Право на освіту є невід’ємним правом будь-якої дитини. Відповідно до Міжнародної декларації прав дитини, воно, поруч з іншими правами, має визнаватися за всіма дітьми без будь-яких винятків і без відмінностей чи дискримінацій. Реальність, однак, демонструє, що фундаментальні права дитини можуть бути порушені у закладі шкільної освіти. Як зробити школу простором, вільним від дискримінації? Хто і яким чином має регулювати випадки булінгу у школі? Що робити батькам, аби захистити свою дитину? «Наш вибір» поговорив про це з Яном Домбковським, керівником програми «Школа Відкритості» / Szkoła otwartości Центру громадянської освіти – найбільшої в Польщі освітньої громадської організації.
У центрі громадянської освіти ти керуєш програмою «Школа відкритості», яка підтримує антидискримінаційну освіту серед шкільних педагогів. Чим саме займається ваша команда?
«Школа відкритості» – це програма навчання шкільних вчителів, яка допомагає формувати більш усвідомлене ставлення до питань різноманітності та рівності, а також вчить запобігати дискримінації, розпізнавати її прояви та адекватно на них реагувати. За підтримки фонду Care International in Poland ми організували річний онлайн-курс для працівників польських шкіл, що складається з п’яти тематичних модулів, після кожного з яких відбуваються зустрічі учасників з менторами програми. У процесі навчання ми розповідаємо про те, як створити відкриту школу, що таке різноманіття і звідки воно виникає, що може викликати непорозуміння, почуття загрози та конфлікти серед дітей та дорослих під час освітнього процесу, та як із цим обходитись. Вчимо методик запобігання конфліктів на ґрунті ненависті та реагування на їх виникнення. На конкретних прикладах розповідаємо, як шкільна програма може впливати на виникнення стереотипів чи навпаки – на протидію упередженням і дискримінації. Так, наприклад, святкування у школі виключно католицьких свят чи вивчення тільки польських героїв, історичних персонажів, культурних діячів, чи переважна більшість персонажів чоловічої статі у творах, що вивчаються на заняттях, можуть сприяти виключенню дівчат, осіб іншої релігії чи національності. Важливим є те, що ми рекомендуємо школам не залишатися самим на шляху до побудови відкритої школи, а залучати до цього процесу батьків, колег з інших освітніх закладів, громадські організації, які спеціалізуються на окремих сферах допомоги і підтримки. Так, наприклад, у контексті необхідності інтеграції українських учнів ми рекомендуємо звертатись до українських громадських організацій та українських педагогів, психологів, юристів. Наша головна задача – допомогти школам випрацювати власні механізми протидії дискримінації.
Чи існує загальнопольська правова база, яка регулює питання дискримінації, переслідування чи булінгу дітей у польських школах?
Наскільки мені відомо, такої регуляції на рівні держави, яка б цілковито охоплювала тему булінгу і дискримінації саме в системі шкільної освіти, не існує. Деякі справи регулюються загальним правом: кримінальним, у випадку фізичного насильства, чи цивільним, якщо йдеться про образливі висловлювання, приниження гідності. Таке регулювання може бути дієвим в окремих випадках, коли заявник (наприклад, батьки, опікуни, школа) звертаються до органів поліції чи суду, проводиться розслідування, і винні отримують покарання. Проте є суттєві недоліки такого підходу. По-перше, як правило, так відбувається лише в поодиноких випадках, коли ситуація вже цілковито вийшла з-під контролю і дійшло до заподіяння значної шкоди. По-друге, такий підхід не є системним – він не сприяє профілактиці подібних випадків, побудові здорової атмосфери, не працює з групою в цілому, а лише карає винних у конкретному інциденті. Окремі школи розробляють власну антидискримінаційну і антибулінгову політику – окремим документом або включаючи відповідні пункти до шкільного статуту, проте це, на жаль, не є загальною практикою. Така політика чи статути можуть суттєво відрізнятись одне від одного: одні регулюють тільки питання фізичної безпеки учнів, інші ж детально зазначають правила, рекомендації і процедури, які допомагають уникати випадків дискримінації чи цькування, а також реагувати на прикрі випадки у відповідний спосіб. Деякі школи звертаються до нас за допомогою в створенні власної антидискримінаційної політики. Проте навіть коли подібні внутрішньошкільні правила існують, часто вони фокусуються на реагуванні на інциденти і покаранні винних, а не на профілактичних заходах, які, на мою думку, є навіть більш важливими.
Як, на твою думку, мала б виглядати профілактика булінгу і дискримінації у школі?
Перш за все ми завжди заохочуємо школи присвячувати велику увагу інтеграції. І дослідження, і наш власний досвід показують, що в добре інтегрованих класах, де всі добре знайомі між собою, багато спілкуються, мають спільні інтереси і заняття окрім навчання, менша ймовірність виникнення і розвитку ситуацій цькування, систематичних образ, виключення когось з учнів з колективу. Звісно, це не гарантує повної відсутності конфліктів, проте збільшуються шанси на те, що учні підтримуватимуть одне одного в складних ситуаціях, а вчителі будуть більш уважними до атмосфери в класі й реагуватимуть оперативніше. Важливо, щоб інтеграційні заходи у шкільному колективі були сталою практикою і не обмежувались формальними спільними екскурсіями чи походами в кіно. У випадках, коли вчителі, наприклад, доручають проведення інтеграції стороннім організаціям, вони втрачають можливість ближче познайомитись зі своїми учнями, завоювати їхню довіру. Звісно, імовірність того, що дитина своєчасно звернеться по допомогу чи пораду до такого вчителя, значно нижча, ніж у випадку, коли комунікація вчителя з дітьми стала, тепла і довірлива. Інша справа, що діти, а особливо у підлітковому віці, в цілому не надто схильні довіряти дорослим, тож часто з різних причин уникають звернення до вчителів у складних ситуаціях: бояться помсти кривдника (якого покарають), осуду дорослих, ескалації конфлікту, репутації наклепника чи відсутності допомоги. Інтеграція класу і в цьому випадку є надзвичайно корисною, адже дає можливість знайти підтримку, пораду чи союзника в колі однолітків, щиро поговорити та знайти рішення самостійно, без залучення дорослих. Варто пам’ятати, що найчастіше дитина звернеться по допомогу до когось з дорослих – батьків, вчителів, шкільного психолога чи адміністрації – тільки тоді, коли буде впевнена, що отримає не осуд, звинувачення чи нераціональні поради типу «не провокуй» або «дай здачі», а щиру розмову, співчуття, підтримку і повагу. Що стосується інтеграційних заходів, то крім регулярності і залученості цілого колективу, важливо, щоб вони не були формальними і не передбачали конкуренції серед дітей. Конкурси, змагання, перегони – усе це не сприяє об’єднанню і взаєморозумінню, а навпаки, може змусити когось почувати себе гіршим, виключеним. Гарно працюють натомість спільні проєкти з різних предметів, групові квести, командні ігри. Ми в Центрі громадянської освіти використовуємо метафору мотузок, що поєднують учасників групи між собою. Не завжди необхідно, та й зазвичай не вдасться, зв’язувати всіх намертво канатами – десь достатньо тонких ниток чи навіть прозорого волосіння. Такими тонкими нитками може бути пара хвилин на початку уроку, щоб поділитись новинами чи настроєм, короткі розмови з кожним з учнем сам на сам протягом тижня, дні іменинника чи інші спільні ритуали, в яких братиме участь цілий клас кожного місяця.
Конфлікти – це невіддільна частина будь-якої групової динаміки. Як правильно реагувати на конфлікти, що виникають серед дітей?
У першу чергу, звісно, розмовляти. Говорити про факти, почуття, що виникають, уникати осуду і швидкого «призначення» винних. Дорослому під час такої розмови важливо проявити терпіння та емпатію, вчити власним прикладом і правильними питаннями, як будувати діалог і порозуміння. Наприклад, називаючи власні почуття: мені прикро, я тривожусь, я розгублена тощо. Допомогти дітям усвідомити і назвати власні потреби питаннями «чого б ти хотів?», «який вихід з цієї ситуації тобі здається правильним», «що б тебе заспокоїло, порадувало?». Уважно вислухати обидві сторони, демонструючи повагу і відкритість. У випадку складніших конфліктів, у яких з’являються образи, приниження гідності чи навіть фізичне насильство, важливо терміново зупинити таку взаємодію, наголошуючи на неприпустимості подібної поведінки, і лише після цього вступати в діалог зі сторонами конфлікту. Зрозуміння емоцій і мотивації «агресора» є не менш важливим, ніж розмова з «жертвою», адже це дає можливість втрутитись на більш глибинному рівні. Якщо причини агресивної поведінки не буде з’ясовано та усунено, ми ризикуємо зосередитись лише на виправленні видимих симптомів, а отже ситуація може повторитись знову незабаром після втручання.
Серед причин агресивної поведінки можуть бути низька самооцінка, брак впевненості в собі і своїй цінності, досвід пережитої агресії від інших, у тому числі дорослих. У такому випадку звинувачення і покарання без співчуття і спроби зрозуміти дитину можуть завести у так зване порочне коло агресії, коли почуття фрустрації, сорому і злості провокують нові агресивні акти як спосіб вивільнити складні переживання і зняти напругу. Замість цього добре працюють пропозиції інших, екологічних, способів вивільнення агресії, розмова з родиною «агресора» та психологічна допомога їм у разі потреби. У конфліктах, в які залучено більше, ніж двоє учасників, а також у ситуаціях булінгу добре себе зарекомендувала методика спільної справиMethod of Shared Concern – методика, розроблена австралійським педагогом Кеннетом Рігбі. Вона передбачає серію індивідуальних розмов, внаслідок яких ініціатор агресивної поведінки чи цькування має стати союзником дорослого, а також взяти на себе відповідальність за допомогу дитині, яку ображають. Такий підхід дозволяє одночасно підвищити почуття власної цінності в дитини, що демонструє агресивну поведінку, а також налагодити стосунки в групі.
Повернемось ще до інтеграції. У випадку дітей з України, які навчаються в польських школах, часто трапляється так, що дитина приходить до вже цілісного колективу, який має спільний досвід, дружить між собою, і тоді почувається чужим у цій згуртованій групі. На що варто звернути увагу в такому випадку?
Насправді це не до кінця так. Інтеграція ніколи не є завершеним процесом, адже навіть група, що вчиться разом вже 5-7 років – не є сталлю одиницею. Ця група змінюється дуже часто: приходить новий учень, неважливо, чи з України, чи з Польщі, хтось переїжджає і покидає колектив, у когось з учнів розлучаються батьки чи помирають члени родини, змінюється класний керівник. Усі ці зміни вимагають нових інтеграційних заходів, адже фактично одна група припинила існування і з’явилася інша. Коли у класі з’являється новий учень, важливо, щоб вчитель відповідно приготував клас до цієї події, – повідомив заздалегідь, трохи розповів про нову дитину. І так само відповідно впровадив нового учня. Не йдеться про те, щоб поставити дитину, для якої це і так стрес, на стільчик, і змусити розповідати про себе. Ключовою є безпека – дати дітям час познайомитись, звикнути одне до одного, залучити інших дітей до допомоги новенькому в адаптації, створити атмосферу співпраці. Важливо пам’ятати, що основною функцією школи все ж є навчання, тому турбота про безпечний і приязний простір у класі є лише інструментом, що має на меті створити комфортну для навчання атмосферу, а не самостійною ціллю. Наші дослідження і досвід роботи зі школами показують, що чим менше новеньких в одному класі, тим краще відбувається процес інтеграції для обох сторін: новенькі більш мотивовані ставати частиною колективу, заводити приязні стосунки, а класу легше адаптуватися до невеликої зміни і познайомитись з новою особою. Допомагає в порозумінні дітей і баланс підтримки і вимог до нового учня від дорослих. Якщо колектив бачить, що до нового учня тривалий час ставляться з особливою турботою, більше йому дозволяють, поблажливо ставляться до помилок, у той час, як до інших дітей ставлення суворіше, це може викликати заздрість, фрустрацію, і, як наслідок, агресію.
Якщо підсумувати, то інтеграція класів, у яких з’явилися діти з України, від будь-якої іншої відрізняється в основному тим, що перед вчителем стоїть задача пояснити дітям контекст цієї події – війну, біженство, втрату дому і звичного оточення, можливо близьких людей. При цьому я глибоко переконаний, що емпатія, підтримка, уважність, турбота, налагодження стосунків у групі, реагування на конфлікти, вибудова довіри – це те, що вчитель повинен робити щодня для кожної підопічної дитини, звідки б вона не була.
В українській мові є вислів «твої б слова та Богу у вуха». Як би нам не хотілось, щоб саме так і відбувалось у будь-якій школі, існують непоодинокі випадки, коли цькування українських дітей в польських школах все ж виникає. Іноді вчителі не лише не вміють його розпізнати і зупинити, але й самі, свідомо чи несвідомо, ініціюють та підтримують. Як реагувати батькам, аби захистити свою дитину?
Перш за все, як і з дітьми, найліпші результати дають профілактика і інтеграція. Мені йдеться про вибудову партнерських стосунків між батьками і школою, коли контакт виникає не тільки з поганих приводів, як-то проблеми з успішністю чи поведінкою, і не несе лише формальний характер участі в батьківських зборах, а є регулярним і глибинним. Коли вчитель знає особливості життя і характеру дитини, радиться з батьками, коли батьки в курсі навіть маленьких успіхів і досягнень у шкільному житті. У зовсім ідеальному варіанті – коли батьки однокласників приятелюють і організовують спільні позакласні зустрічі з дітьми. Звісно, у світі, де батьки важко працюють, виходячи з роботи в години, коли школа давно зачинена, а вчителі перевантажені і фізично не мають часу на розмови з усіма дітьми і батьками, такий сценарій рідкісний, якщо не сказати утопійний. Проте добре, коли і батьки, і вчителі, ставляться одне до одного саме як до партнерів, об’єднаних спільною метою – освіта і добробут дитини. У випадку, коли дитину кривдять у школі, батькам варто принаймні намагатись бачити у педагогах союзників, а не ворогів: спільно обговорювати проблему, шукати способи її розв’язання, не вживати передчасних і необдуманих заходів на кшталт конфлікту з батьками «агресора» або тим більше з іншими дітьми. Якщо не вдається налагодити контакт і домогтися співпраці з класним керівником – пошукайте підтримки в інших педагогів школи, шкільного психолога, адміністрації. Може стати в пригоді допомога перекладача чи українськомовного асистента. Поза школою підтримки можна шукати у державних і позаурядових інституціях, наприклад, в офісі Омбудсмена з прав дитини чи Фонді «Даємо дітям силу». Там можна отримати підтримку психолога, пораду від юриста, чи навіть безпосереднє втручання у ситуаціях, коли порушується закон. Обидві інституції мають телефони довіри українською мовою:
Безплатна цілодобова гаряча лінія Омбудсмена з прав дитини: 800 12 12 12
Телефон довіри Фонду «Даємо дітям силу»: 116 111. Телефон довіри працює щоденно з 14:00 до 24:00. Дзвінки з польського номера безплатні. При дзвінку з українського номера потрібно набрати номер з префіксом, тобто «+48116111» – тоді дзвінок також буде безплатний.
На сайті телефону довіри Фонду «Даємо дітям силу» доступний також безплатний онлайн-чат підтримки дітей та молоді. Для підключення до чату необхідна реєстрація.
Розмовляла Дар’я Лобанова
Читайте також: «У своєму класі я існую сама, як кіт»: опубліковано результати дослідження самопочуття українських дітей у Польщі
Читайте також: Булінг у школі: що робити батькам? Поради психолога