У польському медіа OKO.press вийшла колонка Агнєшки Косович – експертки з питань міграції та багаторічної очільниці фонду Польський міграційний форум, яка понад 15 років працює з біженцями та мігрантами в Польщі.
У тексті під назвою «Згортання допомоги українцям чи “згортання” людей у потребі?» вона аналізує наслідки нового закону, що обмежує допомогу для громадян України. Ми детально переказуємо її аргументи та спостереження.
Закон ухвалили поспіхом – система не готова
Агнєшка Косович описує новий закон як рішення, ухвалене поспіхом і під відчутним політичним тиском – без належної підготовки системи, яка мала б ці зміни впроваджувати на практиці. Хоча документ офіційно набув чинності 5 березня, держава фактично не забезпечила базових умов для його реалізації.
За словами авторки, ключова проблема полягає не лише в самих обмеженнях, а в тому, що після їх запровадження не було проведено чіткої комунікації. Державні установи – від органів місцевої влади до соціальних служб і медичних закладів – не отримали зрозумілих інструкцій щодо нових правил. У результаті працівники, які безпосередньо працюють із біженцями, змушені самі з’ясовувати, як інтерпретувати закон і які процедури застосовувати.
Це створює ситуацію, в якій навіть фахівці системи не мають впевненості у власних діях. Соціальні працівники, адміністратори центрів проживання, лікарі – всі вони опинилися в умовах невизначеності, де одна й та сама ситуація може трактуватися по-різному залежно від установи або регіону.
Ще складніша ситуація у самих біженців. Люди, які часто перебувають у вразливому становищі, не розуміють, які права за ними зберігаються, а які – вже ні. Вони не знають, куди звертатися, які документи подавати і чи взагалі мають право на допомогу.
У підсумку, як підкреслює Косович, виник масштабний інформаційний хаос. Формально певні види підтримки залишаються доступними, але на практиці доступ до них стає випадковим. Через суперечливі інтерпретації, відсутність процедур і різний рівень обізнаності в установах люди нерідко не можуть скористатися допомогою навіть тоді, коли мають на неї право.
Більшість українців працює – але проблема в інших
Косович наголошує, що загальна картина присутності українців у Польщі значно складніша, ніж це часто подається в публічній дискусії. Близько 80% українців працездатного віку фактично забезпечують себе самостійно: вони працюють, відкривають бізнеси, платять податки й роблять помітний внесок у польську економіку. Українців сьогодні можна побачити в усіх сферах – від транспорту і медицини до освіти, ІТ і сфери послуг.
Саме тому авторка підкреслює: нові обмеження не зачіпають основну, інтегровану частину цієї спільноти. Люди, які вже стали економічно самостійними, здебільшого й надалі зможуть функціонувати без державної підтримки.
Проблема, однак, полягає в іншому – у тих, хто з самого початку не мав шансів на повну самостійність. Йдеться про людей, які ще до виїзду з України або вже після приїзду до Польщі перебували у вразливому становищі і об’єктивно не можуть працювати.
Серед них: люди старшого віку, часто без родини поруч; люди з інвалідністю, які потребують постійної підтримки; тяжко хворі, включно з пацієнтами з хронічними або онкологічними захворюваннями; самотні люди, які не мають жодної мережі підтримки
Як підкреслює Косович, саме ці групи сьогодні найбільше відчувають наслідки змін. На відміну від українців, що працюють, вони не мають можливості компенсувати втрату допомоги власними доходами чи ресурсами. У багатьох випадках йдеться не просто про погіршення умов життя, а про ситуації, в яких постає питання базового виживання.
Що саме скоротили
Косович детально пояснює, що новий закон не є символічною зміною – він прямо обмежує два ключові елементи підтримки, на яких трималося базове функціонування частини українських біженців у Польщі.
Перший – це житло. Йдеться про суттєве звуження доступу до центрів колективного проживання (OZZ), які фінансувалися державою і були головним варіантом для людей без власних ресурсів. Саме ці центри забезпечували мінімальну стабільність – дах над головою для тих, хто не міг самостійно орендувати житло.
Другий – соціальна допомога та доступ до медицини. Закон обмежив можливість користуватися цими системами для людей, які не працюють, тобто фактично для тих, хто найбільше потребує підтримки.
Офіційна аргументація уряду, як зазначає авторка, спирається на принцип «рівного трактування»: громадяни України не повинні мати кращих умов доступу до допомоги, ніж громадяни Польщі. У цьому є певна логіка – адже і в самій Польщі система підтримки, особливо для літніх людей, має багато недоліків.
Косович не заперечує цієї проблеми. Вона прямо визнає, що багато польських громадян – зокрема людей старшого віку – також стикаються з труднощами доступу до допомоги чи догляду. Однак водночас наголошує на принциповій різниці, яку, на її думку, закон ігнорує.
Йдеться про відмінність між громадянином держави та людиною, яка опинилася в Польщі як біженець. Українці, які прибули після початку повномасштабної війни, часто змушені були втікати від бойових дій і бомбардувань; не мають у Польщі родини або ширшої мережі підтримки; не володіють ресурсами, які дозволили б їм самостійно впоратися з кризою.
У багатьох випадках ці люди повністю залежать від системи допомоги – не як від додаткової опції, а як від єдиної умови виживання. Саме тому, підкреслює Косович, застосування до них тих самих критеріїв, що й до громадян країни, без урахування їхнього становища, призводить до різкого погіршення їхньої ситуації.
Люди без ресурсів опиняються на межі виживання
У колонці Косович переходить від опису системних змін до конкретних людських історій, які, за її словами, сьогодні стають щоденною реальністю для організацій, що працюють із біженцями. Саме через ці приклади найвиразніше видно, як нові правила впливають на тих, хто не має жодного запасу міцності.
Йдеться про людей, які ще донедавна могли розраховувати на базову підтримку, а тепер раптово її втратили – і опинилися в ситуації, де не мають чим покрити навіть найнеобхідніші потреби.
Серед типових випадків, які описує авторка:люди втрачають доступ до медичної допомоги, не можуть потрапити до лікаря і змушені відмовлятися від лікування; літні люди залишаються без страхування, що автоматично закриває для них доступ до системи охорони здоров’я; хворі, зокрема з хронічними захворюваннями, не мають коштів на базові ліки; у частини людей не вистачає грошей навіть на їжу.
Організації, зокрема ті, що працюють у сфері допомоги мігрантам, щодня отримують десятки звернень від людей, які опинилися без засобів до існування. Це не поодинокі випадки, а повторюваний сценарій.
Як зазначає Косович, у листах і повідомленнях люди прямо пишуть про свою ситуацію: що не мають за що жити, що втрачають житло або вже стоять перед ризиком опинитися на вулиці. Часто йдеться про людей, які протягом тривалого часу намагалися стабілізувати своє життя в Польщі, але через стан здоров’я або вік так і не змогли стати повністю самостійними.
У такій ситуації, підкреслює авторка, мова йде вже не про зниження рівня комфорту чи обмеження соціальних пільг, а про базове виживання – можливість поїсти, отримати лікування і мати дах над головою.
Парадокси нових правил
Косович звертає окрему увагу на ситуації, які виникли внаслідок нових норм і які, за її словами, мають ознаки системних парадоксів. Закон, покликаний впорядкувати допомогу, на практиці створює суперечливі й часто абсурдні механізми, що ставлять людей перед неможливим вибором.
Пенсія як пастка
Одним із найбільш показових прикладів є ситуація з «емеритурами» (польською emerytura – пенсія). Йдеться навіть про мінімальні виплати – іноді на рівні кількох десятків злотих на місяць.
Відповідно до нових правил, сам факт отримання польської пенсії позбавляє людину права на проживання в центрах колективного розміщення (OZZ). І це незалежно від того, наскільки мізерною є ця виплата і чи дозволяє вона реально утримувати себе.
У результаті виникає парадоксальна ситуація. Людям, які опинилися без інших ресурсів, фактично пропонують: відмовитися від пенсії, щоб зберегти право на житло, де сама процедура відмови є складною і тривалою, іноді розтягується на місяці, а водночас пенсія часто була підставою для доступу до медичного страхування.
Таким чином людина опиняється перед вибором без хорошого рішення: або залишитися з мінімальною виплатою, яка не дозволяє вижити, але втратити дах над головою, або відмовитися від пенсії, щоб мати житло, але ризикувати втратою доступу до лікування.
Як підкреслює Косович, такі конструкції особливо складні для літніх людей, які змушені орієнтуватися в заплутаних процедурах в чужій країні, часто без підтримки і без повного розуміння наслідків своїх рішень.
Нереалістичні фінансові умови
Косович окремо наголошує на ще одному вимірі проблеми – повній невідповідності між реальними витратами на життя в Польщі та доходами, які мають частина українських біженців, зокрема літні люди.
За її словами, середня українська пенсія становить лише кількасот злотих на місяць, іноді доходить приблизно до 900 злотих. Це суми, які можуть мати певне значення в Україні, але в польських реаліях є критично недостатніми.
Таких коштів не вистачає практично ні на що з базових потреб: вони не покривають мінімальної вартості оренди житла, не дозволяють регулярно купувати ліки чи оплачувати лікування, не забезпечують навіть елементарного щоденного утримання.
У підсумку люди, які формально мають якийсь дохід, фактично залишаються без можливості самостійно вижити. Наявність пенсії не вирішує проблему – і водночас, як показано раніше, може позбавляти доступу до інших форм підтримки.
Випадання з системи лікування
Ще один приклад системної неузгодженості, на який звертає увагу Косович, стосується критеріїв доступу до житла в центрах колективного проживання (OZZ) для людей, які проходять лікування.
Згідно з новими правилами, право на проживання в таких центрах мають, зокрема, особи після госпіталізації. Це важливе положення, яке мало б захищати людей у складному стані здоров’я.
Однак на практиці цей критерій виявляється надто вузьким. Сучасна медицина значною мірою базується на амбулаторному лікуванні – тобто без постійного перебування в лікарні. Багато серйозних і навіть загрозливих для життя станів лікуються саме так.
У результаті виникає розрив між формальними нормами і реальністю: пацієнти з онкологічними захворюваннями часто проходять терапію амбулаторно; люди з діабетом, серцевими хворобами або після травм потребують постійного лікування, але не перебувають у стаціонарі – такі особи не підпадають під критерій «після госпіталізації»
Це означає, що люди, які об’єктивно перебувають у важкому стані і потребують стабільних умов для лікування, можуть втратити право на житло. За словами Косович, це один із прикладів того, як формальні правила не враховують реальних потреб пацієнтів і призводять до ситуацій, у яких хворі залишаються без базової підтримки.
Найбільш тривожне – долі літніх людей
Найбільш тривожні наслідки нових правил, за словами Косович, стосуються людей старшого віку. Саме ця група найчастіше не має жодних можливостей адаптуватися до змін – ні фізично, ні фінансово, ні соціально.
Авторка підкреслює, що йдеться про людей, які часто є повністю несамостійними: потребують постійного догляду, регулярного лікування і стабільних умов проживання. Водночас саме вони найшвидше випадають із системи підтримки після змін у законодавстві.
У колонці наведено конкретні випадки, з якими стикаються соціальні працівники та організації:
- людей після лікування у лікарнях виписують і фактично скеровують не до спеціалізованих закладів чи системи догляду, а до нічліжок для бездомних;
- осіб із деменцією або іншими когнітивними порушеннями залишають без належного нагляду і підтримки;
- тяжко хворі люди опиняються в умовах, які не відповідають їхньому стану – без можливості отримати догляд, спокій чи базову медичну допомогу.
Йдеться не лише про окремі історії, а про ширшу тенденцію, яка починає формуватися після змін у законі. Як зазначає Косович, система фактично не пропонує для цих людей альтернативи, окрім інфраструктури, призначеної для осіб у кризі бездомності.
У підсумку, наголошує авторка, найслабші – літні, хворі, залежні від сторонньої допомоги – не просто втрачають частину підтримки. Вони опиняються у ситуації, яку можна описати як поступове «виштовхування» за межі системи допомоги – у простір, де держава вже не забезпечує їм адекватних умов існування.
Руйнування попередніх програм інтеграції
Косович звертає увагу на ще один важливий аспект – нові зміни фактично підривають результати інтеграційної політики, яку Польща послідовно вибудовувала протягом останніх років після початку повномасштабної війни.
Йдеться про програми, спрямовані не просто на надання допомоги, а на поступове виведення людей із системи залежності від державної підтримки. Їхня логіка полягала в тому, щоб дати біженцям інструменти для самостійного життя.
Серед ключових елементів цієї політики були: дофінансування оренди житла, що дозволяло людям виїжджати з центрів колективного проживання; підтримка у працевлаштуванні, включно з допомогою в пошуку роботи та адаптації на ринку праці; поступовий, контрольований вихід із OZZ із паралельною підтримкою на перехідному етапі.
Як підкреслює авторка, ці заходи давали відчутний результат. Кількість людей, які проживали в центрах колективного розміщення, за півтора року скоротилася приблизно вдвічі – тобто значна частина біженців змогла перейти до більш самостійного життя.
Однак нові обмеження ставлять під загрозу цей прогрес. За словами Косович, частина людей, які щойно досягли відносної стабільності, знову опиняється у вразливому становищі.
У практичному вимірі це означає втрату частини доходів або соціальної підтримки, яка була критично важливою для утримання житла, руйнування крихкої фінансової рівноваги, на якій трималася самостійність, та ризик повернення до системи допомоги, з якої люди щойно вийшли.
У найгірших випадках, як зазначає авторка, це може призвести навіть до втрати житла і потрапляння в ситуацію бездомності. Таким чином, політика, яка раніше сприяла інтеграції, нині може бути частково знівельована, а досягнутий ефект – втрачений.
Інформаційний хаос у медицині
Окремим блоком Косович описує ситуацію з доступом до медичних послуг, яка після змін у законі стала однією з найбільш заплутаних і непередбачуваних.
Формально нові правила передбачають, що мешканці центрів колективного проживання (OZZ) зберігають право на лікування. Однак на практиці реалізація цього положення наштовхується на серйозні проблеми – передусім через відсутність чітких процедур і зрозумілої відповідальності між інституціями.
Насамперед виникає базове питання: хто саме має підтверджувати право людини на медичну допомогу. За словами авторки, немає єдиного підходу до того, хто повинен видавати відповідні довідки – чи це має робити воєвода, орган місцевого самоврядування, чи адміністрація самого центру проживання.
У результаті різні установи діють по-різному. Частина центрів проживання видає власні довідки або списки мешканців. Воночас деякі органи місцевої влади відмовляються оформлювати документи, не будучи впевненими у своїх повноваженнях. До того ж у різних медичних закладах рівень обізнаності про нові правила є різним.
Ця невизначеність безпосередньо впливає на пацієнтів. У частині випадків лікарі приймають людей і надають допомогу, керуючись власною інтерпретацією правил або попереднім досвідом. В інших – відмовляють у прийомі «про всяк випадок», побоюючись порушення процедур.
У підсумку, як підкреслює Косович, доступ до медичної допомоги перестає бути гарантованим правом і перетворюється на випадковість. Люди можуть отримати лікування – але лише за умови, що потраплять у систему, де правила інтерпретують на їхню користь. В іншому разі вони залишаються без допомоги, навіть якщо формально мають на неї право.
Чого не врахував закон
Підсумовуючи, Косович формулює одну з головних претензій до нових правил – відсутність системного підходу при їх розробці та впровадженні. На її думку, закон створювався як інструмент обмеження витрат і впорядкування допомоги, але без належного аналізу його реальних наслідків для конкретних людей.
Авторка наголошує: перед ухваленням таких змін держава мала б відповісти на низку базових запитань, які дозволили б оцінити масштаб і ризики:
- скільки саме людей втратить доступ до допомоги після змін;
- у якому стані вони перебувають – зокрема в контексті здоров’я, віку і здатності до самостійного життя;
- які реалістичні альтернативи можна запропонувати тим, хто залишиться без підтримки.
За словами Косович, ці питання або не були належно проаналізовані, або їхні відповіді не були враховані при формуванні політики. У результаті закон працює як механізм скорочення – але не як інструмент управління соціальними ризиками.
Авторка підкреслює, що сама ідея обмеження витрат чи боротьби з можливими зловживаннями не є неправильною. Однак проблема виникає тоді, коли ці цілі стають панівними і затьмарюють реальну ситуацію людей.
У нових правилах, як зазначає Косович, бракує чутливості до тих, хто не зловживає системою, а просто не має іншого способу вижити. Йдеться про людей, які через вік, стан здоров’я чи життєві обставини не можуть забезпечити себе самостійно і для яких державна підтримка є не додатковою опцією, а єдиною умовою базового існування.
Висновок: між війною і відчаєм
У фіналі колонки Косович повертає увагу до ширшого контексту – війни в Україні, яка триває і яка, як підкреслює авторка, не дає підстав говорити про безпечне повернення. Навпаки, ситуація залишається нестабільною, а обстріли та атаки на цивільну інфраструктуру лише посилюються.
Саме на цьому тлі, зазначає вона, особливо драматично виглядають рішення людей, які починають замислюватися про повернення до України. Йдеться передусім про літніх і тяжкохворих, які опинилися в Польщі без підтримки і перспектив.
Як підкреслює Косович, ці рішення не мають нічого спільного з відчуттям безпеки чи покращенням ситуації в Україні. Навпаки – вони є наслідком відчаю.
Люди розглядають повернення не тому, що вважають його безпечним, а тому, що не бачать для себе можливості вижити в Польщі в нових умовах.
Для частини з них це означає вибір між двома ризиками: залишитися без засобів до існування в країні перебування або повернутися в країну, де триває війна.
Колонка завершується висновком, що нинішня політика не обмежується лише переглядом умов допомоги. У випадку найуразливіших груп вона фактично ставить під питання їхнє базове виживання – доступ до житла, лікування і мінімальних умов для життя.
Ред.
Джерело: oko.press