдалось, і Володимир Зеленський усе рідше у своїх виступах тепер про це говорить. Хоча варто також наголосити, що словосполучень «російська агресія», «Росія агресор», «Росія ворог» Володимир Зеленський і надалі намагається уникати: часто в його промовах мова йде про «ворога», але без чіткого окреслення, що це – Росія. Від мілітаризації країни Зеленський не відмовився, хоча робить це досить кволо, а потрібного авторитету як верховного головнокомандувача серед частини військових у чинного президента так і не з’явилося.
Ще перед виборами Володимир Зеленський намагався уникати тематики зовнішньої політики. Коли мова йшла про НАТО, тодішній кандидат у президенти заявляв, що Україні краще бути позаблоковою. Але на посаді Володимир Зеленський про НАТО почав говорити вже досить однозначно – Україна має стати членом альянсу. І хоч риторика Зеленського щодо входження України до Північноатлантичного альянсу змінилася, у практичній площині бракує чітких кроків з боку президента в цьому напрямку. Загалом у зовнішній політиці він не такий активний і вправний, як його попередник Петро Порошенко.
Багатьом виборцям Володимир Зеленський сподобався як кандидат, який «знищить олігархів». Під таким гаслом колишній шоумен і проводив свою кампанію – «деолігархізація країни». Хоч це гасло й надалі присутнє у виступах Володимира Зеленського, але на практиці «деолігархізація» відбувається радше тоді, коли олігарх прямо починає загрожувати авторитетові та владі президента. Варто хоча б згадати справи Ігоря Коломойського та проросійського українського політика Віктора Медведчука. Щоправда санкції проти Дмитра Фірташа й Павла Фукса як представників українського олігархату, близького до Росії, не можна прямо прив’язати до «особистісного чинника».
Володимир Зеленський часто закидав Петрові Порошенку кумівство в політиці і критикував його за це. Політичний непотизм також висміював і «Квартал-95». Та перші ж призначення президента дали чіткий сигнал суспільству – непотизм нікуди не дінеться з українського політикуму. Друзі, колеги та бізнес-партнери Володимира Зеленського почали займати державні посади, хоча не мають достатнього рівня компетенцій.
Промуючи образ «ліберального, демократичного та простого президента», як відголосок головного героя серіалу «Слуга народу» Голобородька, якого свого часу зіграв Володимир Зеленський, президент обіцяв перевезти свій офіс у нове місце, відмовитися від державної дачі, продати президентські літаки й літати рейсовими. Жодну з озвучених обіцянок Володимир Зеленський не виконав, а президентські кортежі продовжують ускладнювати рух на дорогах для водіїв.
Україні бракувало закону про імпічмент президента. Володимир Зеленський пообіцяв, що його буде прийнято, якщо він переможе на виборах. Маючи свою парламентську більшість, після дострокових парламентських виборів Володимиру Зеленському вдалося домогтися голосування за такий закон. Щоправда, якщо уважно проаналізувати сам документ, то висновок мало втішний, адже процедура імпічменту настільки складна, що фактично робить цей закон мертвим. Тож Володимир Зеленський виконав обіцянку щодо форми, а ось зміст – далекий від того, чого очікувала прогресивна продемократична частина суспільства.
Ще до початку відкритої агресії проти нашої країни Росія вела свою інформаційну кампанію проти демократизації та європейського вибору України. З 2014 року інформаційна війна стала однією зі складових гібридної війни Росії проти нашої держави. В Україні останніми роками посилився голос проросійських телеканалів, які озвучували тези Кремля й підривали українську незалежність. У 2019 році більшість із цих каналів перейшли під контроль Віктора Медведчука через його соратника Тараса Козака. Наскільки особистий чинник був вирішальним у прийнятті рішення Володимиром Зеленським про введення санкцій щодо цих каналів та проросійського політика, не так важливо. Головне, що проросійські телеканали втратили сітку мовлення в Україні. А сам Віктор Медведчук уже не може себе почувати тут у повній безпеці. І хоча Володимир Зеленський не обіцяв «боротися проти російської пропаганди» (частина його рішень та призначень, радше, сприяла російським впливам), усе ж прийняті ним рішення щодо каналів Медведчука мають позитивний вплив у протидії російським впливам.
Не відбулось і радикальних змін в історичній політиці країни. Володимир Зеленський фактично не торкався цієї теми, а Петра Порошенка критикував за «непорозуміння з Польщею» і обіцяв владнати ці відносини. З такого критичного відношення можна було припустити, що Володимир Зеленський готовий на ключові поступки в історичних дискусіях і суперечках із Польщею. Однак за два роки президенства таких поступок не було зроблено, а Україна на офіційному рівні продовжує відстоювати свій курс історичної політики, закладений попередником чинного президента. Щоправда, історична тематика в польсько-українських відносинах менш присутня, ніж це було ще два-три роки тому. Польська сторона за останні два роки сама менш активно піднімає питання історичних суперечок з Україною, цим і пояснюється певне «затишшя» на полі двосторонніх відносин.
У 2019 році Володимир Зеленський заявляв, що він – «президент одного терміну». Два роки президенства – це немалий строк, щоб оцінити та зрозуміти напрямок політики і дій президента. Можна припустити, що надалі жодних кардинальних змін Володимир Зеленський не здійснить, будучи главою держави, але відчувати «смак влади» таки захоче довше, ніж один термін.
Ольга Попович —
політична оглядачка, історикиня, головна редакторка «Українського Альманаху», членкиня ради фонду «Наш вибір».